• Головна
  • У День артилерії доброволець із Полтави розповів про історичні гармати "Азову"
09:00, 3 листопада 2020 р.
Надійне джерело

У День артилерії доброволець із Полтави розповів про історичні гармати "Азову"

У День артилерії доброволець із Полтави розповів про історичні гармати "Азову"

Ми сидимо у коридорі Київської районної ТВК міста Полтава і розмовляємо із 31-річним Юліаном Матвійчуком. Він – діючий голова фракції ВО «Свобода» у Полтавській міській раді та один із трьох кандидатів від цієї політсили, які проходять у наступний склад депутатів. На ТВК він разом із побратимами захищає від можливих фальсифікацій голоси полтавських виборців. Проте говоримо ми не про політику. І навіть не про історію та правознавство, яким він п’ять років навчався у ПНПУ імені Короленка. Юліан розповідає мені про події шестирічної давності. Про те, як став добровольцем на початку російсько-української війни, як заходив із гранатометом на плечі до окупованого ворогом Іловайська. І про те, як перевчився із гранатометника та став артилеристом батареї гаубиць у складі полку «Азов». Таким чином Юліан безпосередньо причетний до свята, яке сьогодні відзначають в Україні - Дня ракетних військ та артилерії.

Підготовка до війни

До війни моєю єдиною підготовкою були вишколи «Соколу». Всі свободівці проходили ці табори, де ми вчилися виживати у складних умовах. Звісно, там не вчили стріляти із гранатомету чи заряджати гаубицю. Максимум, що ми проходили – як розібрати та зібрати автомат. Проте до складних умов були готові психологічно та фізично. Ми розуміли, що війна розпочнеться раніше чи пізніше. Тому що Росія – наш вічний ворог. Ми знали, що вона нас так просто не відпустить в Європу. Розуміли, що усі історії із «руським міром», із російською мовою, із їхніми цінностями, нав’язаними через телевізор, новини, Інтернет – це велика підготовка до майбутньої анексії.

Доброволець «Азову»

Після закінчення Революції Гідності, на початку квітня 2014-го ми із друзями пішли до військкомату. Нам сказали: «Чекайте». Ми почекали і через місяць прийшли іще раз. Нас знову не призвали. Тоді у кінці травня ми зібралися їхати до одного із добровольчих батальйонів. У нас вже були знайомі, які пішли воювати у «Айдар», «Дніпро-1». Ми обрали «Азов», тому що про нього були гарні відгуки і цей підрозділ мав бойовий дух та розуміння серед добровольців, чому вони там знаходяться і за що воюють.

6-го червня приїхали на базу, за два тижні пройшли «курс молодого бійця». Нас вчили на страйкбольних автоматах як переходити перехрестя, як штурмувати будинки, як правильно дивитися по секторах. Звісно, ми не були готові до серйозних бойових дій. Інструктори говорили, що нас іще не можна нікуди посилати. Тим не менше, 27-го червня ми вже потрапили на Донбас.

Перший бій

Пам'ятаю, що зранку відібрали десяток бійців і ми на двох катерах поїхали у сторону Сєдового. Напередодні нам, новачкам, видавали автомати та гранатомети. Я визвався бути гранатометником. Завжди мріяв підірвати якусь бронетехніку ворога. Мені дали гранатомет РПГ-7, п’ять гранат до нього, кевларову каску Schubert. У розгрузку, яку передали волонтери, я поклав чотири ріжки до автомату, взяв мішок із гранатами.

Сіли у човен і вирушили. Пливли цілий день. До вечора дісталися Сєдового. Там регулярно вночі нашу 72-гу бригаду ворог обстрілював із мінометів. Вони, схоже, вночі припливали із сухогрузів, виставляли міномети на берегу і стріляли по наших позиціях. Нашою задачею було засісти на фермі, закріпитися там і розстріляти цих мінометників.

Пригадую, із човна я висадився просто у море, тому у черевиках все хлюпало. Ми закріпилися на фермі – два кулеметники, два гранатометники, піхота – та чекали на ворога. Не можна було ні курити, ні світити чимось. Тут варто розповісти, що я мав гранатомет, але як його заряджають – лише бачив на тренуваннях. Коли ми вночі раптом почули гул колони зі сторони російського кордону, мені дали команду заряджати гранатомет. І тут я зрозумів, що на темну взагалі нічого не видно. А потрібно було знайти і вставити пороховий заряд, прилаштувати саму «стрілу». Зрештою, хоч і навпомацки, я це зробив. Повз нас якраз проїхали перші машини колони. У мене була задача – підбити першу та останню автівку. І у цей час командир дав команду «Відбій!». Він помітив на машинах українські прапори. Виявилося, що колона наша. А мінометники тієї ночі так і не припливли. Так перший бій, власне, і не став справжнім боєм.

Бої у Іловайську

Далі вже були справжні бої. І багато тренувань та пострілів із гранатомету на тренуваннях.

До Іловайська я вже був найкращим гранатометником у підрозділі Кірта. Тому в самому Іловайську мене використовували не у перших рядах, а трохи позаду. Наш кулеметник трасерами стріляв по вікнах, із яких по нам вели вогонь – вказував мені ціль, а я туди бив пострілом. Я не знаю, чи ворог гинув, чи був контуженим, чи він втікав, але після цих пострілів «точка» заглушалася.

До речі, у Іловайську майже здійснилася моя мрія про підбиту техніку ворога. Ми дійшли із боями до церкви. І тут по рації передали, що біля неї пересувається БРДМ ворога, потрібен гранатометний розрахунок, щоб його підбити. Я був готовий бігти і працювати по ньому, але командир довго з’ясовував, чи посилати мене туди. Потім він уточнив по рації: «Посилати вам «Бобра» із гранатометом?!» А йому відповідають: «Та Білорус вже збігав – бахнув, вже не треба». Я аж засмутився. Думаю: «Це ж був мій зірковий час!»

Із гранатометників – у артилеристи

Після виходу із Іловайська ми отримали поповнення, «Азов» реорганізували та розширили до полку. Пізніше почали формувати мінометний, танковий та гаубичний підрозділ. Я завжди хотів стріляти із великого калібру, щоб трощити ворога «у тріску». Так і потрапив у підрозділ гаубиць. Навчали нас просто на місці. Був Академік, який пройшов усю цю науку у армійських підрозділах і передавав її нам. У мене досі є зошит, у якому записано як визначити азимут, як правильно поставити бусоль, обрати точку наводки, виставити рівень гаубиці, підібрати снаряд та силу заряду.

У нас на озброєнні були шість гаубиць Д-30 калібру 122 міліметри. Я був спочатку прицільним третьої гаубиці, потім – командиром гаубиці, потім – старшим офіцером батареї, а перед Широкинською операцією став заступником командира батареї.

Про контузії від гармат

Якщо стріляти із гаубиць Д-30, то навіть беруші непотрібні. Ти звикаєш до залпів буквально за пару днів. Головне – вчасно відкривати рота. А от навчалися ми на гарматах БС-3 калібром 100 міліметрів. Це справжні раритетні гармати 1943 року. Ми їх зняли із постаментів на заводі Ілліча. Поставили на них бусолі, кутоміри і вони реально працювали. На них ми і вчилися стріляти.

Для БС-3 снарядів вже не існувало, але до них підходили снаряди від СУ-100. Ми спеціально їздили за ними до Херсонської області. Проте в оригіналі у снарядів БС-3 був слабкий заряд, а у СУ-100, навпаки, вміст пороху був підвищеним. Тому із гармати БС-3 такий снаряд летів аж на 22 кілометри! Проте звук під час пострілу був таким, що всі екіпажі мали мікроконтузії. Ти просто бачив як у гармати вогонь зі стволу вилітав під час пострілу, а у голові все здригалося і перед очима пливло.

Про артилерійські бої із «Гвоздиками»

Нас навчали, що не можна бути героєм у плані артилерійського бою. Командир ніколи не дозволяв хлопцям брати участь у артилерійській дуелі. Тому що там завжди – або/або. Або ти стріляєш першим і накриваєш суперника, або першим стріляє він – і накриває тебе. А якщо він влучить по позиції шрапнеллю, то просто ляже весь особовий склад.

Спершу у нас багато часу займали вимірювання, які передували першому залпу батареї. Потрібно було носити із собою спеціальний рюкзак, із якого ти витягав таку дощечку і на ній малював точку наводки, розташування командно-спостережного пункту, координати цілі. Ці всі вимірювання забирали 12-13 хвилин часу. Потім нам волонтери із громадської ініціативи «Армія SOS» подарували спеціальні планшети. І ми скоротили розрахунки до 2 хвилин. Тому коли на позиції для проведення обстрілів виїжджали ворожі самоходки «Гвоздика», ми часто встигали першими нанести по ним удар. Тоді вони згорталися і уходили. Якщо ж ми бачили, що не встигаємо, то весь особовий склад йшов у бліндажі і ми чекали завершення обстрілу.

Під обстрілом «Градів»

Під Старобешевим нас накрили «Градами». Наш табір розташовувався між двох пагорбів. І на наше щастя, залп прилетів у один із цих пагорбів. Нас не зачепило, лише окопи землею прикидало. За 30 хвилин ми зібралися і залишили те місце. А увечері того ж дня ворог знову обстріляв ці позиції із «Градів». І загинули та були поранені багато наших бійців із батальйону «Кривбас» та військових підрозділів…

Як пізніше з’ясували, «здавав» наші позиції місцевий священик із церкви московського патріархату. Він потім і сам це не дуже заперечував. Був навіть запис його дзвінків, де він телефонував сепаратистам і говорив: «Бийте між пагорбів!». На жаль, такі випадки були непоодинокими…

Про бої за Широкине

Коли розпочалася Широкинська операція, ми якраз їхали із Києва на підсиленням із гаубицями. У дорозі я дізнався про загибель «Брата». (Дмитро «Брат» Коряк – доброволець із Полтавщини. Загинув вранці 11-го лютого 2015-го року під час бою під Саханкою, за кілька кілометрів від Широкиного – Авт.). Потім коли «Азов» захопив вигідні позиції на широкинському плацдармі, ми із них «працювали». Виходило це успішно. Навіть за даними із «тієї» сторони у районі Широкиного наша артилерія та міномети знищили кілька сотень бойовиків. Навідники стежили за пересуванням ворога, давали нам координати і ми їх там просто «крошили».

Про убитих ворогів

Коли ти у артилерії, ти «працюєш», але не знаєш – влучив ти чи ні. Із нами зв’язуються із КСП і говорять: «Є колона». І дають координати. Ми наносимо удар. І чуємо: «Ціль уражена». Потім інше завдання: «Працює міномет». Нова ціль, ми знову наносимо удар. І все.

Про майбутнє української армії

Ми розуміємо, що ера добровольців закінчилася наприкінці 15 року. Добровольці стали щитом, якими країна закрилася, доки була відроджена армія. Зараз наша задача - підтримувати армію фінансово, морально. Але у перспективі нам потрібна армія швейцарського зразку. Коли кожен українець буде проходити військову підготовку. І у разі потреби вдягати вдома форму, брати зі сейфу зброю і приходити на точку збору свого підрозділу та бути готовим виконувати завдання відповідно до своєї військової спеціальності. 

Раніше ми розповідали вам, як дівчина із Полтави стала мехводом БМП.

Бажаєте отримувати найважливіші новини Полтави у месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram

#Полтава #доброволець #Азов #Широкине #Іловайськ #гаубиці #артилерія
Оголошення
live comments feed...