Комісія опублікувала кінцевий варіант нових назв вулиць та районів Полтави

Громадсько-наукова топонімічної група представила свій варіант нових назв вулиць та районів Полтави.

До групи входять: Юліан Матвійчук, координатор групи, депутат Полтавської міської ради. Олег Пустовгар, член Правління Полтавського обласного об’єднання товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка. Тарас Пустовіт, заступник директора Державного архіву Полтавської області,заслужений працівник культури України. Володимир Мокляк, заступник директора Полтавського обласного краєзнавчого музею імені Василя Кричевського з наукової роботи, заслужений працівник культури України. Оксана Коваленко, кандидат історичних наук, доцент,автор книги про історичні вулиці Полтави. Борис Тристанов, головний редактор сайту «Історія Полтави». Олександр Ластовецький, координатор ГО «Злам стереотипів».

Щодо "найпроблемніших" вулиць, то в запропонованому варіанті вулиця Калініна носитиме назву Степана Бандери, а Пролетарська, яку неодноразово пропонували перейменувати на честь Анатолія Кукоби має називатися Різдвяною. Леніна - вулиця Міхновського. Що ж до вулиці Жовтневої, то тут відразу три пропозіції: Успенська, Київська та Соборна.

Нагадаємо, Андрій Матковський проведе опитування, яке має визначити нові назви вулиць. 

Довідково.Громадська ініціатива «Полтавська громадсько-наукова топонімічна група» виникла під час «круглого столу» , присвяченого «декомунізації» у облдержадміністрації , що відбувся за участю Голови Українського інституту національної пам’яті Володимира В’ятровича та голови облдержадміністрації Валерія Головка. Юридично ініціативу утворено і оформлено громадською організацією ветеранів АТО Полтавщини, Полтавським обласним об’єднанням товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка та ГО «Злам стереотипів». 

Назва вулиці(стара)Історична довідкаНова назаІсторична довідка
Артема вул.Комуністичний діяч, теоретик сепаратистського рухуСимона Петлюри вул.Петлю́ра Си́мон Васи́льович (10 (22) травня 1879, Полтава, Російська імперія — 25 травня 1926, Париж, Франція) – видатний український державний, громадсько-політичний діяч, публіцист; член Центральної та Малої Рад, генеральний секретар військових справ, головний Отаман армії УНР, голова Директорії УНР.
Походив із давньої козацько-священицької родини,
проживав у Полтаві у батьківському будинку по вул. Завгородній, 20 (нині перехрестя вулиць Артема – Зигіна).  Після закінчення Полтавського духовного училища навчався у Полтавській духовній семінарії (1895–1901), з якої був виключений за вияв революційно-національних настроїв і запрошення до семінарії композитора М. Лисенка. З 1900 –  член Революційної української партії (РУП). Під загрозою арешту восени 1902 С. Петлюра виїхав на Кубань, де працював учителем, архівістом, був членом Чорноморської вільної громади РУП у Катеринодарі. Кілька місяців навчався на університетських курсах українознавства у Львові, якими керував М. Грушевський. На поч. 1906 С. Петлюра редагував у Петербурзі часопис «Вільна Україна». З липня 1906 – секретар київської газети «Рада», а від літа 1907 до 1908 –  співредактор соціал-демократичного часопису «Слово». З 1912 –  редактор російськомовного журналу «Украинская жизнь» (м. Москва), в якому друкувалися М. Грушевський, Д. Донцов, С. Русова, С. Єфремов та ін.
У роки Першої світової війни 1914 – 1917 –  працівник Союзу земств і міст, голова Українського військового комітету Західного фронту у Мінську.
У період української революції С. Петлюра стає одним із її провідників: з березня 1917 –  член Української Центральної Ради, з травня –  Генеральний Секретар військових справ. У січні-лютому 1918, сформувавши Гайдамацький кіш Слобідської України, він бере активну участь у придушенні більшовицького повстання у Києві. За Гетьманату очолює Київське губернське земство і Всеукраїнський союз земств, організовує упорядкування могили Т. Шевченка і Чернечої гори у Каневі.
За антигетьманський маніфест Всеукраїнського союзу земств у липні Петлюру заарештовують, але під час повстання проти гетьманського режиму у листопаді 1918 його звільняють із в’язниці і обирають до складу Директорії УНР. З листопада 1918 С. Петлюра –  Головний отаман армії УНР, а з лютого 1919 – голова Директорії УНР. На чолі об’єднаних українських збройних сил 30 серпня 1919 С. Петлюра здобуває Київ, а 05 грудня 1919 виїжджає до Варшави для організації військово-політичного союзу з Польщею проти більшовицької Росії. З листопада 1920 С. Петлюра керує роботою екзильного уряду УНР у Польщі (Тарні, Ченстохові, Варшаві). 31 грудня 1923 виїжджає до Австрії,  а згодом – до Угорщини та Швейцарії. У жовтні 1924 оселяється у Парижі, де організовує видання тижневика «Тризуб», продовжує виконувати обов’язки голови Директорії УНР і Головного отамана УНР.
Підступно вбитий більшовицьким агентом С.-Ш. Шварцбардом 25 травня 1926 р. Похований на кладовищі Монпарнас у Парижі. Сестри Петлюри Маріанна та Феодосія були репресовані радянською владою у 1937, будинок родини Петлюр у Полтаві було націоналізовано, згодом зруйновано.
2006 р. на будинку колишньої Полтавської духовної семінарії (нині навчальний корпус Полтавської державної аграрної академії) по вул. Сковороди 1/3 встановлено меморіальну дошку С. Петлюрі.
Бакинських комісарів вул.26 керівних комуністичних  діячів м. Баку й Азербайджану, більшовиків Азербайджану, які боролися за встановлення радянської владиСічових Стрільців вул.Нова назва пропонується на честь військових підрозділів Наддніпрянської Армії УНР, сформованих у період визвольних змагань українського народу 1917–1919, початково – з військовополонених австроугорців українського походження. Назва «Січові Cтрільці» була вперше використана під час Першої світової війни при формуванні в Австро-Угорщині добровольчого підрозділу – Легіону УСС, ядро якого становили активісти довоєнного січового, сокілського і пластового руху.
Перше військове формування Січових Cтрiльцiв у Надднiпрянщинi – Галицько-Буковинський курінь Січових Cтрільців – було зорганізовано у Києві у листопаді 1917 з українців – галичан та буковинцiв – росiйських вiйськовополонених австро-угорської армії, якi знаходились в Надднiпрянськiй Українi та добровiльно згодилися захищати Українську Центральну Раду перед наступом більшовиків (командир куреня – сотник Григорій Лисенко). У грудні-січні курiнь (батальйон) брав участь у боях під Бахмачем і в Києві, далі захищав уряд УНР під час відступу до Житомира. Відтоді й аж до кінця існування формувань Січових Cтрільців, їх верховним головнокомандувачем вважався полковник армiї УНР Євген Коновалець. У формації Січових стрільців Армія УНР диспонувала військовою частиною, яка виділялася своєю організованістю і боєздатністю. Січові Cтрільці мали великий вплив на Директорію УНР, але після від'їзду В. Винниченка за кордон цей вплив зменшився. Після закінчення війни керівні старшини Січових Cтрільців були творцями й головними постатями УВО – ОУН.
Бакинських комісарів пров.26 керівних комуністичних  діячів м. Баку й Азербайджану, більшовиків Азербайджану, які боролися за встановлення радянської владиРодини Русових пров. Нова назва провулку пропонується на честь видатного статистика, етнографа, громадського діяча Русова Олександра Олександровича (1847-1915), його дружини, педагога, літературознавця, громадської діячки Русової (Ліндфорс) Софії Федорівни (1856-1940), їхнього сина – відомого громадського діяча, одного з фундаторів Української революційної партії Русова Михайла Олександровича (1876-1909).
О. О. Русов входив до так званої «Старої Громади» у Києві, був секретарем Південно-західного відділу імператорського російського географічного товариства, співробітничав у газеті «Киевский Телеграф», редагував газету «Труд» у Києві, видав 1876 у Празі повну на той час збірку творів Т. Г. Шевченка «Кобзар», активно співпрацював з М.П. Драгомановим, П. П. Чубинським, Ф. К. Вовком. Маючи вагомий науковий доробок (близько 40 наукових праць), він готувався обійняти професорську кафедру в Женеві, але так судилося, що став видатним спеціалістом земської статистики й упродовж тривалого часу (1876-1902) провадив по всій Україні статистичні переписи, оприлюднюючи результати.
Олександру Олександровичу Русову довелося працювати на теренах Полтавщини двічі: у 1891-1892 та з 1899 по 1902. У перший період він, як фахівець-статистик, брав участь у роботах статистичного бюро Полтавського губернського земства з опису селянських господарств у Лохвицькому, Пирятинському та Роменському повітах. Але тавро «політично неблагонадійного» не дозволило йому тоді закріпитися і попрацювати на Полтавщині більш тривалий час. Тому найбільш плідним для Русова став другий період, коли, попри всі політичні обставини, ним була пророблена величезна робота з виконання оціночних завдань подвірного перепису 1900 р. у всіх повітах губернії. Завдяки новаторським підходам О. О. Русова, якості та швидкості виконання поставлених завдань, статистичне бюро Полтавського губернського земства на зламі ХІХ-ХХ ст. посіло одне з провідних місць в імперії, а у самій структурі на той час запанував справжній український дух.
Упродовж кількох місяців Русовим була пророблена значна теоретична і організаційна підготовка, внаслідок якої влітку і восени 1900 подвірний перепис було успішно проведено в усіх повітах Полтавської губернії, крім міст Полтави і Кременчука. Цей перепис називався подвірним, оскільки найнижчою одиницею дослідів бралося рільне чи промислове господарство, що підлягало оподаткуванню, та двір. Операційними базами для статистичних груп слугували повітові земські управи, з їхніми інвентарями земельних посілостей і промислових підприємств, а на селах – податкові книги й інші матеріали сільських громад і волосних управ. Проте значна частина дослідження відбувалася й шляхом збору відповідних відомостей безпосередньо у населення.  Подвірний перепис Полтавської губернії 1900 р. став на кшталт перегляду культурницьких сил краю.
Родина Русових постійно перебувала під особливим поліційним наглядом. Їхній будинок, що містився напроти земської управи, на зламі ХІХ-ХХ ст. відвідували С.В. Петлюра, Б.М. Мартос, М.І Міхновський, Панас Мирний, В.Г. Короленко, Л.В. Падалка та ін.
Софія Русова одна із перших в Україні розпочала пошук шляхів до створення національної системи освіти. Як педагог-філософ, вона глибоко усвідомлювала, що школа й виховання мають функціонувати у повній відповідності з особливостями й потребами своєї країни та нації. Маючи високий авторитет у наукових та педагогічних колах, Софія Русова у період УНР входить до складу Центральної Ради і Секретаріату освіти, в якому очолює дошкільний і позашкільний відділи. Вона рішуче втілює у життя гасло: «Українізація народної освіти, всіх її організацій», бере активну участь в освітянських форумах: Всеукраїнському з’їзді вчителів (квітень 1917), Всеукраїнському професійному учительському з’їзді (серпень 1917); стає співзасновником Педагогічної Академії для підготовки вчителів українознавства. У своїх виступах Русова зокрема наголошувала, що «доля, щастя нашого народу залежить від того, як ми проведемо в життя дороге, велике гасло: вільна національна школа для виховання вільної свідомої дужої нації».
Баумана вул.Діяч комуністичної партії, учасник встановлення радянської влади в Україні. Член організаційного бюро ЦК ВКП(б) у 1928-1932 рр. Олеся Гончара вул.Оле́сь (Олекса́ндр) Тере́нтійович Гонча́р (3.04.1918 с. Ломівка Катеринославської губ., нині в межах м. Дніпропетровськ – 14.07.1995 р., м. Київ) – український письменник і громадський діяч. Класик світової літератури. Лауреат Державної премії УРСР ім. Т.Шевченка (1962). Академік Національної Академії Наук України (1978). Герой України (2005).
Учасник Другої світової війни.
Сам письменник вважав, що народився в с. Суха нинішнього Кобеляцького р-ну Полтавської обл. де провів дитячі та юнацькі роки.
Після закінчення школи навчався в технікумі журналістики та працював у редакції районної газети Козельщинського р-ну Полтавської обл. Із 1938 р. навчався в Харківському держ. ун-ті. У 1941 р. у складі Харківського студентського батальйону пішов добровольцем на фронт. У 1946 р. закінчив Дніпропетровський університет. У 1959 – 1971 рр. – голова Правління Спілки письменників України. В 1960-х рр. виступив одним із ініціаторів увічнення пам’яті українського козацтва та створення Державного заповідника на острові Хортиця. Як голова Спілки письменників, України активно виступав проти політики русифікації України. Активно підтримав створення товариства шанувальників української мови та Народного Руху України. Очолював добродійний фонд відбудови Михайлівського Золотоверхого монастиря.
Автор трилогії «Прапороносці» (1948 – 1946), романів: «Таврія» (1952), «Перекоп» (1957), «Людина і зброя» (1960), «Тронка» (1963), «Собор» (1968), «Циклон» (1970), «Берег любові» (1976), «Твоя зоря» (1981), «Крапля крові» (1984); повістей: «Стокозове поле» (1941), «Земля гуде» (1947), «Микита Братусь» (1950), «Щоб світився вогник» (1954), «Партизанська іскра» (1955), «Бригантина» (1973), «Далекі вогнища» (1986); збірок оповідань: «Новели» (1949), «Південь» (1951), «Дорога за хмари» (1953), «Новели» (1954), «Чари-комиші» (1958), «Маша з Верховини» (1959), «За мить щастя» (1964), «Далекі багаття» (1987); книг нарисів: «Про наше письменство» (1950), «Китай зблизька» (1962), «Японські етюди» (1962), «О наших писателях» (1972), «О тех, кто дорог» (1972), «Письменницькі роздуми» (1980), «Сим живемо. На шляхах до українського відродження» (1991).
За роман «Собор» піддавався шельмуванню та переслідуванню радянською владою.
Боженка вул.Діяч комуністичної партії, командир більшовицьких військ під час війни з УНР в 1917-1919 рр.Данила Апостола вул. Дани́ло Апо́стол (4 (14) грудня 1654 — 17 (29) січня 1734), уродженець Великих Сорочинців, 1727 – 34-го років  – Гетьман України. Його урядування було спрямоване на відновлення прав українського народу.
Має пряме відношення до Полтавщини, оскільки тривалий час був Миргородським полковником (з 1682-1686 і 1693-1727). Брав участь у повстанні гетьмана Мазепи, але згодом повернувся на Полтавщину. Після ліквідації гетьманства у 1722 р., активно виступав за його відновлення, відстоював права Гетьманщини.
Похований на Полтавщині в с. Великі Сорочинці, які тривалий час були його резиденцією. Один з небагатьох гетьманів, місце поховання якого відоме достеменно.
Войкова пров.Член ВКП(б), член Єкатеринбурзького воєнно-революційного комітету. Заступник голови Колегії Народного комісаріату зовнішньої торгівліАкадеміка Євгена Федорова пров.Фе́доров Євге́н Па́влович (1909–1986) – радянський і український астроном, дійсний член АН УРСР (з 1969).
Народився в Іркутську. У 1937 закінчив Іркутський університет.
У 1939-1941 працював асистентом, старшим викладачем, директором обсерваторії Іркутського університету. У 1941-1944 – учасник другої світової війни. У 1944-1947 – аспірант Головної астрономічної обсерваторії АН УРСР,
в 1947-1959 – науковий співробітник, учений секретар Полтавської гравіметричної обсерваторії АН УРСР.
На честь ученого названо астероїд 7628.
З 1959 працює в Головної Обсерваторії АН УРСР (до 1973 – директор, до 1979 – завідувач відділом фундаментальної астрометрії, з 1979 – консультант).
Автор понад 200 наукових робіт. Основні наукові роботи присвячені астрометрії, теоретичним і практичним питанням обертання Землі, його зв'язків із різними геофізичними процесами, а також питанням побудови координатних систем в астрономії і геодинаміці.
Відповідальний редактор (1965-1975) міжвідомчого збірника “Астрометрія і астрофізика”, що видавався Головною астрономічною обсерваторією АН УРСР. Займався питаннями реорганізації Міжнародної служби руху полюсів на основі нових прогресивніших ідей. Своєю діяльністю сприяв розвитку і зміцненню зв'язків між ученими різних країн.
Президент Комісії N 19 “Вивчення змінності широт” Міжнародного астрономічного союзу (1955-1961), голова Комісії з вивчення обертання Землі Астрономічної ради АН СРСР (1962-1966).
Лауреат Державної премії УРСР (1983). За активну участь у підготовці всесвітнього святкування 500-річного ювілею Миколая Коперника і внесок в астрономічну науку нагороджений золотим знаком ордена “За заслуги” ПНР (1973).



Володарського вул.Діяч комуністичної партії. Член Президії ВЦВК. Комісар друку, пропаганди та агітації Союзу  комун Північної області.Академіка Володимира Вернадського вул.Нова назва пропонується для вулиці Володарського, на якій Вернадський проживав у Полтаві.
Вернадський Володимир Іванович (1863–1945) – видатний український учений, філософ, природознавець, мислитель, засновник геохімії, біогеохімії, радіогеології, космізму. Один із засновників та перший президент Української академії наук (1918–1921). Організатор та директор Радієвого інституту, Біохімічної лабораторії, дійсний член НТШ та низки академій. Засновник наукової бібліотеки в Києві (нині названої його ім’ям).
Ще в дитинстві, разом із родиною, відвідував родичів на Полтавщині. Пізніше постійно гостював у Полтаві у свого тестя Є. Старицького. Наукову діяльність розпочав на Полтавщині в 1883–1884 роках у складі експедиції вченого-ґрунтознавця В. Докучаєва. У 1890 році експедиційні маршрути пройшли по Полтавському і Кременчуцькому повітах. Роботи виконувалися на кошти Полтавського губернського земства. В. Вернадський продовжував досліджувати ґрунти Кременчуцького повіту й після того, як було припинено фінансування. Він розширив і програму досліджень. На карту став наносити не тільки зразки ґрунтів, але й кургани. Карту і кілька кам'яних баб учений передав Полтавському музеєві, заснованому В. Докучаєвим (подарував 4 тис. зразків ґрунту, 500 зразків гірських порід і 800 аркушів гербарію). Працюючи приват-доцентом (з 1890 року), професором (з 1898 року) Московського університету, беручи участь в експедиціях, виїжджаючи за кордон, Вернадський щороку відвідує Полтавщину. Живе в Полтаві, здійснює екскурсії в околиці міста і віддалені райони, підтримує тісні стосунки з Полтавським земством і Природничо-історичним музеєм. За завданням земства в 1901 році було зроблено кілька виїздів у райони Полтави, Кременчука, Лубен, вивчає будову Ісачнівського узгір’я, що в долині злиття Дніпра і його притоки Сули, проти с. Ісачок.
У 1913 році В. Вернадський поселився в Шишаках, а пізніше – у 1917–1918 роках, мешкав у Полтаві.
Тут він організував товариство любителів природи (1918), був активним членом полтавського товариства “Просвіта”.
Волочаєвська вул. Назва пов’язана зі встановленням радянської влади на Далекому Сході Росії. 5-14 лютого 1922 р. в районі ст. Волочаївка Амурської залізниці проходили завершальні бої громадянської війни в Росії.Віктора Носова вул.Нова назва пропонується для вул. Волочаївська, біля якої знаходиться тренувальна база ФК «Ворскла».
Ві́ктор Васи́льович Но́сов (1940 – 2008) – український футболіст і тренер, у 1968–1972 рр. грав за ФК «Будівельник» (Полтава). Працював тренером і головним тренером ФК «Ворскла». Майстер спорту СРСР, заслужений тренер України. Працював тренером і головним тренером донецького «Шахтаря» (1977–1985, володар Кубка СРСР 1980 і 1983 року, срібний призер чемпіонату СРСР 1979 року). Тренував команди: «Шахтар» (Макіївка), «Колос» (Полтава) (1973-1974), «Кривбас» (Кривий Ріг), «Пахтакор» (Ташкент), «Зоря» (Ворошиловград), «Динамо» (Ставрополь), «Верес» (Рівне), «Ворскла-2», «Ворскла» (17 червня 2005 – липень 2007).
Воровського вул.Діяч комуністичної партії. Завідувач Державного видавництва РСФРР, ініціатор переслідування Церкви. Делегат І Конгресу Комінтерну.Михайлівський Яр вул.Пропонуємо повернути історичну назву. Вулиця розміщена у колишньому передмісті Кобищани. Увійшла до меж міста на початку ХХ століття. Прилягає до вул. Панаса Мирного (колишньої Далекої Кобищанської). Названа через розміщення тут однойменного яру – відгалуження найбільшого Кобищанського яру. Це єдина в Полтаві місцевість, яка в «Генеральному описі Лівобережної України 1765-1769 рр.» описувалася не за вулицями, а за розміщенням в тому чи іншому яру – «Клетному», «Кобезчанскому», «Очеретянскому». Чи пов’язана назва з іменем особи, що тут проживала, чи закріпилася з інших причин, – наразі не відомо.
Вороніна вул.Петро Федорович Воронін (1880-1919) – голова ревкому в Кривохатках (зараз сел. Вороніна).Колійна вул.  Пропонуємо повернути історичну назву. Передмістя Вороніна – це колишній хутір Кривохатки, заснований, імовірно, у другій половині XVII ст., займав нижню частину заплави Ворскли. На планах міста ХІХ - поч. ХХ ст. ця територія позначена як заплава р. Ворскли (долина річки Рогізної). Поступово між р. Рогізною і струмком Кривеньким на підсипних ґрунтах виникло селище Рогізне. Згідно з проектом 1840 р. про реконструкцію Харківського шляху, передмістя Рогізна зазнало значних планувальних змін, оскільки було зроблено насип, який півколом обігнув Монастирську гору, охопивши площу близько 1 км2. Наприкінці ХІХ ст. цей насип збільшили та використали для побудови залізничної колії, яка функціонує до сьогодні. Після спорудження насипу для залізничної колії Харків - Київ селище поділилося навпіл. Тоді виникає назва вулиці – Колійна. Траса сучасної вулиці почала формуватися з 1840-го року, а повністю оформилася до початку ХХ століття.
Вороніна пров.Петро Федорович Воронін (1880-1919) – голова ревкому в Кривохатках (зараз сел. Вороніна).Степана Рудницького пров.Степа́н Льво́вич Рудни́цький (3 грудня 1877, Перемишль, Австро-Угорщина — †3 листопада 1937, урочище Сандармох, Карельська АССР) — засновник української школи геополітики, етнографії, соціальної географії загалом. Репресований. Розстріляний в урочищі Сандормах. Представник Розстріляного відродження. Український географ і картограф, академік ВУАН. Основопорядник української політичної та військової географії. До 1997 панувала думка про загибель Рудницького безпосередньо на Соловках. Брат відомого письменника Юліана Опільського, швагро Станіслава Дністрянського. Виріс у родині вчителя гімназії Лева Рудницького. Якийсь час проживав у Тернополі, де працював батько. Тут навчався у державній гімназії до 1891 року. Вищу освіту здобув в університетах Львова (де слухав лекції М. Грушевського, був його послідовником), І. Шараневича, Л. Фінкеля, А. Ремана), підвищував кваліфікацію у Відні та Берліні. З 1899 року працював у львівських гімназіях.
1901 — здобув ступінь доктора філософії, став членом Наукового товариства імені Шевченка. 1904 — брав участь у польових експедиціях Інституту географії А. Пенка та Геологічного інституту В. Уліга. Цього ж року отримав звання професора. 1908 — професор кафедри географії Львівського університету.
Співзасновник «Спортового товариства “Україна”» у 1911 році. Від 1914 року — член Надзірної ради Національного музею у Львові.
1919 — польська окупаційна влада звільнила його з університету, емігрував до Відня (Австрія). 1920 — професор економічної географії Академії торгівлі у Відні. 1921 — професор географії та декан філософського факультету у Вищому педагогічному інституті ім. Драгоманова в Празі. 1926, жовтень — емігрує до УРСР, де очолює кафедру топології і картографії Геодезичного інституту в Харкові. 1927 — організатор і перший директор Українського науково-дослідного інституту географії і картографії, редактор «Вісника природознавства». Здійснив низку експедицій на Дніпро та Донбас. 1929 — керівник кафедри географії ВУАН, комісії краєзнавства, Музею антропології та етнографії імені Ф.Вовка. 1933 — заарештований органами НКВД СРСР. Звинувачений у приналежності до контрреволюційної організації, шкідництві та шпигунстві і за постановою судової трійки колегії ДПУ УСРР 23.9.1933 засуджений до п'яти років позбавлення волі. Покарання відбував у таборі «Свірлаг» (Вепсляндія), на об'єктах Біломорсько-Балтійського каналу (Республіка Карелія), у Соловецькому таборі особливого призначення (СЛОН ГУЛАГ) на Соловецькому архіпелазі в Білому морі (1934, Архангельська область, РРФСР). В ув'язненні написав дві книги — «Геономія (Астрономічна географія)» (в слідчому ізоляторі Харкова, 1933) і «Ендогенна динаміка земної кори» (у Біломорсько-Балтійському таборі), рукописи яких не збереглися. 9 жовтня 1937 за постановою Особливої трійки УНКВД Ленінградської області засуджений до розстрілу і 3 листопада 1937 розстріляний у числі т. зв. «соловецького етапу». Місце розстрілу — урочище Сандармох, за півтора десятка кілометрів від робітничого селища Медвежа Гора (карельською мовою — Каргумякі, нині Медвеж'єгорськ, Республіка Карелія). На меморіалі споруджено пам'ятник «Убієнним синам України».
Реабілітований 1965 року. У березні 1990 посмертно поновлений у складі АН України.
Гайдара Аркадія вул.Діяч комуністичної партії, член ЧК.Євгена Сверстюка вул.Євге́н Олекса́ндрович Сверстю́к (13 грудня 1928, Сільце, Волинське воєводство, Республіка Польща — 1 грудня 2014, Київ, Україна) — видатний український письменник, мислитель і філософ світового масштабу, гоголезнавець, громадський діяч, один із найвидатніших учасників визвольно-правозахисного руху шестидесятників, політв'язень радянського режиму. Видатний український письменник, мислитель і філософ світового масштабу, гоголезнавець, громадський діяч, один із найвидатніших учасників визвольно-правозахисного руху шестидесятників, політв'язень радянського режиму, незмінний редактор православної газети «Наша віра», президент Українського ПЕН-клубу; доктор філософії, автор найважливіших текстів українського самвидаву. Працював викладачем української літератури Полтавського педагогічного інституту (1956–1959). Закінчив філол. факультет Львів. держ. університету (1947–1952), потім — аспірант Науково-дослідного інституту психології Міносвіти України (1953–1956). Працював ст. наук. працівником НДІ психології (1959–1960), зав. відділу прози журналу «Вітчизна» (1961–1962), ст. науковим працівником відділу психологічного виховання НДІ психології (1962–1965), відповідальним секретарем «Українського ботанічного журналу» (1965–1972). Автор 11 книг, численних статей з літературознавства, психології і релігієзнавства, поезій, перекладів із німецької, англійської, російської мов на українську. Лауреат Державної премії України ім. Тараса Шевченка (1995) за книгу «Блудні сини України». Літературно-критичні есе були присвячені ідеї боротьби за суверенність української культури від Івана Котляревського до наших днів. Окремою книгою (у «Самвидаві») вийшло есе «Собор у риштованні» (1970) — про роман «Собор» Олеся Гончара. У 1959, 1960, 1961, 1965 (за виступи проти дискримінації української культури), 1972 (за промову на похороні Дмитра Зерова) роках режим звільняв з роботи за політичними мотивами. Переслідуваний протягом років за участь у «Самвидаві» і протести проти арештів і незаконних судів, у січні 1972 р. — заарештований і в березні 1973 засуджений за статтею 62 ч. I КК УРСР за виготовлення і розповсюдження документів «самвидаву»  до семи років таборів (відбував у ВС — 389/36 у Пермській області) та п'яти років заслання. Влітку 1987 р. разом із однодумцями  створив Український культурологічний клуб (УКК). Після проголошення незалежності України був активним ідеологом декомунізації країни. Нагороджений Орденом Свободи «…за видатні заслуги в утвердженні суверенітету та незалежності України» згідно з Указом Президента України «Про нагородження Є.Сверстюка орденом Свободи» від  25 листопада 2008 р. № 1075/2008 р. Один з учасників  ініціативної групи «Першого грудня» — створеного у 2011 році об'єднання українських інтелектуалів та громадських діячів як духовно-інтелектуального опору проросійському режиму Януковича. Помер 1 грудня 2014 р. на 86-му р. життя.
Героїв СталінградуМісто назване на честь Іосифа Сталіна, організатора репресій та голодомору в Україні (В Росії перейменоване на Волгоград)Героїв Крут вул.На честь Київських студентів-курсантів та "Вільного Козацтва", які захищали Київ в добу УНР, від військ Радянської Росії в бою під Крутами. Бій під Крутами відбувся 29 січня 1918 р. поблизу залізничної станції Крути, нині с. Пам’ятне Борзнянського р-ну. Чернігівської обл. під час наступу більшовицьких загонів Муравйова на м. Київ. У кінці грудня загін юнкерів 1-ї Київської юнацької школи ім. Б. Хмельницького в складі 4 сотень під командою сотника Аверкія Гончаренка обороняв залізничну станцію Бахмач. Після підсилення загону бійцями новоствореного студентського куреня із студентів-добровольців Київського університету та гімназистів старших курсів українських гімназій під командою сотника Омельченка загін зайняв оборону на залізничній станції Крути.
Уранці 29 січня 1918 р. на позиції крутян розпочав наступ 6-титисячний загін червоноармійців. Бій тривав до вечора. Бойові втрати склали до 300 чол. вбитими пораненими та полоненими. Під час відступу частина студентської сотні потрапила в оточення і була атакована ворогом. Одна чота втративши орієнтир вийшла на вже зайняту більшовиками станцію Крути де потрапила в полон. 27 юнаків після жорстоких тортур були розстріляні.
Командував студентським загоном під час бою сотник Аверкій Гончаренко (22.10.1890 – 12.04.1980) – уродженець с. Дащенки Лохвицького повіту Полтавської губ.
У бою брали участь і юнаки з Полтавщини. Серед загиблих полтавчан: Гончаренко Федір Матвійович (? – 29.01.1918), студент 3 курсу медичного факультету Київського ун-ту бл. Володимира; Божинський-Божко Микола Васильович (23.10.1895 – 29.01.1918) – із с.Калкаїв Хорольського пов. Полтавської губ., помічник діловода Міністерства земельних справ УНР; Шульгин Володимир Якович (20.04.1894 – 29.01.1918).
Учасниками бою були полтавчани: Вороний Юрій Юрійович (9.08.1895 – 13.06.1961) – уродженець с. Журавка Полтавської губ., нині Варвинського р-ну Чернігівської  бл..; Коваленко Василь (30.12.1899 – не раніше 1936 р.) – уродженець с. Карпилівка Полтавської губ.; Лазуренко Степан Савич (28.12.1892 – 27.02.1969) – уродженець м. Гадяч; Шарий Іван Ількович (1894 – 1930) – уродженець с. Вереміївка Полтавської губ., нині Черкаської обл.
Галана Ярослава пров.Письменник, журналіст, громадський і політичний діяч, член Комуністичної Партії Західної України (з 1924 р.), учасник встановлення радянської влади в Західній Україні  (1939-1940); автор пропагандистських фальсифікаторських публікацій, у яких піддавав цькуванню УГКЦ, український визвольний рух, звеличував сталінський режим.Івана Миколайчука пров.Іва́н Васи́льович Миколайчу́к (1941 — 1987)  — український кіноактор, кінорежисер, сценарист. Лауреат Шевченківської премії 1988 (посмертно). 34 ролі в кіно, 9 сценаріїв, дві режисерські роботи. 1957 — закінчив Чернівецьке музичне училище.
1961 — закінчив театр-студію при Чернівецькому музично-драматичному театрі ім. О.Кобилянської.
1963–1965 — навчання на кіноакторському факультеті Київського інституту театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого У фільмі «Комісари» (1970) зіграв комісара Громова — людину з загостреною моральною сприйнятливістю і духовним максималізмом. Картина стала помітним явищем в українському кінематографі, вона довела, що Миколайчук схильний до тонкого психологізму, до несподіваних контрастів і навіть парадоксів характеру.1983 — Миколайчук створив сценарій картини «Небилиці про Івана», 1984-го готувався до роботи над фільмом за цим сценарієм, але постановку «Небилиць…» дозволили тільки восени 1986 року. Проте через важку хворобу автор почати зйомки так і не зміг. Фільм зняв 1989 року (уже по смерті Миколайчука) Борис Івченко.
Дніпропетровський пров.Петровський  - кат, комуністСаші Путрі пров.Путря Олександра Євгеніївна (02.11.1977, Полтава – 24.01.1989, Полтава) – українська художниця, яка в дитячому віці створила велику кількість творів мистецтва, що згодом отримали широке висвітлення. Донька полтавського художника Євгенія Васильовича Путрі та викладачки музичного училища Вікторії Леонідівни Путрі. В дитячому садку Олександра не навчалась, батько-митець надавав перевагу домашньому вихованню, хоча початково і не надавали особливого значення захопленням дочки. З юного віку Олександра захопилась культурою Індії. Перші художні роботи Олександра Путря почала малювати в три роки. У віці 5 років Олександрі був поставлений діагноз – лейкемія, від якої вона і померла у віці 11 років. За життя Олександра створила 2279 робіт – 46 альбомів з малюнками, шаржами та віршами, чеканки, вишивки, дрібні вироби з пластиліну, саморобні шиті іграшки, вироби з намистин і кольорового каміння, випалювання по дереву.
Після смерті Саші Путрі виставки її малюнків експонувалися більше ніж в 50 країнах світу. В 1998 Сашу нагороджено (посмертно) золотою медаллю Христа Спасителя, а в 2000 – орденом Святого Миколи Чудотворця «За примноження добра на Землі». У 2001 Президія всеіндійської дитячої фундації «Nehru Bal Samiti» присудила їй свою почесну міжнародну нагороду. З 1989 відбулося понад сто персональних виставок Саші Путрі у багатьох країнах світу, про дівчинку було знято декілька документальних фільмів і написана документальна повість. На стіні дитсадка, де вона виховувалася, встановлена меморіальна дошка. У Полтаві працює Дитяча художня галерея імені Саші, в якій за допомогою Фонду захисту і підтримки талановитих дітей проходять міжнародні конкурси дитячого малюнка. Про життя і творчість художниці знято низку фільмів, видано книги.
Дундича вул.Діяч комуністичної партії, учасник війни проти УНР.Петра Болбочана вул.Болбочан Петро Федорович (05.10.1883 – 28.06.1919) – український військовий діяч, полковник Армії УНР. 1909 року закінчив Чугуївське піхотне юнкерське училище, під час навчання у ньому організував український гурток для поширення рідного слова. Під час Першої світової війни — офіцер 38-го Тобольського полку. Після революції Болбочан активно розпочав організацію українських військових частин і допоміг у формуванні 1-го Українського полку імені Богдана Хмельницького з частин російської армії. Сформував з добровольців 5-го корпусу Південно-Західного фронту російської армії 1-й Український Республіканський полк. Пізніше очолює  2-й Запорізький піший курінь, що входить до Окремого Запорізького загону. Бере участь у придушенні Січневого повстання більшовиків в Києві, його частини прикривали відступ уряду УНР із столиці. Після укладення Берестейського миру 2-й Запорізький курінь, випереджаючи  німців на 2 дні,  першим увійшов до Києва 1 березня 1918-го року.
У Києві вироблено загальний план боротьби з більшовиками на Лівобережній Україні, причому Запоріжцям поставлено як завдання: просуватися на ст. Гребінка й Полтава, здобути Полтаву, Харків і вигнати більшовиків за межі Української Республіки. Це  завдання  Болбочан виконав:
27 березня визволено Полтаву, а 6 квітня 1918 року - м. Харків. У квітні цього ж року командує переможною операцією по звільненню Криму від більшовиків. Командує захистом східних кордонів УНР. Після вимушеного відступу військ Болбочана з Харкова, полковника звинуватили у залишенні міста Червоній армії без бою. Після цього він вступає у конфлікт з керівництвом Директорії, в результаті якого був розстріляний 28 червня 1919 року.
Дундича 1-й пров.Діяч комуністичної партії, учасник війни проти УНР.Миколи Лемика пров.Мико́ла Ле́мик або Лемик-Сенишин (4 квітня 1915, Солова, Золочівський повіт, Королівство Галичини та Володимирії — жовтень 1941, Миргород) - український політичний діяч, член ОУН від 1932 року, від 1941 року — крайовий провідник ОУН на східноукраїнських землях. 21 жовтня (22 жовтня) 1933 року Лемик за наказом проводу українських націоналістів вбив начальника канцелярії консулату СРСР у Львові Олексія Майлова (за сумісництвом емісара більшовицьких спецслужб) на знак протесту проти штучно організованого радянською владою голодомору 1932–1933 років в Україні (за іншими даними, було вбито 24-річного кадрового розвідника Андрія Майлова). Негайний суд у Львові, який відбувся в жовтні-листопаді 1933 року, засудив Лемика до смертної кари. Через деякий час смертну кару було замінено на довічне ув'язнення. На волю Микола Лемик вирвався аж на початку війни, восени 1939 року, коли німецька авіація почала бомбардувати польські міста, зокрема і в'язницю у Сєдльцах. Після багатоденних поневірянь і важкої хвороби він зрештою потрапив у Краків і знову на нелегальному становищі долучився до національно-визвольної боротьби. 4 серпня 1940 року одружився з Любою Возняк (відома як Люба Возняк-Лемик).
1941 року став одним з організаторів Похідних ОУН та їх діяльності в Україні. Восени 1941 року очолив східну похідну групу ОУН. Загинув легендарний месник у жовтні 1941 року — заарештований гестапо і розстріляний у Миргороді (Полтавська область). Як згадував пізніше один із сучасників Микола Лемик був блондином, високого зросту, та міцної статури, мав блакитні очі. Його іменем названа вулиця у місті Львові.
Дундича 2-й пров.Діяч комуністичної партії, учасник війни проти УНР.Івана Липи пров.Липа Іван Львович (24.02.1865, Херсонщина – похов. 15.11.1923, м. Винники, Польща) – український громадсько-політичний діяч, письменник, лікар. Народився у родині вихідців із Полтавщини (мати з роду Житецьких, сподвижників гетьмана І. Мазепи). Один із засновників «Братства Тарасівців» (1892). Деякий час мешкав в Одесі, на зламі ХІХ-ХХ ст. практикував як лікар у м-ку Мачухи Полтавського повіту Полтавської губернії (нині с. Мачухи Полтавського району). Один із учасників відкриття пам’ятника І. Котляревському в Полтаві (1903), брав активну участь в українському визвольному русі. Новели і вірші друкував в альманасі «Досвітні огні» (1906), «З неволі» (1908), у журналах «Літературно-науковий вістник», «Українська хата». За Директорії УНР – керуючий управлінням культів при міносвіти в уряді В. Чехівського, керуючий справами міністерства культів в урядах С. Остапенка, Б. Мартоса.
Дундича 3-й пров.Діяч комуністичної партії, учасник війни проти УНР.пров. Івана ПриймиІван Прийма (186? – 1921, Харків) — громадський і освітній діяч, учасник визвольних змагань 1917–1921 рр. Родом галичанин. Директор української гімназії у м. Яворів (тепер райцентр Львівської обл.).  Після захоплення Галичини російськими військами під час 1-ї світової війни насильно вивезений до Полтави, тримався у полтавській в’язниці. Звільнений завдяки В. Г. Короленку, В. Н. Андрієвському та П. І. Чижевському. Працював у Полтавській Міській Управі. У 1917 р. І. Прийма був призначений директором Полтавської української гімназії імені І. Котляревського – першої української гімназії на Полтавщині і другої в Україні. Керував позашкільною освітою. Стояв на чолі полтавської "Просвіти" після відновлення її роботи. Після захоплення Полтави більшовиками – член повстанського комітету. Навесні 1921 р. був заарештований і вивезений до Харкова. Помер у 60-річному віці в харківській в'язниці від тифу, попередивши розстріл.
Енгельса вул.Ідеолог, теоретик комунізмуКирила Осьмака вул.Осьмак Кирило Іванович (09.05.1890 – 16.05.1960) – діяч Української Центральної Ради, діяч ОУН, Президент Української Головної Визвольної Ради. Народився в с. Шишаки на Полтавщині. Навчався в Шишацькій народній та Миргородській повітовій школах, у Полтавському реальному училищі. Вищу освіту здобув у Московському сільськогосподарському інституті (1910–1916). Кирило Осьмак був серед тих, хто в березні 1917 року створив Центральну Раду — тимчасовий парламент України. З 1917 року працював у Генеральному секретаріаті земельних справ, завідував видавничим відділом. Агроном, організатор кооперативів. У міжвоєнний період займається розвитком сільського господарства. Був тричі заарештований за антирадянську діяльність та депортований до Росії. У 1940 році повертається в Україну. У жовтні 1941 року в Києві було створено Українську національну раду, Кирило очолив у ній відділ земельних справ і створив Бюро кооперативного товариства «Сільський господар». Допомагав продовольством українським підпільникам і членам похідних груп ОУН. Підтримував зв'язок з антифашистським українським підпіллям упродовж усієї окупації Києва
Наприкінці вересня 1943 року з другою дружиною і дворічною донечкою приїхав до Львова. 11—15 липня 1944 року відбувся Великий збір УГВР, обрали президію та Генеральний секретаріат — підпільний парламент та підпільний уряд воюючої України. Головою президії та президентом УГВР обрали Кирила Осьмака (псевдонім — Марко Горянський). 23 серпня 1944 року відбулася сутичка між відділами УПА та частинами Червоної армії. Кирило Осьмак був поранений, 12 вересня під час облави, влаштованої НКВС, Кирила Осьмака заарештували. Два з половиною роки він перебував під слідством. Перебуваючи під слідством, Кирило Осьмак довгий час видавав себе за за іншу людину. Проте, завдяки показам тих, хто зустрічався з ним до і під час війни, його було ідентифіковано і засуджено. Весь цей час Кирило Осьмак перебував у Владимирському централі (1948–1960), де й загинув 16 травня 1960 року. 1994 реабілітований Генеральною прокуратурою України «як безпідставно репресований у 1948 році».

Жовтнева вул.Вулиця названа на честь місяця, в якому відбулася більшовицька революціяКиївська вул. Соборна вул. Успенська вул.Пропонуємо обрати одну із історичних назв для збереження нематеріальної культурної спадщини. Головною вулицею, що розпочиналася від Соборного майдану та проходила у північно-західному напрямку, була Київська, напрям якої визначився орієнтацією Київського шляху. У XVIIІ ст. цю вулицю називали певний час Мостовою, Київською, а також Успенською. Усі три назви зафіксовано в «Генеральному описі Лівобережної України 1765-69 рр.» та «Топографічному описі Малоросійської губернії 1798-1800 рр.». Щодо Київської вулиці, то вона отримала назву в певний період свого функціонування через те, що, проходячи до Київської брами, продовжувалась як шлях на Київ. Назва «Мостова» фіксується в актових книгах Полтавського городового уряду 1664-69 р. на плані І. Бішева 1722 р. Успенською ж вулицю називали тому, що вона починалася від Успенського собору. (Успі́ння Богородиці — дуже велике східнохристиянське свято, день смерті (успіння) Діви Марії, Богородиці. Свято має подвійний зміст: зрозуміла людська скорбота поєднується з радісною упевненістю в тому, що смерті як знищення і небуття просто не існує. На це вказує і слов'янська назва : «Успіння» — тобто «Сон», за яким буде пробудження і слава).
Від 1817 року дістала назву вулиця Олександрівська, пролягала від Соборної до новоствореної Круглої площі. Далі, до сучасної площі Зигіна, на початку XX століття мала назву вулиця Куракінська – на честь першого малоросійського генерал-губернатора Олексія Куракіна. 1922 року вулиці Олександрівську і Куракінську перейменовано на вулицю Жовтневу. У повоєнні роки частина від Соборної площі до Жовтневого парку називалася вулиця Сталіна. У1961 році повернено назву Жовтнева.
Назва «
Соборна» не є історичною, проте має символічне значення: і в сенсі спрямування цієї вулиці на Успенський собор, і у значенні соборності – єдності.


Жовтневий пров.на честь революції комуністівОпанаса Сластіона пров.Сластьон Опанас Юрійович (Георгійович) (1855, Бердянськ – 24.09.1933, Миргород, нині райцентр Полтавської області) – маляр-графік, етнограф, архітектор, кераміст, педагог. Член НТШ у Львові (1893), голова клубу українських митців у С.-Петербурзі (1897–1900), член Полтавської вченої архівної комісії (1905), Українського наукового товариства у Києві (1908).Навчався у С.-Петербурзькій Академії мистецтв (1874–1882). З 1900-го мешкав у Миргороді Полтавської губернії, де працював викладачем Художньо-промислової школи (Художньо-промислового інституту) імені Миколи Гоголя (до 1928). Приятелював та листувався з Дмитром Яворницьким.  Упродовж років подорожував містами та селами України, змальовував та збирав зразки народного мистецтва, фольклорний матеріал та записував спів і гру кобзарів. Зібрані матеріали опрацьовував в альбоми: української і запорізької старовини, орнаменту, вишивок, різьби, кераміки, архітектурних мотивів. Серед графічної спадщини широко популярні ілюстрації до поеми Т. Шевченка «Гайдамаки», серія літографій до альбому «Старина украинская и запорожская» (1894-1895), унікальна галерея портретів українських кобзарів Полтавщини, Чернігівщини, Харківщини. Він автор статей в українських журналах «Київська Старовина», «Рідний Край», газеті «Рада»; книги «Мартинович. Спогади» (1931).З 1906-го належав до гурту ілюстраторів київського «Шершня», згодом працював у багатьох українських видавництвах, зокрема в «Рідному краю» Олени Пчілки. У 1902–1903 Сластьон підтримував Василя Кричевського у боротьбі за український національний стиль будинку губернського земства у Полтаві. 1910–1913 – спроектував низку сільських громадянських будинків в українському стилі (Великі Сорочинці). У 1913–1916 митцем було створено серію земських шкіл на 1, 2, 3 та 4 класи. Проекти були затверджені Лохвицьким земством і набули поширення у Лохвицькому та Лубенському повітах. З більш ніж 90 затверджених проектів реалізовано було понад 30. Одними з найвизначніших були школи в Западинцях, Бодакві, Пісках. До 100-річчя з дня народження Шевченка Сластьон виступив ініціатором зведення пам’ятника поету в Миргороді, брав участь у зборі коштів. У 1920-х за проектом митця збудовано будинок курорту в Миргороді. Він заснував місцевий Мистецько-промисловий музей (1920), якому подарував свою збірку (близько 100 творів), організував Першу селянську капелу бандуристів імені Т. Шевченка (1926), капелу бандуристів ім. І. Франка.
Свої колекції і твори Сластьон також дарував Полтавському природничо-історичному музею губернського земства, Київському художньо-промисловому музею, музею етнографії при НТШ у Львові, ВУАН у Києві та ін.

Затонського вул.Брав активну участь у захопленні більшовиками влади в Україні. Завзято боровся проти Української Центральної Ради.Єврейська вул.Пропонуємо назвати вулицю на пошану історії єврейської громади Полтави. Вулиця вела та пролягає територією старого єврейського цвинтаря, який виник на початку ХІХ ст. Це добре простежується на планах Полтави 1877 и 1906 рр. Проте, цвинтар був фактично зруйнований у роки нацистської окупації Полтави.
Космодем'янської Зої вул.Символ тоталітарно-комуністичної пропаганди, комсомолкаОлени Теліги вул. Оле́на Іва́нівна Телі́га (дівоче прізвище Шовгенова або Шовгеніва, *8 (21) липня 1906, Ільїнське, Московська губернія, Російська імперія —22 лютого 1942, Київ, Райхскомісаріат Україна) – українська поетеса, публіцист, літературний критик, діячка ОУН.
3 1918 року родина мешкає в Києві. У Києві Олена навчається в Жіночій гімназії Олександри Дучинської; вивчає українську мову поряд з російською, німецькою, французькою. Вивчає і такі дисципліни, як Закон Божий, російська граматика, історія, арифметика, географія, чистопис, малювання та креслення. Зі згортанням приватної освіти та вказівкою, що, всі діти повинні навчатися в єдиних трудових звичайних школах, Олена потрапляє до саме такої.
Батько, урядовець УНР, разом зі старшим сином у 1920 році опинилися в еміграції в Чехословаччині. Після арешту редакції «Українського слова» О. Теліга не брала до уваги постанов німецької влади: ігнорувала вказівки німців зухвало і принципово. 7 лютого 1942 р. почалися арешти. Друзі її попереджали, що ґестапо готує засідку на вул. Трьохсвятительській, де розміщувалася Спілка; проте знала, на що йде, тікати не збиралася. У приватній розмові з М. Михалевичем уперто підкреслила: «Ще раз із Києва на еміграцію не поїду! Не можу…»
Це був її свідомий вибір, це був її шлях, який вона гідно пройшла до останнього подиху. Олена пішла на стовідсоткову загибель, з нею пішов і її Михайло. Під час арешту він назвався письменником, щоб бути разом з нею.
За даними істориків, 22 лютого 1942 р. українську письменницю-патріотку було розстріляно в Бабиному Яру разом із чоловіком та соратниками.


Інтернаціональний пров.На взнак одвічного прагнення комуністів захопити світ і здійснити світову комунуБратів Шеметів пров. Нова назва пропонується на честь рідних братів, уродженців Лубенщини: громадсько-політичного діяча, члена Центральної Ради Шемета Володимира Михайловича (1873-1933), громадського діяча Шемета Миколи Михайловича (1882-1918), публіциста і політичного діяча Шемета Сергія Михайловича (1875-1957). Брати Шемети є видавцями першої україномовної газети на Лівобережній Україні «Хлібороб» (1905), фундаторами приватних українських гімназій на Лубенщині та Києві.
Своєю жертовною працею на політичній та культурно-просвітницькій ниві у першій чверті ХХ ст. вони зробили помітний внесок у відродження нашої державності, національної культури та духовності.
Найбільш відомим із братів є Володимир, якого у квітні 1906 обирають депутатом до першої Державної думи (це був чи не єдиний кандидат, який пройшов до думи під суто національними гаслами); він входить до складу української фракції та бюро українського парламентського клубу. У 1917 його делеговано до Української Центральної Ради від Лубенської гімназії. Протягом 1919-1923 Володимир Шемет був співробітником ВУАН, працював у комісії для складання словника живої української мови, збирав народні технічні терміни столярства, теслярства, будівництва.
Володимир, Микола та Сергій Шемети з гідністю пройшли через ті випробовування, які приготувала їм доля у першому десятилітті ХХ ст. І, як показали наступні події, до кінця життя не зійшли з обраного шляху, намагалися сповна послужити Україні та рідному краєві.
Калініна вул.Голова ЦВК СРСР та Президії Верховної Ради СРСР.Степана Бандери вул.Степа́н Андрі́йович Банде́ра (нар.1 січня 1909, Старий Угринів, тепер Калуського району Івано-Франківської області — пом.15 жовтня 1959, Мюнхен, ФРН) – український політичний діяч, один з чільних ідеологів і теоретиків українського націоналістичного руху XX століття, після розколу Організації українських націоналістів — голова Проводу ОУН-Б.
Степан Бандера і Ярослав Стецько були авторами Акту проголошення Української Держави 30 червня 1941 року. 5 липня 1941 року Бандеру помістили під домашній арешт, а з 15 вересня 1941 року — в центральну Берлінську тюрму. З початку 1942 року по серпень 1944 року перебував у концтаборі Заксенгаузен в бункері «Целленбау». У вересні 1944 року його звільнили і запропонували участь в керівництві антирадянського збройного руху в тилу Червоної армії, однак Бандера відхилив пропозицію і на співпрацю не погодився. Радянський уряд уповноважив КДБ вчинити вбивство Степана Бандери в Мюнхені, ФРН. Це здійснив радянський агент Богдан Сташинський 15 жовтня 1959 року.
Оцінки Степана Бандери вкрай полярні. Він користується великою популярністю, головним чином, серед жителів Західної України — після розпаду СРСР для багатьох західних українців його ім'я стало символом боротьби за незалежність України. У свою чергу, серед жителів Центральної, Східної України, а також Польщі та Росії є такі, що ставляться до нього негативно, звинувачуючи у фашизмі, тероризмі, радикальному націоналізмі, що зокрема виявлялось у фізичній ліквідації лідерів відмінних від ОУН(б) українських націоналістичних течій, і колабораціонізмі. Поняття «бандерівці», похідне від його прізвища, поступово стало загальним і застосовним до всіх українських націоналістів, незалежно від їхнього ставлення до Бандери.
Водночас варто зазначити, що не можна ділити героїв на галицьких чи полтавських. Це Герої України, які боролись і померли за незалежність нашої держави. Степан Бандера увійшов у трійку найвідоміших українців за опитуванням 2010 року. Також за вказівками провідника направлялися похідні «боївки» на східну Україну по боротьбі з тоталітарно-комуністичним окупаційним режимом,
зокрема такі боївки діяли і на Полтавщині.
КІМ вул.Від абревіатури "Комуністичний інтернаціонал молоді" – назва пов’язана із діяльністю комуністичної партіїКатерини Скаржинської вул. Скаржи́нська Катери́на Микола́ївна (7(19) лютого 1852, м. Лубни  – літо 1932, х. Круглик Лубенського повіту Полтавської губернії) – меценатка, музейник, громадський діяч, фундаторка першого загальнодоступного приватного краєзнавчого музею Лівобережної України.
Походила з дворянської родини Райзерів – вихідців зі шведської Померанії. Навчалася на Бестужівських курсах у м. Санкт-Петербург. Після від’їзду з Петербургу, відвідує Німеччину, Швейцарію та Францію. 1879 р. повертається до родинного маєтку на хуторі Круглик під Лубнами. Туди ж перевозяться учнівські та студентські колекції К.М. Скаржинської. Знайомство з музеєм Лубенської гімназії та зібранням Г.С. Кир’якова пробуджує зацікавлення пам’ятками археології. Разом із останнім, К.М. Скаржинська здійснює перші археологічні розкопки на Лубенщині.
1880 р. розпочинається створення першого приватного музею в Україні – Круглицького музею К.М. Скаржинської. 1881 – 1905 рр. життя К.М. Скаржинської повністю присвячені створенню музею та меценатській діяльності. На придбання експонатів витрачаються величезні кошти. Після того як зібрані колекції переповнюють будинок, домагається від чоловіка дозволу на будівництво окремого двоповерхового приміщення для музею.
1883 р. здійснює поїздку до Петербургу та Москви, де вивчає організацію музейної справи. Цього ж року знайомиться з відомими українськими колекціонерами В.В.Тарновським, С.А.Мазаракі та їх колекціями. На 1886 р. разом з Ф.І. Камінським розробляє статут музею. Бере активну участь у виставковій діяльності. Предмети колекції представлялися на VI, VIII, XI Археологічних з’їздах, Міжнародній виставці костюмів та зброї у Петербурзі (1902 р.), що сприяло популяризації та визнанню музею провідними фахівцями Російської імперії. К.М. Скаржинську обирають членом кількох наукових товариств – Московського нумізматичного, Товариства любителів природознавства, антропології та етнографії, почесним членом Полтавської вченої архівної комісії.
Не зупиняючись лише на створенні загальнодоступного музею, закладає біля нього дендрарій. За зразкове квітникарство Міністерством землеробства і державного майна під час шкільної сільськогосподарської і кустарної виставки в Лубнах 1890 р. була нагороджена срібною медаллю.
Значне місце в діяльності К.М. Скаржинської займає меценатство. Вона підтримує проведення заходів із приводу відкриття пам’ятника І.П. Котляревському в Полтаві (1903 р.), створює в своєму маєтку загальнодоступну бібліотеку та влаштовує столярну й ковальську майстерні. Є відомості про діяльність Круглицького драматичного гуртка та про постановку вистав української мовою. Регулярно фінансово підтримує навчання талановитої молоді.
Із кінця 1890-х рр. у К.М. Скаржинської розпочинає визрівати рішення про необхідність передачі музею в муніципальну та державну власність. Пов’язано це було з рішенням виїхати за кордон. Саме тому К.М. Скаржинська звертається до Лубенської міської думи з пропозицією передати музей місту. Однак Лубни не змогли прийняти цей дарунок, тому було вирішено
подарувати колекцію Природничо-історичному музею Полтавського губернського земства. 1906 р. Полтавський музей отримав понад 20 тисяч експонатів та 4 тисячі книг.

Кінноармійська вул.Назва пов’язана з Першою кінною армією на чолі з С. Будьонним, що відіграла важливу роль у встановленні радянської влади під час збройної більшовицької інтервенції 1918–1921 рр. в Україну.Волонтерська вул.На честь волонтерів фронту.
Волонтéр (французькою volontaire (доброволець), латиною voluntarius  (вільне волевиявлення,  бажання, намір) — добровільний помічник. Це люди, які цілком безкоштовно займаються громадською діяльністю. Метою перейменування є необхідність увічнити унікальне історичне явище – волонтерський рух в Україні, що спрямований на допомогу Українській армії, Національній гвардії та іншим формуванням, зокрема добровольчим, які воюють на боці України в новітній російсько-українській війні (юридична абревіатура АТО).
На думку багатьох експертів-істориків, у ХХІ столітті у світі важко знайти аналоги цьому унікальному явищу. Воно з’явилося під час Російської інтервенції до Криму, а як розгалужена система всенародної допомоги армії – в період травня-червня 2014 рр. Волонтерство виникло стихійно із початком агресії Росії в різних регіонах України, зокрема й
на Полтавщині. Найпотужнішою громадською волонтерською ініціативою у Полтавській області є Полтавський батальйон небайдужих (ПБН), діяльність котрого координує архієпископ Полтавський і Кременчуцький УПЦ Київського Патріархату Федір. Також помітною є діяльність ГО «Полтавська громада», низки громадських організацій учасників АТО, «Полтавського волонтерського корпусу патріотів» та ін.
Волонтерський рух на Полтавщині має потужне крило, яке допомагає вимушеним переселенцям з Криму та Донбасу.
Нерідко волонтери під час своєї діяльності наражають своє життя на небезпеку, наприклад, при доставці вантажів у зону бойових дій траплялися ситуації, коли автомобілі перехоплювали проросійські терористи, заміновували вантаж, садили за кермо свого водія і відправляли автомобіль українським військовослужбовцям. Влітку 2014 р. полтавські  волонтери Борис Місюренко, Володимир Матлаш, Віктор Калашников та Ірина Бойко, надаючи гуманітарну допомогу, потрапили до полону проросійських бойовиків-сепаратистів під Ровеньками у Луганській області. Зусиллями влади та  полтавських колег-волонтерів Ірину Бойко вдалося визволити з полону, Борис Місюренко був підданий тортурам і розстріляний, а доля їх побратимів досі невідома.
Основними напрямками роботи волонтерського руху є: допомога українській армії та добровольчим батальйонам (збір харчів, теплих речей та амуніції, ліків), допомога пораненим, військовим госпіталям та лікарням, у яких лікуються поранені військовослужбовці, допомога сім'ям тимчасових переселенців з Криму та території АТО (юридична, психологічна та гуманітарна допомога, пошук житла та роботи, адаптація в новому місті та соціумі), допомога сім'ям учасників АТО (психологічна, гуманітарна), технічна допомога: відновлення старої техніки, ремонт, удосконалення, бронювання бойових машин.  
               
Клари Цеткін вул.Засновниця Комуністичної партії Німеччини, член виконкому Комінтерну.Оксани Мешко вул. Оксана Яківна Мешко (30 січня 1905, Старі Санжари, нині село Новосанжарського району Полтавської області — 2 січня 1991, Київ) – біолог, учасниця опозиційного руху в Україні в повоєнний період, фактичний голова Української Гельсінської групи в період масових арештів з боку КДБ в кінці 1970-х років.
Народилася  30 січня 1905 р. в містечку Старі Санжари на Полтавщині. У 1920 р.  заарештовано і розстріляно 42-річного батька за невиконання волостю продподатку. Роком раніше було вбито її старшого брата Євгена Мешка, активного члена «Просвіти». Дві сестри – Віра та Катерина, а також брат Іван розійшлися по Україні. Щоб якось вижити у ситуації, що склалася, у 1920 р. переїхала до Полтави, де навчалася у Першій українській гімназії, а згодом почала працювати.
У 1945 році Оксана Мешко з матір'ю, сином та чоловіком поселилися у Києві. Згодом до неї переїхала старша сестра Віра Худенко. Незважаючи на ту обставину, що сестрин син воював у лавах УПА, ризикуючи родинним благополуччям, надала їй притулок. Та за доносом Віру Худенко було заарештовано. Клопоти про сестру вирішили і долю п.Оксани: 19 лютого 1947 р. її теж було заарештовано. Звинуватили у намірах вчинити терористичний замах на Першого секретаря ЦК КПУ Микиту Хрущова і в Лук'янівській в'язниці Москви винесли вирок – по 10 р. виправно-трудових таборів.
До Києва повернулася у червні 1956 р. Повністю реабілітовано її було 11 липня цього ж р. Особлива сторінка в її житті пов'язана з діяльністю Української Гельсінської Групи (УГГ). Стала першою жертвою КДБ серед членів групи. До неї було застосовано один з найжахливіших методів репресивної комуністичної практики 60-80-х рр.– ув'язнення у спеціальній психлікарні. Після звільнення  на волі пробула недовго. 12 жовтня 1980 р. КДБ порушив нову кримінальну справу про «антирадянську агітацію та пропаганду». Київський суд розглянув її 5-7 січня 1981 року і виніс вирок: 6 місяців ув'язнення та 5 років заслання. Свій термін ув’язнення і заслання добула до останнього дня.
Упродовж 1988-1989 років мандрувала світом, популяризуючи українську ідею. 2 січня 1991 р. перестало битися її серце.
Оксана Яківна Мешко не відступилася від совісті та власних принципів, ставши яскравою представницею полтавського краю у національному правозахисному русі. Водночас життя і діяльність нашої землячки ще недостатньо відомі широкому загалу Полтавщини, тож поява в обласному центрі, де вона навчалася в гімназії, вулиці її імені є цілком виправданим і на часі.
Це тим більше важливо, що Полтавщина, власне, не так і рясно представлена своїми вихідцями у діяльності інакомислячих радянської доби, тож імена цих мужніх людей мають знати сучасники.

Клари Цеткін пров.Засновниця Комуністичної партії Німеччини, член виконкому Комінтерну.Катерини Білокур пров. Білоку́р Катери́на Васи́лівна (25.11.1900, с. Богданівка Пирятинського пов. Полтавської губ., нині Яготинський р-н Київської обл. – 10.06.1961, там само) – українська художниця, народний художник УРСР. Грамоти та малювання навчалася самотужки. З 14 років працювала в наймах. Із 1940 р. – учасниця обласних, республіканських та міжнародних виставок.
Велика частина творчої спадщини загинула під час Другої світової війни. Творчість майстрині, за висновками експертів, є оригінальним явищем в українському мистецтві. Створила своєрідний стиль пейзажу-натюрморту. Творчість високо оцінюється сучасниками. Захоплення роботами К.Білокур висловлює Пабло Пікассо. У с. Богданівка Яготинського р-ну відкрито садибу-музей К.В. Білокур. Твори зберігаються в музеях Києва, Полтави, Яготина, приватних колекціях.
Комінтерну вул.Комуністи́чний інтернаціона́л (скорочено Комінте́рн), або ж Тре́тій інтернаціона́л — міжнародна організація комуністичних партій, яка керувалась Кремлем і знаходилась під повним контролем Іноземного Відділу НКВСВасиля Тютюнника вул. Василь Никифорович Тютюнник (17.07.1890, х. Куторжиха Хорольського повіту Полтавської губернії – 19.12.1919, Рівне) – український військовий діяч, полковник генерального штабу Армії УНР, командувач Дієвої Армії УНР в 1919. Закінчив Хорольське міське училище, Тифліське військове училище (1912).
Під час навчання був визнаний кращим стрільцем з пістолета і гвинтівки. Служив у 25-му Сибірському стрілецькому полку генерала Кондратенка в Іркутську. Брав участь у російсько-японській та Першій світовій війнах. В 1917 – підполковник, командир батальйону 25-ї Сибірської стрілецької дивізії.
Від березня 1918 – в українській армії, помічник начальника розвідчої частини оперативного відділу Генерального штабу. З листопада 1918 – начальник оперативного відділу штабу Дієвої армії УНР, брав участь у поході на Київ, який завершився скиненням гетьманської влади. В кінці травня 1919, коли українська армія перебувала в скрутному становищі, ведучи одночасно бойові дії проти Червоної армії, Добровольчої армії, та польських військ, Тютюнник розробив план прориву військ УНР у напрямку Проскурова. У результаті так званої Проскурівської операції вдалося відбити у Червоної армії Проскурів, Кам'янець-Подільський (в якому розмістились урядові органи УНР) і ряд інших населених пунктів.
Після успіху Тютюнник – начальник штабу армії УНР, а через місяць, у кінці липня 1919 – командувач дієвої армії УНР.
У грудні 1919 захворів на тиф, від наслідків якого помер від розриву серця у Рівному. На могилі генерала Тютюнника в Рівному в 1930-х роках на кошти учнів Рівненської української приватної гімназії було встановлено пам'ятник, реставрований 1992. На будівлі Рівненського військового шпиталю, де помер Тютюнник, встановлено меморіальну дошку (2001).
Комісарівський пров.Комісари ЧК- каральний органСвято-Макаріївський пров.Пропонуємо назвати провулок за найменуванням церкви, до якої він спрямований.
Свято-Макаріївська церква збудована у 1901-1903 роках у передмісті Кобищани на кошти, які заповідав купець Л. В. Колесников. Освячена в 1904 році на честь преподобного мученика Макарія Каневського — архімандрита Овруцького, Переяславського чудотворця, а приділ з правого боку — в ім’я пророка Іллі.
В інтер’єрі збереглися розписи початку ХХ століття, ікона Горбанівської Богоматері (1786 р.)
Комсомольська вул.Молодіжна комуністична організаціяСтрітенська вул. Пропонуємо повернути історичну назву.
Вулиця названа за розміщенням тут
Стрітенської церкви та міського кладовища навколо неї.
Упродовж XVIII- початку ХХ століть назви не змінювала. Під цією назвою відома й в «Генеральному описі Лівобережної України 1765-69 рр.» та «Топографічному описі Малоросійської губернії 1798-1800 рр.». Це центральна вулиця полтавського передмістя, що із північного-заходу прилягало до фортеці. Вона з’єднувала центральну частину Полтави із передмістям Кобищани.
Стрітенська церква, яка дала назву вулиці, відома з кінця XVII ст. як «кладбищенская  икори на предградии», адже саме тут у першій чверті XVIII ст. розміщувався міський цвинтар. Дерев’яна, триверха, двопрестольна (головний престол в ім’я Стрітення Господня, а приділ — святого апостола Іоана Богослова). (Стрі́тення (Стрітення Господнє, Стрітення Господа Нашого Ісуса Христа,) — одне з найбільших християнських свят. Відзначають його в пам'ять про те, як Свята Діва Марія принесла до Єрусалимського Храму Ісуса Христа на 40-й день після його народження.).
Ця споруда на початку 1780-х років розвалилася «по причине ветхости». За М.І.Арандаренком, який спирався на церковний опис 1828 р., це сталося у 1784 р., на думку протоієрея П. Мазанова – 1781 р. Новий храм у стилі бароко завершили 1787 р. Поруч із церквою стояла дзвіниця. Її первісний вигляд і час побудови невідомі, бо 1808 р. споруду розібрали «без повреждения годного к употребленію дерева» за рішенням цивільного губернатора А.Ф. Казачковського, який доручив губернському архітектору М.А. Амвросимову скласти план та кресленик фасаду нової дзвіниці. Водночас із побудовою дзвіниці було розчищено площу перед церквою та навпроти неї і прокладено Xрестовоздвиженський провулок (суч. Малий).
Стрітенська церква припинила своє існування 1937 р. Нині на її місці — приміщення Апеляційного суду. Від неї збереглася лише одна споруда – школи, яка довго  використовувалася як кінотеатр, нині – банк.
Ця будівля знаменна ще й тим, що певний час тут проживав
Юрій Кондратюк (Шаргей).
Комсомольський майданМолодіжна комуністична організаціяХолодноярська вул.Холодно́ярська Респýбліка (1919–1922)  – самопроголошене державне утворення на землях Української Республіки (УНР), у Чигиринському повіті Київської губернії (нині Чигиринському районі Черкаської області), в районі лісового урочища Холодний Яр, зі столицею в селі Мельники.
В 1918 — 1922 роках православний Мотронинський монастир став осередком українського повстанського руху проти загарбників (німецьких окупантів та російських «білих» і «червоних» інтервентів), який очолювали брати Чучупаки.
Пізніше, в 1919 році, загін перетворився на полк, а Василя Чучупака було обрано командиром полка (до цього він був прапорщиком Російської Імператорської армії, а ще раніше — сільським вчителем). Його брат Петро Чучупак став начальником штабу полку. Під час окупації України денікінцями полк брав участь у вигнанні їх з Черкас. Полк увесь час поповнювався, його чисельність досягала 2000 чоловік.
У листопаді 1919 року до Холодного Яру прибув отаман Катеринославщини і Херсонщини Андрій Гулий-Гуленко. Тоді Головним Отаманом Холодного Яру був Василь Чучупак. Йому підпорядковувалися отамани Герасим Нестеренко-Орел, Трифон Гладченко, Михайло Мелашко, Сірко, Око, Чорний Ворон (Чорногузько), Мефодій Голик-Залізняк, Семен Вовк, Калюжний, Д. Канатенко, 1-й і 2-й Олександрійські полки.
Після загибелі Василя Чучупаки Холодноярську республіку очолив його заступник Іван Деркач, член Холодноярського повстанкому. Він керував збройними силами регіону «Холодний Яр» під час антирадянського повстання весни — осені 1920 року.
Холодноярська Республіка проіснувала до 1922 року, коли більшовики обманом заманили холодноярських отаманів в засідку.
Проте, навіть у полоні, в стінах Київської в'язниці, ватажки повстанців перебили охорону, захопили зброю і спробували звільнитись. Під час нерівного бою, всі вони загинули смертю героїв.
Комунарів пров.Комунар — член комуниХрестовоздвиженський пров.Пропонуємо переменувати у відповідності до назви розміщеного неподалік Полтавського Хрестовоздвиженського монастиря. Історична назва не відома.
Кондратенка вул.Степан Федорович Кондратенко (1906-1942) — секретар Полтавського обкому КП(б)У (з 1939 р.). Василя Симоненка вул. Симоненко Василь Андрійович (08.01.1935, с. Біївці, нині Лубенського району Полтавської області – 13.12.1963, м. Черкаси) – український  поет і журналіст, шістдесятник. Член спілки письменників УРСР (1962).Закінчив середню школу в с. Тарандинці Лубенського району (із золотою медаллю), факультет журналістики Київського державного університету ім. Т. Шевченка (1957).
Працював в обласних газетах «Черкаська правда» і «Молодь Черкащини», згодом – власним кореспондентом «Робітничої газети» в Черкаській області. 1962 разом з Аллою Горською та Лесем Танюком виявив місця масових поховань жертв сталінського режиму на Лук'янівському та Васильківському цвинтарях, а також у Биківні (про останнє було зроблено заяву до міської ради).
Улітку 1962 поета жорстоко побили працівники міліції залізничної станції їм. Т. Шевченка (м. Сміла). На думку друзів поета, це побиття було не випадковим. Відтоді й почало погіршуватися здоров'я поета. З весни 1963 хвороба Василя Симоненка постійно загострювалася. Нестерпно боліли поперек, нирки. На початку вересня він ліг у лікарню – обласний ліксанупр (мав таке право як журналіст). Невдовзі лікарі повідомили родині жахливий діагноз – рак нирок. Зробили операцію, але безрезультатно.
Писати вірші почав ще в студентські роки, за його життя вийшли лише збірки поезій «Тиша і грім» (1962) і казка «Цар Плаксій та Лоскотон» (1963).Уже в ті роки набули великої популярності самовидавні поезії Симоненка, що поклали початок українському рухові опору 1960-70-х pp. Самвидавною творчістю Симоненко, за визначенням сучасної критики, увійшов в історію української літератури як визначальна постать боротьби за державний і культурний суверенітет України 2-ї половини 20 ст.
Доля літературної спадщини Симоненка невідома. Його самвидавна поезія, у сучасній Україні лише в незначній частині опублікована у сфальшованому вигляді, поширилася за кордоном і була опублікована (разом з фрагментами поетового щоденника «Окрайці думок») у журналі «Сучасність» (ч. 1, 1965) і у збірці вибраних поезій Симоненка «Берег чекань» (1965 і 1973).
В УРСР по смерті Симоненка видано з його спадщини казку «Подорож у країну Навпаки» (1964), збірку поезій «Земне тяжіння» (1964), «Поезії» (1966) та збірку новел «Вино з троянд» (1965; ці новели також увійшли в друге видання збірки «Берег чекань» за кордоном).
У Черкасах діє Літературно-меморіальний музей В. Симоненка. Черкаська спеціалізована школа №33 носить його ім'я. 1965 на громадських засадах створено музей у рідному селі поета. У 1995 В. Симоненку присуджено (посмертно) Державну премію України ім. Т. Шевченка.
Корчагінська вул.Літературний герой роману М.Островського "Як гартувалася сталь", який пропагував боротьбу за встановлення радянської влади в Україні.Григорія Грабянки вул.Грабянка Григорій Іванович (р. народж. невід. – 1738) – козацький літописець, історик українського козацтва.
У 1729 – 1738 рр. – полковник
Гадяцького козацького полку.
Навчався в Києво-Могилянській академії. З 1686 р. – на військовій службі в козацькому війську. Займав посади гадяцького сотника, гадяцького полкового осавула, гадяцького полкового обозного, із 1717 р. – гадяцький полковий суддя.
Учасник Азовсько-Дніпровських походів 1695 – 1696 рр., Північної війни 1700 – 1721 рр. У 1723 – 1725 рр. через підтримку П. Полуботка та автономістські настрої перебував в ув’язненні в Петропавлівській фортеці. У 1730 р., за інш. джерелами – у 1729 р., обраний гадяцьким полковником. Учасник Російсько-турецької війни 1735 – 1739 рр. Під час одного з боїв отримав поранення, від якого помер.
Широко відомий як автор історичного трактату «Действія прєзельной брані», більш знаного як «Літопис Григорія Грабянки» – одного з основних джерел з історії України козацьких часів.
Красіна вул.Голова надзвичайної комісії з постачання Червоної армії (1918), член Президії ВРНГ, нарком торгівлі і промисловості РСФРР (1918-1920), нарком шляхів сполучення РСФРР (1919-1920), нарком зовнішньої торгівлі РСФРР та СРСР (1920-1925).Героїв АТО вул. На честь хлопців не тільки з Полтави, а й з усієї України, які у важкий для країни час, у період агресії РФ та сепаратистських рухів ДНР та ЛНР пішли зі зброєю в руках захищати Україну та Полтаву зокрема від інтервентів.
Нагадаємо, що серед полтавців маємо 11 полеглих Героїв АТО.
Красіна пров.Голова надзвичайної комісії з постачання Червоної армії (1918), член Президії ВРНГ, нарком торгівлі і промисловості РСФРР (1918-1920), нарком шляхів сполучення РСФРР (1919-1920), нарком зовнішньої торгівлі РСФРР та СРСР (1920-1925).Братів Зерових пров.Брати Зерови (уродженці м. Зіньків)
Зеро́в Дмитро́ Костянти́нович (1895–1971) – український ботанік.
Академік АН УРСР (з 1948 року). Заслужений діяч науки УРСР (1965). Лауреат Державної премії УРСР у галузі науки і техніки (1969, 1983). 15 січня 1936 року Зеров отримав учене звання професора, а 20 червня 1937 року успішно захистив докторську дисертацію на тему “Болота УРСР. Рослинність і стратиграфія”. 1939 року Зерова обрано членом-кореспондентом АН УРСР. Основні наукові праці – із систематики, флористики та філогенії спорових рослин, займався ботанічною географією, палеоботанікою, історією рослинності.
Зе́ров Мико́ла Костянти́нович (1890–1937) – український поет, літературознавець, літературний критик, полеміст, лідер “неокласиків”, майстер сонетної форми та перекладач античної поезії. Як поет і перекладач і як літературознавець та критик Зеров вирізнявся на тлі збуреного і скаламученого до дна революцією літературного життя в Радянській Україні, як твердий і блискучий алмаз. Високорозвинений естетичний смак, невпинно ростуча багата ерудиція, тонкий нещадний ум і співчутливе серце позначались в його поезіях і в наукових та критичних працях. Висланий 1935 року в концтабір на Соловки, втративши єдиного сина, свободу і все найдорожче – в умовах жорстокого режиму, голоду, холоду й виснаження фізичною працею, – далі писав сонети і далі працював над перекладами Вергілієвої “Енеїди”. Вістки про нього загубились серед масових розстрілів, що таємно відбувались у концтаборах СРСР в 1937–38 роках.
Зеро́в Михайло Костянтинович (1901–1963) – український поет, перекладач, педагог. Творив під псевдонімом Миха́йло О́рест. Закінчив Київський інститут народної освіти і працював вчителем у різних містах. Від 1924 жив у Києві. За радянського режиму був двічі арештований, репресований, відбув чотири роки ув'язнення у концтаборах. Перед війною термін ув'язнення збіг. Під час війни 1941 р. потрапив у полон, опинився у Вінниці, потім Львові (до 1944 р. перебував у Львові), потім у таборі біженців у Авґсбурзі. Від 1944 року до смерті жив і творив у Німеччині. Заснував і керував Інститутом літератури в Мюнхені.
Красноградське шосеПриставка "Красно-" додавалась саме в радянські часи, аби посилити вплив радянської комуністичної тоталітарної системиКнязя Ігоря Святославича вул.Нова назва пропонується для вулиці, що знаходиться біля р. Ворскла.
І́гор Святосла́вич (1151 - 1202) – Новгород-Сіверський князь (з 1178) і князь Чернігівський (1198). Син чернігівського князя Святослава Ольговича, з роду Ольговичів (онук Олега Святославича, який був внуком Ярослава Мудрого).
1174 року розбив орди половецьких ханів Кончака і Коб'яка під Переяславом. З цим походом пов’язана перша літописна згадка про місто Лтава. На сторінках Іпатіївського літопису 1174 року: «на Петров день» (12 липня), Ігор Святославич, переслідуючи орди половецьких ханів Кобяка і Кончака, «переїхав Въросколь оу Лтави» і рушив у напрямку Переяслава, де дружина Ігоря завдала поразки половцям.
Саме від цієї дати було прийнято розпочинати відлік «віку» Полтави до 1999 року.
Краснодонська вул.Приставка "Красно-" додавалась саме в радянські часи, аби посилити вплив радянської комуністичної тоталітарної системиГригорія Китастого вул. Китастий Григорій Трохимович (17.01.1907, м. Кобеляки Полтавської губ., тепер райцентр Полтавської обл. – 06.04.1984, США) – бандурист, хоровий диригент, композитор, перший і довгорічний керівник Капели бандуристів ім. Т. Шевченка, створеної в Києві під час Другої світової війни (тепер – у Детройті, США), Герой України (2008, посм.).
Закінчивши технікум, у 1930 вступив до Київського музично-драматичного інституту ім. Миколи Лисенка. Навчаючись на диригентсько-капельмейстерському факультеті, оволодівав технікою гри на скрипці і корнеті, але найбільше часу присвячував бандурі. Після закінчення курсу навчання, у 1933 за порадою теоретика Г. Любомирського перейшов на композиторський факультет. Тоді ж був прийнятий хористом Київської опери, що дало певну матеріальну базу для прожиття і можливість допомогти батькам, що опинилися на межі голодної смерті.
Як бандурист, періодично залучався до різних «ударних бригад», які виряджались на села для проведення хлібозаготівельних та ін. кампаній 1932–1933, і на власні очі бачив трагедію Голодомору. З початком Другої світової війни Капела бандуристів (48 осіб) на відміну від інших творчих колективів не дістала «броні», яка зберігала від призову до війська, натомість була розформована. Молодших за віком мобілізували до діючих бойових з’єднань, а старших – на копання протитанкових ровів навколо Києва. З тих, що пішли на фронт, багато загинуло, дехто потрапив у полон, серед них був і Григорій Китастий.
Вирвавшись із роменського табору, він повернувся в окупований німцями Київ. Тут розшукав 16 уцілілих колег і з ними утворив нову Капелу, давши їй ім’я Тараса Шевченка. Після закінчення війни музиканти Капели опинилися в таборі переміщених осіб. Китастий невтомно працював над концертними програмами Капели, виступи якої користувалися непересічним успіхом у таборах у Західній Європі. У 1949 Капела виїхала до США.  Григорій Китастий жив у Детройті, пізніше короткий час – у Каліфорнії, у 1964 переїхав до Чикаго, де очолив перший ансамбль бандуристів Об’єднання Демократичної Української Молоді (ОДУМ). Наприкінці 1967 переїхав до Клівленду, звідки автомобілем їздив у Детройт на проби (репетиції) Капели Бандуристів.
Кротенківський пров.Голова Семенівського сільревкому у 1919 році. На честь нього село Сем'янівка Полтавської області перейменоване на Кротенки.Сем`янівський пров. Названа на честь населеного пункту с. Сем’янівка Полтавського району (за радянської влади село мало назву «Кротенки»). Повернуто історичну назву
Куйбишева вул.Радянський державний діяч, член Політбюро ЦК ВКП(б) (1930–1935), член Оргбюро ЦК ВКП (б) (1922–1923, 1934–1935), секретар ЦК ВКП (б) (1922–1923), член ЦК ВКП (б) (1923–1927).В'ячеслава Чорновола вул.Продовження вулиці – на честь В'ячесла́ва Макси́мовича Чорновола, публіциста, літературного  критика, діяча руху опору проти зросійщення та національної дискримінації українського народу, політичного в'язня СРСР.
В'ячесла́в Макси́мович Чорнові́л (24 грудня 1937 с. Єрки Київської області — 25 березня 1999, Бориспіль Київської області) – провідник українського національно-демократичного визвольного руху кінця 80-х — 90-х рр.; Герой України (2000, посмертно). Лауреат Міжнародної журналістської премії ім. Ніколаса Томаліна (1975). Ініціатор проголошення Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 р. та Акта проголошення Незалежності України  24 серпня 1991 р.
Разом із іншими видатними діячами започаткував в Україні національно-визвольний рух шістдесятників  та дисидентів. Засновник та головний редактор підпільного українського часопису «Український вісник». Член Української  Гельсінської групи. Один із ініціаторів створення Української Гельсінської спілки.
Кілька разів ув'язнений за «антирадянську пропаґанду» (1967–1969, 1972–1979, 1980–1988). Перебував у мордовських комуністичних таборах суворого режиму і на засланні. Сумарно пробув у неволі 17 років.
У 1990-92 рр. — голова Львівської обласної ради. Народний депутат України з березня 1990 р. Кандидат у Президенти України на виборах 1991 р. (2 місце, 7 420 727 голосів або 23,27 %). З 1992 р. і до смерті — голова Народного Руху України. З жовтня 1991 — Гетьман українського козацтва. З 1995 року член української делегації в  Парламентській Асамблеї Ради Європи.
Був убитий шляхом організованої спецслужбами  автокатастрофи на шосе під Борисполем 25 березня 1999 року. Чорновола прибрали як небезпечного конкурента на майбутніх президентських виборах. Похований у Києві на Байковому кладовищі  на  центральній алеї. У похороні взяли участь сотні тисяч людей,в тому числі й з Полтави та області.
Перебування на Полтавщині: 1991 р. – у якості кандидата в Президенти, 1994, 1995 – м. Полтава – у якості народного депутата України, голови НРУ, 1996 р. - Миргород, Кременчук,  Полтава – у якості члена парламентської Асамблеї Ради Європи, народного депутата України, голови НРУ, 1998 р. – Пирятин, Лохвиця, Гадяч, Полтава – у якості лідера виборчого списку НРУ. 1999 р. – м. Полтава – з метою участі у позачерговій конференції ПОО НРУ.
Лагоди вул.Учасник встановлення радянської влади на Луганщині. Голова Лисичанської ради робітничих депутатів у 1919 р. (Луганська обл.).Бориса Мартоса вул.Мартос Борис Миколайович (01.06(20.05)1879, Градизьк, нині Глобинського району Полтавської області – 19.11.1977, м. Ірвінг-Тон, Нью-Джерсі, США, похований на українському цвинтарі в Бавнд-Бруку, США) – український громадсько-політичний і державний діяч, кооператор, член РУП, згодом УСДРП.
Член Центральної Ради, входив до ЦК Селянської Спілки, генеральний секретар земельних справу першому складі Генерального Секретаріату. Член Ради комісарів у грудні 1918, міністр продовольства в уряді В. Чехівського, голова Ради Міністрів УНР Директорії (9 квітня – 27 серпня 1919).
Походив із старокозачого роду Мартосів, що на поч. 17 ст. осів у Лохвицькій сотні Лубенського полку. Закінчив Лубенську гімназію (1897) та Харківський університет.
Рано прилучився до боротьби за національне відродження українського народу. Після арешту 1901 був висланий на три роки під нагляд поліції на Полтавщину, де проводив культурно-освітню роботу, в тому числі і в самій Полтаві. Пізніше працював інспектором кооперації у Полтавському губернському земстві.
У період української революції 1917-1921 брав активну участь у громадсько-політичному русі, був обраний членом управи Всеукраїнської спілки селян, а також членом Центральної і Малої Рад, Генеральним секретарем земельних справ; 1918 – голова управи Всеукраїнського кооперативного комітету, з 1919 – міністр фінансів в уряді Директорії.
Саме він зробив самостійною українську валюту.
З 1920 перебував в еміграції в Німеччині, Чехословаччині, з 1958 – у США. Був дійсним членом УВАН і наукового товариства ім. Т. Шевченка. Автор низки праць з історії визвольних змагань та кооперації.
Леніна вул.Голова Ради Народних Комісарів СРСР з 1923 р.Миколи Міхновського вул.Мико́ла Іва́нович Міхно́вський (19 (31) березня 1873, с. Турівка, Полтавська губернія — 3 травня 1924, Київ) – ідеолог української національної ідеї початку XX сторіччя. Висловивши гасло: «Одна, єдина, неподільна, від Карпат аж до Кавказу самостійна, вільна, демократична Україна — республіка робочих людей», він втілював його до кінця свого життя.
Активною політичною діяльністю зайнявся ще будучи студентом першого курсу Київського університету. Тоді він заснував організацію «Братство тарасівців»: не дивлячись на популярність тоді ідеї української автономії у складі Російської імперії, вони стояли саме на позиціях повної незалежності України.
1902 році засновує Українську народну партію. Говорить, що саме українці мають бути господарями своєї землі
До Полтавщини має пряме відношення. Народився в с. Турівка, тоді Полтавської губернії. Своєю адвокатською допомогою він врятував від страти відомих лубенських діячів братів Шеметів (1906).
Після революції 1905 року займається видавництвом українських газет (зокрема «Хлібороб» у м.Лубни). В 1917 році примикає до створеної на Полтавщині Української Демократично-Хліборобської партії
З постанням Української Центральної Ради починає активно займатися державотворенням. Так, бачачи неспроможність соціал-демократичної влади захистити свободу України, починає займатися формуванням військових частин ( Український військовий клуб імені гетьмана Павла Полуботка) .
Автор брошури «Самостійна Україна» та «Десяти заповідей українця».

Лихачева вул.Нарком машинобудування СРСР.Ореста Левицького вул. Леви́цький О́рест Іва́нович (13(25).12.1848, с. Маячка Кобеляцького пов. Полтавської губ., нині Новосанжарський р-н Полтавської обл. – 9.05.1922, с. Митлашівка, нині Драбівського р-ну Черкаської обл.) – відомий український історик, правознавець, архівіст, письменник, другий Президент Всеукраїнської Академії Наук.
У 1857 – 1859 рр. навчався в початковій школі,
1859 – 1869 – Полтавському духовному училищі та Полтавській духовній семінарії, у 1870 – 1874 – Київському ун-ті Св. Володимира. Наукову діяльність розпочав під керівництвом В.Б. Антоновича під час навчання в університеті. У 1874 – 1921 рр. – відповідальний секретар Київської археографічної комісії. Одночасно у 1876 – 1877 рр. викладач музичного училища, 1879 – 1887 – помічник завідуючого Центрального архіву в Києві, 1906 – 1909 – викладач 4-ї Київської гімназії.
Був членом Київської громади, дійсним членом-співробітником Південно-Західного відділу Російського географічного товариства (від 1876), дійсним членом (від 1878), членом ради (1885 – 1902) та заступником голови (1902 – 1905) Історичного товариства Нестора літописця, дійсним членом Київського юридичного товариства (від 1881), Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові (від 1911), членом Українського наукового товариства у Києві (1907 – 1914),
почесним членом Полтавської губернської вченої архівної комісії (від 1906), Полтавського церковного історико-археологічного комітету (від 1906) та ін.
Під час Української революції очолював громадські й державні комісії з питань української правничої термінології. З листопада 1918 р. – один із академіків-фундаторів Всеукраїнської Академії Наук. Із 1918 р. – секретар, а з 1920 р. – голова її соціально-економічного відділу. Очолював Комісію Всеукраїнської Академії Наук для виучування звичаєвого права, Правничо-термінологічну комісію. З 1921 р. – голова правничого товариства при ВУАН. Із грудня 1919 р. в.о. Президента УАН – ВУАН, а в березні 1922 р. обраний Президентом Всеукраїнської академії Наук.
Автор понад 200 наукових праць з історії України XVI – ХІХ ст. та правознавства.

Лібкнехта Карла вул.Діяч Комуністичної партії Німеччини, організатор комуністичного заколоту в Німеччині у 1919 р.Патріарха Мстислава вул.Мстислав, Патріарх (у миру – Скрипник Степан Іванович; 10.04.1898, м. Полтава – 11.06.1993, Канада, похований 23.06.1993, Бавнд-Брук, США) – державний, політичний, громадський і релігійний діяч. Патріарх.
Проживав у м. Полтава у батьківському будинку по вул. Трегубівській (нині вул. Карла Лібкнехта; будинок зберігся), навчався у Першій полтавській гімназії. Свій життєвий вибір зробив ще у молодому віці і його самопосвята гартувалася у боях за Самостійну Державу в 1917-1921.
У 1920-1930 разом з іншими військовими УНР був інтернований до табору в Каліші. Навчається у Варшавському інституті політичних наук (закінчив 1930), працює на Галичині і Волині. У цих краях він знаходить не тільки тимчасовий притулок, а й реалізується, певною мірою, як громадський і політичний діяч.
Особливо полюбився Степан Скрипник волинянам, і очевидним визнанням його здібностей було те, що протягом десяти років (1929-1939) він обирається від них депутатом до сейму Польщі. У передвоєнні роки Степан Скрипник був постійним членом президії  товариства ім. Петра Могили в м. Луцьку, головою товариства «Українська школа» у м. Рівному.

Лібкнехта Карла пров.Діяч Комуністичної партії Німеччини, організатор комуністичного заколоту в Німеччині у 1919 р.Колісниківський пров. Пропонуємо повернути історичну назву. Назва провулка пов’язана із розміщенням тут домогосподарств колісників – одного із 10 цехів, що існували у Полтаві. Ремісники розселялися переважно у передмістях, одним з яких й були Кобищани, де розташований цей провулок.

Луценка вул.Учасник встановлення радянської влади. У 1926-1928 роках - заступник народного комісара земельних справ УРСР. На честь нього село Жабки перейменували на Луценки (Полтавська область, Лохвицький район).Олени Пчілки вул.Пчілка Олена (Косач Ольга Петрівна)
(17(29).06.1849,
м. Гадяч – 4.10.1930, м. Київ) – українська письменниця, перекладач, фольклорист, публіцист, редактор та видавець, громадський діяч. Член-кореспондент Всеукраїнської Академії Наук.
Сестра М.П. Драгоманова,
мати Лесі Українки. Початкову освіту отримала в 1861 – 1866 рр. в м. Києві. Тоді ж увійшла до Київської Громади. Літературну діяльність розпочала з перекладів російських і польських письменників. Із 1883 р. друкувалася в львівських часописах. Разом з Н. Кобринською брала активну участь у жіночому русі. Наприкінці 1890-х  рр. разом із родиною переїжджає до Києва, де завідує літературним відділом Київського літературно-артистичного товариства, редагує і видає часопис «Рідний край» з додатком «Молода Україна». Веде активну громадську діяльність.
У 1920 р. арештована в м. Гадяч більшовиками за звинуваченням у контрреволюційній діяльності. Після звільнення виїжджає до Могилева-Подільського, але в 1921 р. повертається до Києва. Із 1921 р. –член комісії етнографії та історії громадських течій Всеукраїнської Академії Наук. Автор ряду літературних творів, у т.ч. для дітей, праць з української етнографії та ін.

Луценка пров.Учасник встановлення радянської влади. У 1926-1928 роках - заступник народного комісара земельних справ УРСР. На честь нього село Жабки перейменували на Луценки (Полтавська область, Лохвицький район).Гетьманський пров. Пропонуємо повернути історичну назву. Прокладений, як і однойменна вулиця, у кінці ХІХ ст. - на початку ХХ ст. на території колишнього передмістя Кобищани, яке було включено у межі міста. Названий у 1930-і рр. на честь комуніста Луценка Степана Кузьмича (1897—1927).
Люксембург Рози вул.Діяч комуністичної партії НімеччиниРаїси Кириченко вул.Продовження вулиці – на честь Раїси Кириченко.
Раїса Опанасівна Кириченко (дівоче прізвище — Корж, 14 жовтня 1943, с. Корещина , Полтавська область — 9 лютого 2005, м. Київ) — знаменита українська співачка. Член Комітету Національних премій України ім. Т. Шевченка (вересень 1999 — жовтень 2001). Герой України (31.10. 2003 — за видатний особистий внесок у збереження та збагачення української національної пісенної спадщини, багаторічну плідну творчу діяльність). Нагороджена орденами княгині Ольги: III ступеня (03. 1998), II ступеня (03. 1999) і I ступеня (03. 2001). Лауреат Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка (1986). Народний артист УРСР (1979).  Заслужений артист УРСР (1973).
Починаючи з 1962 р., співала в ансамблі «Веселка»
Полтавської філармонії, там і познайомилась із своїм майбутнім чоловіком, баяністом Миколою Кириченком. На запрошення керівника ансамблю «Льонок», сім'я Кириченко переїхала до Житомира. З часом почала працювати у Черкаському народному хорі. У 1983 році у Черкасах для неї був створений фолк - ВІА «Росава». У 1987 р. повертається до Полтави. Тут виникла власна команда «Чураївна»; після успіху пісні «Пане полковнику» в її  репертуарі з'являється все більше поп-шлягерів, у світ виходять два компакт-диски Раїси Кириченко — «Долі моєї село» та «Цвіте черемшина».
З вересня 1994 р. Раїса Кириченко працювала викладачем відділу співу Полтавського музичного училища ім. М. В. Лисенка. У 2003 р. написала книгу спогадів «Я козачка твоя, Україно».
Її співом захоплювалися слухачі Канади, Австралії, Німеччини, Польщі, Філіппін, Алжиру, Тунісу та інших країн світу, а також у штаб-квартирі ООН.
1 лютого 2005 р. у  Національному інституті хірургії та трансплантології Раїсі Кириченко зробили операцію на серці, яке постраждало внаслідок лікування медикаментами, які вона приймала для лікування нирок. Але операція не допомогла. 9 лютого 2005 року Раїса Опанасівна померла через хворобу серця у віці 61 р. Похована в с. Корещина Глобинського району  Полтавської області. 

Мате Залки вул.Учасник встановлення радянської влади в Україні. У 1921-1923 рр. у складі військ ВЧК брав участь в придушенні селянських повстань Нестора Махна.Михайла Гаврилка вул.Гаврилко Михайло Омелянович (05.09.1882, хут. Свинківка поблизу с. Рунівщина Полтавського повіту Полтавської губернії, нині Полтавського району Полтавської області – 1920, Полтава) – громадський та військовий діяч, скульптор. Учасник визвольних змагань 1917-1921, хорунжий Армії УНР.
Навчався у Миргородській художньо-промисловій школі ім. М. В. Гоголя (1899–1904), Петербурзькому училищі технічного малювання (1904–1905), Краківській академії мистецтв (1907–1912). Удосконалював майстерність під час стажування у Парижі в Е. Бурделя. Поряд із творчістю займався активною політичною діяльністю, як член РУП, пізніше – УСДРП, з 1914 – СВУ. Брав участь у Першій світовій війні, визвольних змаганнях українського народу 1917-1921: командир саперної чоти, хорунжий. З 1918 перебував у складі Сірої дивізії. Страчений чекістами 1920 у Полтаві як керівник антибільшовицького повстання.
Учасник 4-х міжнародних конкурсів на проект пам’ятника Т. Шевченкові у Києві (1910 – 1 премія). Головні твори: «Ганнуся» (1909), «Сироти», «Козак і дівчина», «Каменяр» (1915), «Воля» (1916). Виконав пам'ятник Т. Г. Шевченку в Кіцмані (на території приміщення гімназії, 1914; зруйнований при зайнятті російськими солдатами) і Косові. 1909 видав збірку «На румовищах» (Краків, 1910).
На честь нього названа вулиця в Болехові Івано-Франківської області. 7 вересня 2014 у Болехові відкрили пам'ятник скульпторові та поету Михайлові Гаврилку.

Мате Залки пров.Учасник встановлення радянської влади в Україні. У 1921-1923 рр. у складі військ ВЧК брав участь в придушенні селянських повстань Нестора Махна.Ганни Старицької пров. Старицька Анна Георгіївна, також Ганна Старицька, (фр. Anna Staritsky, 27 грудня 1907 (або січень 1908), Полтава — 13 лютого 1981, Париж), — українська й французька художниця, живописець, графік.
Має пряме відношення до нашого міста, бо народилася в Полтаві, в родині статського радника Георгія Єгоровича Старицького. Племінниця В.І. Вернадського. Навчалася у 1920-і рр. в Москві у відомого графіка В. Фаворського.
Закінчивши Софійську Академію мистецтв, у 1932 р. Старицька приїхала до Брюсселя, де рік ще вчилася у Вищому інституті декоративних мистецтв. Тяжко переживши війну, подружжя в 1947 р. перебралося до Ніцци, а ще через п’ять років оселилося в Парижі. Ганна Старицька дала повну свободу своєму естетичному чуттю і створила чудові серії абстракцій, вишукані колажі. Спеціалізувалась в області ілюстрації та реклами, працювала дизайнером в друкарнях, багато співпрацювала з французькими поетами і письменниками, видала декілька книжок російською мовою.
З 1951 р. вона експонується в салоні Нових реальностей у Парижі, а за тим проводить ряд персональних виставок в Брюсселі, Антверпені, Ніцці, Каннах та інших містах. В останній період життя художниці (1970-ті роки), в її творчості домінує тематика демонології. На її полотнах проглядаються фігури та образи чаклунів, духів невизначених контурів, що представляють явища давньослов'янської міфології.
Померла Ганна Старицька у Парижі 1981 р. Похована на цвинтарі Монпарнас.

Менжинського вул.Радянський державний і партійний діяч, учасник Жовтневого перевороту,  нарком Робітничо-селянської інспекції (1919),  один із засновників ЧК, голова ОГПУ (1926-1934)Вояків УПА вул. На честь вояків-"упівців".
Украї́нська повста́нська а́рмія (УПА) — військово-політичне формування, що діяло в Україні протягом 1942–1953 років. Це було озброєне крило Організації українських націоналістів. Розпочало свою діяльність з весни 1943 року на територіях, які входили до складу: райхскомісаріату Україна (Генеральна округа Волинь-Поділля) — з кінця березня 1943, Генерал-губернаторства (Галичина — з кінця 1943, Холмщина — з осені 1943) та румунської Трансністрії (Північна Буковина) — з літа 1944.
УПА діяла до 1953 року, коли активні її дії припинено, а окремі вогнища спротиву діяли впродовж 1950-1960-х років. З 1943 по 1950 роки Головним Командиром УПА був генерал Роман Шухевич, з 1950 по 1954 рр. — Василь Кук. Армія боролася за здобуття незалежності Україною.
У складі УПА воювали і вихідці з Полтавщини.
Морозова Павлика вул.Легенда пропаганди, піонер, що свідчив проти рідних, які "розкрадали" держмайно, - в результаті батьків стратилиКостя Гордієнка вул. Гордієнко (Головко) Кость (Костянтин) Гордійович (р. народж. невід, м. Полтава – 4(14)05.1733, Кам’янська Січ) – кошовий отаман Запорозької Січі, визначний військовий діяч козацької України.
Закінчив Києво-Могилянську колегію, згодом козак Платнірівського куреня. 12 разів обирався кошовим Запорозької Січі. Відстоював права та вольності Війська Запорозького перед Московським урядом. Очолив запорозьке військо, яке приєдналося до гетьмана І. Мазепи, якого, попри особисту неприязнь, підтримав у боротьбі за незалежність України. Після невдалої для України й Швеції Полтавської битви разом із козацьким військом емігрував за межі Російської імперії – у володіння Туреччини, де з 1711 до 1728 р. очолював засновану ним Олешківську Запорозьку Січ.
Сподвижник гетьмана Пилипа Орлика. Після смерті І. Мазепи, разом із П. Орликом брав участь у складанні Бендерської конституції (відома як «Конституція Пилипа Орлика»).
У 1711 р., як кошовий отаман, брав участь у поході П.Орлика на Правобережну Україну, намагаючись звільнити українські землі з-під московської влади.

Муранова вул.Радянський партіний та державний діяч. У 1917 р. - заступник наркома внутрішніх справ РСФРР. З 1923 по 1934 рр. - член Верховного суду СРСР.Павла Горобця вул.Горобець Павло Матвійович (15(28).01.1905 р., м. Полтава – 25.10.1974 р., м. Полтава) – український художник.
Мистецький вишкіл пройшов у художників Г. Цисса та М. Бурачека.
Тривалий час працював у редакціях полтавських газет, де публікувалися його замальовки з життя Полтавщини та портрети полтавців.
У 1946 – 1964 рр. – заступник директора Полтавського художнього музею, а в 1964 – 1974 рр. – його директор.
Виставлятися почав у 1926 р. Учасник виставок в Україні та за її межами. Твори зберігаються в музеях України, Росії, Грузії та ін.
Вважається класиком українського мистецтва.

Нариманівська вул.Радянський державний та партійний діяч,  Голова Презиції ЦВК СРСР від ЗРФСР; Голова Ради Народних Комісарів Азербайджанської РСР; Народний комісар закордонних справ Азербайджанської РСР, брав участь у встановленні радянської влади у Закавказзі.Підмонастирська вул.Пропонуємо повернути історичну назву. Вулиця названа за трасуванням, адже є шляхом з Подолу до Полтавського Хрестовоздвиженського монастиря, проходячи місцевістю, що мала аналогічну назву з середини XVII ст.
Упродовж XVIII- початку ХХ століть назви не змінювала. Під цією назвою відома й в «Генеральному описі Лівобережної України 1765-69 рр.» та «Топографічному описі Малоросійської губернії 1798-1800 рр.».

Ногіна пров.Радянський партійний та державний діяч. Нарком у справах промисловості та торгівлі у першому радянському уряді, учасник встановлення радянської влади в Росії.Віри Холодної пров. Холо́дна Ві́ра Васи́лівна (у дівоцтві – Ле́вченко; 1893–1919) – видатна кіноакторка Російської імперії українського походження епохи німого кіно. Знімалася здебільшого у таких жанрах, як драма, мелодрама та короткометражне кіно та під керівництвом режисерів Євгена Бауера, Петра Чардиніна тощо.
Уславилася у фільмах: “Пісня тріумфуючого кохання” (1915), “Міражі” (1915), “Життя за життя” (1916), “Забудь про камін…” (1917) та багатьох ін.
Віра Василівна Левченко народилася в Полтаві, у родині інтелігентів. Її батько, Василь Андрійович Левченко, був корінним полтавцем, закінчив словесне відділення Московського університету й був педагогом у рідному місті, а мати – Олександро-Маріїнський інститут шляхетних дівчат. Після смерті дідуся Віри сім'я переїхала в Москву.
Артистичну кар'єру почала в аматорській театральній студії, покинувши балетну школу Большого Театру.
З 1914 року знімалася в кіно, перша (епізодична) роль – в екранізації роману Льва Толстого “Анна Кареніна” режисера Володимира Гардіна. У 1915 році знялася в Євгенія Бауера в картинах “Песнь торжествующей любви” і “Пламя неба”. Ці картини зробили Віру Холодну відомою, її називали “королевою екрану”. За 4 роки знялася в більш ніж 50 фільмах Є. Бауера, В. Гардіна, П. Чардиніна, В. Висковського та Ч. Сабінського.
У 1919 році Віра Холодна прибула до Одеси на останні в своєму житті гастролі. 16 лютого того ж року, у віці 25 років, вона раптово померла від тяжкої форми грипу (за офіційною версією)
Островського вул.Радянський військовий та партійний діяч, письменник; учасник встановлення радянської влади в Україні та боротьби з повстанським рухом, служив у бригаді І. Котовського,1-й кінній армії та Частинах особливого призначення Червоної армії (ЧОН), співробітник  Ізяславської ЧК (1919-1921)Петра Дорошенка вул. Дорошенко Петро (1627 —1698) — визначний український військовий, політичний і державний діяч. Гетьман Війська Запорозького Правобережної України (1665—1676), очільник Гетьманщини (1668—1670). Народився в Чигирині. Походив із давнього козацького роду. На початок Хмельниччини обіймав посаду писаря Генеральної військової артилерії. 1655 року призначений наказним полковником, відтоді до 1665 року позмінно очолював Прилуцький, Чигиринський, Канівський та Черкаський полки. Виконував дипломатичні доручення Богдана Хмельницького.
Після укладення російсько-польського Андрусівського договору (перемир’я) 1667 проводив політику зближення з Османською імперією та Кримським ханством з метою отримання. допомоги для возз’єднання українських. земель у межах незалежної держави. Наприкінці травня 1668 прибув на Лівобережжя, де його 8 червня було обрано гетьманом возз’єднаної Української козацької. держави.
Прагнув добитися зміцнення суверенітету держави та приєднання до неї всіх українських земель.. 8 липня на Батозькому полі розгромив польське військо. Брав участь в облозі м. Кам’янець (нині м. Кам’янець-Подільський) та Львову. Невдоволений умовами турецько-польського Бучацького мирного договору 1672, намагався зіграти на суперечностях між Османською імперією, Московським князівством й Річчю Посполитою, однак зазнав невдачі. Воєнні дії вщент спустошили Правобережжя й позбавили Дорошенка підтримки з боку населення. Потрапивши в критичне становище, в умовах наступу Лівобережжя і російських полків у вересні 1676 він був змушений зректися булави на користь І.Самойловича.

Островського пров.Радянський військовий та партійний діяч, письменник; учасник встановлення радянської влади в Україні та боротьби з повстанським рухом, служив у бригаді І. Котовського,1-й кінній армії та Частинах особливого призначення Червоної армії (ЧОН), співробітник  Ізяславської ЧК (1919-1921)Павла Бобровського пров. Бобровський Павло Павлович (28.12.1860(8.01.1861) – 1943/44) – військовий, мандрівник, колекціонер, меценат.
У 1877 р. закінчив
Петровський Полтавський кадетський корпус, 1879 р. – Павлівське військове училище, згодом Миколаївську військову Академію Генерального Штабу. 30 років життя віддав військовій справі.
Під час служби відвідав багато країн, де зібрав велику колекцію предметів старовини Стародавнього Єгипту, Китаю, Японії, Туреччини, Персії, Судану та ін., яку в період із 1894 по 1917 рр. передав до Природничо-історичного музею Полтавського губернського земства (тепер Полтавський краєзнавчий музей імені Василя Кричевського). Загалом зібрання П.П. Бобровського налічувало понад 4,5 тис. експонатів.
Уважається одним із фундаторів колекційної збірки Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського.

Панфілова вул. Німецька вул.Пропонуємо назвати вулицю на пошану історії німецької громади Полтави.
Вулиця (історична назва Заводська, подібна назва наявна, тому повернення її недоцільне) пролягає територією колишньої німецької колонії ХІХ ст.
Вулиця пролягла у верхів'ях Здихального яру, на ділянці, що ще 1773 р. була викуплена містом у священика Лятушинського, та на території маєтку О.Б. Куракіна, де у 1802 р. було споруджено два цегляних заводи. Тоді малоросійський-генерал губернатор О.Б. Куракін запрошує із Саратовської губернії кількох німців-колоністів. У 1809 р. в Полтаві поселились 54 родини (249 осіб) ткачів. Так розпочалася історія німецької колонії в Полтаві, яка тривала до 1867 р. До сьогодні цю територію полтавці інколи називають «колонією». 

Панфілова пров. Литовський пров.Литовський провулок – у XIV-XVI ст. Полтавщини входила до складу Великого Князівства Литовського.
Литва з моменту проголошення Незалежності є стратегічним партнером України.
Пров. Литовський і вулиці Єврейська та Німецька утворюють топонімічний ансамбль.
Паризької Комуни вул.На честь Паризької Комуни – революційного уряду, який захопив владу після укладення перемир’я під час франко-прусської війни в Парижі. Символ радянської пропаганди, відношення до Полтави та України не має.Івана Мазепи вул. Пропонуємо вулицю Паризької Комуни назвати вулицею гетьмана Івана Мазепи. Пропозиція обґрунтовується тим, що початок вулиці буде знаходитись майже біля пам’ятника гетьману, який буде встановлений біля Успенського собору.
Крім того, на цій же вулиці знаходиться пам’ятний
знак загиблим козакам. Поєднання двох монументів вулицею імені гетьмана, який символізує собою славу і честь українського козацтва («від Богдана до Івана не було гетьмана», - каже народна приказка), нестиме певне символічне й смислове навантаження. До того ж, вулиця знаходиться в історичній частині міста.
Повернення історичної назви недоцільне, бо вона має імперське «забарвлення» – Дворянська, а у XVIII ст. називалася поквартально – Шкільна, Кіценкова тощо.
Петровського вул.Був одним із ініціаторів організації Голодомору 1932–1933 роківВіктора Андрієвського вул.Андрієвський Віктор Никанорович (11.11. 1885, Полтава –15.09.1967, Дорнштадт, ФРН) – громадський діяч, публіцист та педагог.
Закінчив
Першу полтавську гімназію, природничий факультет Київського університету (1907). З 1909 викладав хімію і товарознавство у Полтавському комерційному училищі, співпрацював з часописами «Рідний край», «Сніп», «Літературно-науковий вісник». Від 1912 – член «Громади», один із фундаторів українського клубу в Полтаві. У 1913–1916 – гласний Полтавського губернського земства. У 1917 обраний гласним Полтавської міської думи, в 1917–1918 – Полтавський губернський комісар у справах народної освіти. Брав участь у реорганізації нижчої школи, започаткувавши курси українознавства.
З приходом у 1919 до влади більшовиків змушений залишити Полтаву та виїхати до Галичини, де керував проддепартаментом Державного секретаріату ЗУНР.
З 1920 – на еміграції в ЧСР: працював у культурно-просвітницьких організаціях у таборах для інтернованих у містах Ліберець та Яблонець-над-Нисою. Від 1922 – директор гімназії та референт культури української громади у Каліші. У червні 1941 обраний другим заступником голови Українського Національного Комітету у Кракові. У повоєнні роки мешкав у Німеччині, де займався публіцистикою.
Головна праця – мемуари в 2-х томах «З минулого» (1917-й рік на Полтавщині) (1921, Берлін; 2-е вид. 1963, Нью-Йорк). Інші праці: «До характеристики українських правих партій» (1921), «Три громади» (1938), «М. Лисенко» (1942) та ін.

Піонерський пров.Символ комуністичної пропаганди серед молоді.Просвіти пров.На честь найстарішої і найбільшої української  громадської організації культурно-освітянського спрямування.
Організація виникла 148 років тому у 1868 р. як противага антиукраїнським колонізаторським течіям у культурному житті завдяки знаковим діячам української культури. 
На Полтавщині перші осередки «Просвіти» створилися у 1917  р., зокрема у с. Харківці Лохвицького повіту, Хоролі, Карлівці, Шишаках, Пирятині , Гадячі та ін. У період української революції 1917-21 рр.  «Просвіта» спрямовувала свою діяльність переважно у видавничій, педагогічній, лекційній, бібліотечній та церковній площинах. Першим  головою Полтавської «Просвіти» (1917р.) став Григорій  Коваленко  -  видатний український  письменник,  журналіст, історик (автор першого (1906) в Наддніпрянській Україні   підручника  вітчизняної історії — «Оповідання з Української історії»  (7 видань), в якому українська історія розглядалася в контексті всесвітньої), етнограф,  художник, громадський діяч, репресований комуністичним сталінським режимом у 1937 році.
У 1917-18 рр. Полтавську «Просвіту» очолював видатний український  учений,  педагог,  перекладач, директор Полтавського учительського інституту  в 1917–1919 рр. Оле́кса Леви́тський.
До Полтавської «Просвіти» також належала  Оле́на Пчі́лка (справжнє iм'я Ольга Петрівна Косач, з дому Драгоманова) — видатна українська  письменниця, перекладач, етнограф, публіцист, фундатор і голова Гадяцького осередку товариства «Просвіта»), член-кореспондент Всеукраїнської академії наук (1925); мати поетеси Лесі Українки, сестра професора  Михайла Драгоманова.
Також одним із найвідоміших активістів Полтавської «Просвіти» був Мико́ла Віта́лійович Ли́сенко — засновник української національної музики, видатний  український композитор, піаніст, диригент, педагог, збирач  пісенного фольклору; до його найвідоміших творів належать музика  духовного гімну України  «Молитва за Україну» («Боже, Великий, єдиний, нам Україну храни!»), гімну  «Вічний революціонер», опер «Тарас Бульба»,  «Наталка Полтавка»  та інших; просвітянин створив численні  аранжування народної музики для голосу й фортепіано, для хору та мішаного складу, а також написав значну кількість творів на слова Т. Шевченка. 

Плеханова вул.Теоретик і пропагандист марксизму, діяч російського і міжнародного соціалістичного рухів, символ тоталітарної пропаганди, відношення до України не маєСамійла Величка вул.Величко Самійло Васильович (1670, м. н. невідоме – після 1728, с. Жуки під Полтавою). За непідтвердженими відомостями, інша дата народження – 11 лютого 1680. Козацький літописець.
У юнацькому віці проходив службу в Запорозькому війську. Закінчив Києво-Могилянську академію. В 1690 р. вступає на службу до генерального писаря, а згодом судді В. Л. Кочубея, виконує особливі доручення останнього. З 1705 р. – канцелярист Генеральної Військової Канцелярії. В 1707 р. бере участь у польському поході. В 1708 – 1715 після страти В.Л.Кочубея перебуває в ув’язненні. З 1715 р. проживає в маєтку Кочубеїв – селах Диканька та Жуки, де навчає дітей В.В.Кочубея. У с. Жуки створює відомий «Літопис», який закінчує в 1720 р. 1728 р. закінчує переклад з німецької «Космографії», в цей час втрачає зір. В 1728 р. останній раз згадується в письмових джерелах.
Створений С. Величком літопис нині є одним із основних джерел з історії козацької України й Полтавщини.

Правди вул.На честь газети «Правда» – головного щоденного друкованого засобу інформації КПРС до 1991 р., основного ідеологічного рупору компартії.Пилипа Орлика вул.Орлик Пилип Степанович (21 (11).10.1672—05.06(26.05). 1742) — гетьман Війська Запорозького та Правобережної України (1710 —14), гетьман України в еміграції (1714—42).
Народився в с. Косута (нині Вілейський р-н, Мінської обл., Білорусь) в шляхетській родині чесько-литовсько-польського походження. Навчався в єзуїтській Віленській академії, 1694 закінчив Київський колегіум. 1698—1700 працював писарем у канцелярії митрополита Київського, Галицького та всієї Малої Росії Варлаама Ясинського. З 1700 по 1706 перебував на посаді старшого військ. канцеляриста, а згодом — управляючого справами Генеральної військової канцелярії.
1707 став генеральним писарем в уряді гетьмана І.Мазепи. Підтримував І.Мазепу в його намаганні створити спілку за участю Польщі та Швеції для унезалежнення України від влади Петра I.
Після поразки військ у Полтавській битві 1709 і смерті І.Мазепи Орлик був обраний на козацькій раді у Бендерах (Молдова) гетьманом Війська Запорозького (16 (5) квітня 1710). Тоді ж між ним і козацькою старшиною було укладено угоду під назвою
«Пакти і Конституції законів, вольностей Війська Запорозького» 1710.
Протягом наступних 4-х років намагався з допомогою військових походів та дипломатичних заходів поширити свою владу на Правобережну та Лівобережну Україну. На посаді гетьмана уклав союзні договори зі Швецією (1710), Османською імперією та Кримським ханатом (1711, 1712). Однак не зміг досягти реальної влади над українськими землями. 1714 переїхав до Швеції, 1720 — Австрії, а згодом — Чехії. З 1734 жив у Салоніках (Греція), потім — у Молдові.
Перебуваючи в еміграції, шукав підтримки у різних держав з метою відновлення своєї влади над Українською козацькою державою.
Помер у м. Ясси (нині місто в Румунії). Його старший син Григорій Орлик став державним та військовим діячем Франції.

Примакова вул.Радянський військовий діяч, один з організаторів та керівників "Червоного козацтва", учасник встановлення радянської влади в Україні та Середній Азії.Володимира Челомея вул.На думку комісії, майбутня вулиця Челомея (замість старої назви – Примакова) створить топонімічний ансамбль з вулицею Курчатова, вулицею Зоряною та Космічним провулком, що розташовані неподалік.
Челомей Володимир Миколайович (1914–1984) – український механік, фахівець у галузі динаміки стійкості складних коливальних систем, генеральний конструктор ракетно-космічної техніки, дійсний член АН СРСР (з 1962 року), дійсний член Міжнародної академії астронавтики (з 1974 року), двічі Герой Соціалістичної Праці (1959, 1963).
Автор багатьох праць (здебільшого засекречених). З 1950-их років брав активну участь у різних проектах ракетобудування в СРСР, був одним з головних учених-консультантів у галузі ракетних двигунів для ракет та літаючих апаратів, переважно військового призначення. По смерті Михайла Янгеля (1971) –
головний керівник радянської космічної програми.
Конструктор супутників «Протон», «Польот», «Космос-1267», орбітальних станцій «Салют-3» і «Салют-5».
Одразу після початку Першої світової війни
родина Челомеїв переїхала з польського містечка Седльці до Полтави, де мешкала їхня бабуся. Сім’я оселилася на Келінському проспекті (тепер – Першотравневий) у будинку, який на початку 1880-х років збудувала сестра М. Гоголя Г. Гоголь-Яновська (розібраний у 1969 році). Челомеї мешкали в одному будинку з нащадками Гоголя і Пушкіна – Данилевськими і Биковими, у яких часто бували А. Макаренко і В. Короленко. Упродовж 1922–1926 років В. Челомей навчався у 7-річній трудовій школі № 10. На фасаді будинку школи у 1989 році на честь видатного конструктора встановлена меморіальна дошка.
У 1937 році В. Челомей закінчив Київський авіаційний інститут. З 1941 року працював у Центральному інституті авіаційного моторобудування, де створив у перший у СРСР пульсуючий повітряно-реактивний двигун. З 1944 року – генеральний конструктор, з 1959 року – генеральний конструктор авіаційної техніки.
Пролетарська вул.Символ радянської пропаганди - влада пролетаріату, яка стала початком комуністичного терору.Різдвяна вул.Вулиця розміщена у передмісті Поділ й є його центральною вулицею. Розпочиналася від церкви Різдва Богородиці та прямувала до р. Ворскла. Вулиця була заселена переважно ремісниками.
В «Генеральному описі Лівобережної України 1765-69 рр.» зазначена під назвою Різдвяно-Богородична. Назва «Різдвяна» не лише відобразить історичний контекст виникнення та найменування вулиці, але й, одночасно, буде вшануванням найбільшого християнського свята.
Центральним композиційним вузлом передмістя Поділ була церква Різдва Богородиці, яка стояла навпроти Подільської фортечної брами. Перше дерев’яне приміщення храму було споруджене 1732 р. Після пожежі 1771 р. наново збудована дерев'яна церква проіснувала до 1896 р. та була замінена новою кам’яною церквою у псевдовізантійькому стилі.
У 1931 р. її закрили, а згодом розібрали, спорудивши на її місці типовий зразок радянського житлобудування (вул. Леніна, 59).
Пролетарський пров.Символ радянської пропаганди - влада пролетаріату, яка стала початком комуністичного терору.Родини Іваненків пров.Нова назва пропонується для провулку, розташованого неподалік району Панянки, де мешкала родина Іваненків.
Батько –
Іване́нко Дмитро́ Олексі́йович (1859–1943) – український і російський письменник, журналіст.
Походив із родини священиків. Закінчив юридичний факультет Київського університету.Від 1889 року – редактор неофіційної частини газети “Полтавские губернские ведомости”. Завдяки Іваненку газета стала щоденною й набула громадсько-літературного спрямування.
Редактор газет “Полтавський вісник” (1902–1907), “Полтавский голос” (1907–1915). Потім (за радянської влади) викладав українську та російську літератури в трудовій школі. Автор театральних рецензій, статей, фейлетонів, сатиричних віршів.
Донька –
Іване́нко Окса́на Дми́трівна (1906–1997) – українська дитяча письменниця та перекладачка. Мати дитячої письменниці Валерії Іваненко. Уродженка Полтави. Лауреат літературної премії імені Лесі Українки (1974; за повість “Рідні діти”, роман “Тарасові шляхи” та “Лісові казки”). Лауреат Шевченківської премії (1986; за книгу “Завжди в житті”). Нагороджена орденом Дружби народів, трьома орденами “Знак Пошани”, медалями.
Син –
Іване́нко Дмитро́ Дми́трович (1904–1994) – фізик-теоретик, автор протон-нейтронної моделі атомного ядра. Чотири рази номінувався на Нобелівську премію з фізики.

Профінтерну вул.Червоний інтернаціонал профспілокАверкія Гончаренка вул.Аве́ркій Матвійович Гончаре́нко (22 жовтня 1890, село Дащенки Лохвицького повіту Полтавської губернії, нині Варвинського району Чернігівської області — 12 квітня 1980, США) — український військовик, командир українських частин у бою під Крутами.
1912 року з відзнакою закінчив Чугуївське юнкерське піхотне училище. Служив в одному з гвардійських полків російської армії.
Учасник Першої світової війни. Командував батальйоном. Капітан. Георгіївський кавалер — за бойові заслуги нагороджений хрестом святого Георгія з мечами.
1917 року викладав тактику в Київській школі прапорщиків.
У січні 1918 року — командир першого куреня першої юнацької військової школи імені Богдана Хмельницького.
1918 року був військовим комендантом Подільської губернії, 1919 року — начальником канцелярії Головного отамана Симона Петлюри.
Після війни проживав у Галичині, де працював в українській кооперації.
Уряд УНР на еміграції удостоїв Гончаренка звання полковника.
Після Другої світової війни перебував на еміграції в США, де й помер 12 квітня 1980 року на дев'яностому році життя.
Автор спогадів про бій під Крутами (опубліковано 1938 року у військовому журналі «За державність», який видавало Українське воєнно-історичне товариство у Варшаві).
Путилівська вул.В 1905 році був страйк на Путилівському заводі в Петербурзі, до Полтави та України відношення не маєФедора Жученка вул.Фе́дір Іва́нович Жуче́нко (р. народж. невід. – 1709 р., с. Жуки Полтавського полку, нині Полтавського р-ну) – український військовий, полковник Полтавського козацького полку. У 1649 р. згадується як козак 1-ї полкової сотні Полтавського полку. Вперше полковник полтавський у 1659 – 1661 рр., вдруге в 1670 – 1672 рр., втретє в 1679 – 1680, вчетверте в 1686 – 1687 рр., уп’яте в 4687 – 1691 рр. Брав участь у військових кампаніях гетьмана Ю. Хмельницького, був його активним прибічником. Певний час очолював дії прибічників гетьмана на Лівобережній Україні. У 1660 – 1661 рр. відмовився визнавати владу російського царя. Учасник оборони гетьманської столиці України м. Чигирин під час її облоги турецьким військом в 1677 р., під час якої був поранений. Брав участь в Кримських походах 1687 і 1689 рр. Зарекомендував себе як прихильник гетьмана І. Мазепи.
П'ятирічки вул.Назва пов’язана з діяльністю комуністичної партії та плановою економікою СРСР.Василя Білозерського вул.Білозерський Василь Михайлович (1825–1899) – український громадсько-політичний і культурний діяч, журналіст. Народився на хуторі Мотронівка на Чернігівщині, закінчив Київський університет. У 1846–1847 роках викладав у Полтавському Петровському кадетському корпусі. Разом з М. Костомаровим і М. Гулаком виступив організатором Кирило-Мефодіївського братства. Один з авторів “Статуту Слов’янського братства св. Кирила і Мефодія”, зокрема, написав “Записку” – пояснення до статуту братства. Після розгрому товариства був заарештований і засланий до Олонецької губернії під нагляд поліції. Служив у Петрозаводському губернському правлінні. Після звільнення із заслання у 1856 році оселився у Петербурзі, де став активним членом місцевого гуртка українців. У 1861–1862 роках був редактором першого українського щомісячного громадсько-політичного журналу “Основа”, в якому друкувалися М. Костомаров, П. Куліш, Марко Вовчок, Л. Глібов та ін. Згодом переїхав до Варшави. Підтримував зв’язки з галицькими політичними діячами, зокрема співробітничав з часописами “Мета” та “Правда”.
Радгоспівський пров.Провулок символізує тоталітарний комуністичний режим у СРСРМиргородський пров.Історична назва
Радянський 1-й пров.Провулок символізує тоталітарний комуністичний режим у СРСРЛева Вайнгорта пров.Вайнгорт Лев (Арія-Леон) Семенович (27.11(10.12).1912, Варшава – 18.04.1994, Полтава) – головний архітектор Полтави у 1938–1970 рр., організатор відтворення садиби Н. В. Гоголя. Народився у родині робітників. До Полтави родина прибула у 1914 році. Професійну освіту розпочав у Полтавському автодорожньому технікумі, а у 1932–1938 роках навчався на архітектурному факультеті Харківського будівельного інституту, якій закінчив із відзнакою. З 1938 року – головний архітектор Полтави. У період 1941–1944 років знаходився в евакуації в Уральську, де працював старшим інженером на оборонному заводі, з 1942 року – начальником швидкісного будівництва електростанції, а згодом був призначений головним інженером відділу капітального будівництва заводу. У 1944 році повернувся до Полтави на посаду головного архітектора міста. Під керівництвом Вайнгорта проводилась повоєнна відбудова та реконструкція Полтави. Він один з авторів проектів відновлення ансамблю Круглої площі, генеральних планів міста 1944–1949, 1957, 1965 років, пам’ятників генералу О. І. Зигіну (1957), В. І. Леніну (1960), меморіалу Солдатської слави (1969), ротонди Дружби народів (1954), будинку міської Ради (1956), театру ім. М. В. Гоголя (1958). У 1966 році розпочав викладацьку діяльність на архітектурному факультеті Полтавського інженерно-будівельного інституту, з 1971 року – на посаді доцента. З початку 1970-х років розпочав роботу по відтворенню Гоголівської садиби та формуванню заповідника-музею М. В. Гоголя у с. Василівці (тепер с. Гоголевому) Шишацького району. У 1981–1986 роках був його директором. Від 1986 року та до кінця життя очолював програму комплексної реставрації будинку Полтавського краєзнавчого музею, у якому займав посаду старшого наукового співробітника.
Радянський 2-й пров.Провулок символізує тоталітарний комуністичний режим у СРСРМихайла Амвросимова пров.Амвросимов, Михайло Андрійович (бл. 1776 – 1825) – архітектор, вихованець московської архітектурної школи під керівництвом російського архітектора М.Ф. Казакова. Народився у Петербурзі. 1790 р. почав службу в Преображенському полку, з 1797 р. – вчитель архітектури і арифметики, через рік – помічник архітектора в Конторі міських будівель, а з 1799 р. викладав сільську архітектуру в Школі землеробства. У 1802 р. Михайло Андрійович запрошений  генерал-губернатором О. Б. Куракіним до Полтави і до 1817 р. очолював губернську креслярню, працював губернським архітектором. Під його керівництвом розроблені генеральні плани міста Полтави (1803 і 1805 рр.), проект забудови Круглої площі як адміністративного і громадського центру, у 1811 р. – новий варіант плану Полтави. У 1804 р. розробив первісний проект Монумента Слави на Круглій площі (здійснений в 1805–1811 рр. за участю Тома де Томона і ск. Ф. Щедріна). Також за його проектами у Полтаві збудовані: богадільня (1808, 1820–1823 рр., нині Обласна клінічна лікарня), театр (1810 р.), заїжджий двір (1812 р.), торговельні ряди (1812–1814 рр.), житлові будинки. Брав участь у розробці проектів реконструкції повітових міст Полтавщини і Чернігівщини (1803–1805 рр., співавтор А. Карташевський). Разом з помічниками у повітових містах збудував: споруди присутствених місць – 23; поштові будинки у 105 населених пунктах; лікарні у Кременчуку, Ромнах, Пирятині; військові казарми й лазарети у Зінькові, Гадячі, Ромнах, Хоролі, Кременчуку і Прилуках; виконав ансамбль споруд Іллінського ярмарку у Ромнах; розробив і здійснив проекти повітових училищ, будинків гауптвахт в Кременчуку та інших містах; в Кременчуку збудував браму з огорожею навколо міського саду.
Радянської Армії вул.Символізує тоталітарне минуле армії країни-агресора, наразі є Українська армія, а свято 23 лютого замінене святом Української зброї 14 жовтняМихайла Драгоманова вул.На честь Михайла Петровича Драгома́нова (6 (18) вересня 1841, Гадяч, Полтавська губернія, Російська імперія — 20 червня (2 липня) 1895, Софія, Князівство Болгарія) – уродженця м. Гадяч на Полтавщині, видатного українського  публіциста,  історика,  філософа,  економіста, літературознавця,  фольклориста, громадського діяча, представника відомого роду українських громадських і культурних діячів Драгоманових. Один із організаторів  «Старої громади»  у  Києві (однієї з найбільших та найвпливовіших на той час проукраїнських культурологічних організацій). Доцент Київського університету (1864 -1875). Після звільнення за політичну неблагонадійність емігрував до Женеви, де очолював осередок української політичної еміграції (1876–1889). Професор Вищої школи у Софії (зараз — Софійський університет) (1889–1895).
Брат письменниці та громадської діячки Олени Пчілки, дядько Лесі Українки. 
Батьки Михайла Драгоманова – дрібнопомісні дворяни, нащадки козацької старшини. У 1849–1853рр.  навчався у Гадяцькому повітовому училищі, де, з-поміж інших дисциплін, виділяв історію, географію, мови, захоплювався античним світом.
Продовжив навчання у Полтавській гімназії.
Восени 1859 р. вступив на історико-філологічний факультет Київського університету Святого Володимира. Етапним у справі становлення М. Драгоманова як політичного і громадського діяча став його виступ над труною Шевченка у Києві, коли прах великого Кобзаря перевозили до Чернечої гори. 1863 — став членом товариства «Громада», об'єднання, що було формою пробудження свідомості національної інтелігенції до пізнання української історії, культури, народного побуту, права. У 1870 р. Київський університет відрядив М. Драгоманова за кордон. Замість запланованих двох років молодий учений пробув там майже три, відвідавши за цей час Берлін, Прагу, Відень, Флоренцію, Гайдельберг, Львів. Трирічне закордонне турне  Драгоманова було  плідним для  вченого. Він тепер міг критично оглянути й оцінити свої переконання, зіставляючи їх з науковим західноєвропейським досвідом. У 1889 р. запрошений викладати на кафедрі загальної історії історико-філологічного факультету Софійського університету (Болгарія), де працював до смерті.
Радянської Армії пров.Символізує тоталітарне минуле армії країни-агресора, наразі є Українська армія, а свято 23 лютого замінене святом Української зброї 14 жовтняМикитський пров.Історична назва
Сакко вул.Учасник анархо-комуністичного руху, виходець з Італії, який народився і проживав у США, відношення до України та Полтави не маєЄвгена Коновальця вул.Євге́н Мих́айлович Конова́лець (лит. Jevhenas Konovalecis, 14 червня 1891 Зашків — 23 травня 1938, Роттердам, Нідерланди) — полковник Армії УНР, командант УВО, голова Проводу українських націоналістів (1927), перший голова ОУН.
Із студентських років вів активну громадсько-політичну діяльність. У 1910 брав участь у боротьбі студентства за український університет у Львові, під час якої від рук польського шовініста загинув Адам Коцко. Від 1913-го як один з лідерів українського студентського руху був обраний до складу головної управи Українського Студентського Союзу, де належав до національно-демократичної секції. Незабаром став членом Української Національно-Демократичної Партії. У 1913 р. входив до «Тіснішого народного комітету» УНДП (голова Кость Левицький), на засіданнях якого провідні галицькі політики обговорювали і приймали рішення з найактуальніших питань українського політичного життя в Австро-Угорщині.
У жовтні-листопаді 1917 рр. Коновалець спільно з Р. Дашкевичем та іншими членами ГБК сформував Галицько-буковинський курінь січових стрільців, який незабаром перетворився в одну з найбоєздатніших частин Армії УНР. У січні 1918-го Коновальця, після проведення реорганізації, було обрано командиром Куреня Січових Стрільців. У кінці січня — початку лютого 1918 рр. ці частини, разом з Гайдамацьким кошем, відзначились у ході протидії січневому повстанню та в боях проти більшовицьких військ на підступах до міста. 1-2 березня 1918-го стрілецькі частини спільно з Запорізьким Корпусом та Гайдамацьким кошем визволили від більшовиків Київ. З приходом до влади гетьмана Скоропадського полк Січових Стрільців 1 травня 1918 р. на вимогу німецького командування роззброїли та розформували. Євген Михайлович, залишившись у місті, разом з кількома старшинами здійснював організаційні заходи щодо створення нової стрілецької частини.
У листопаді 1919 р. Коновалець потрапив до табору для полонених у Луцьку. Навесні 1920 р., звільнившись з ув'язнення, перебрався в Чехо-Словаччину. Намагався у порозумінні з Симоном Петлюрою організувати з інтернованих бійців УГА, що знаходились в Чехословаччині, і українських полонених з таборів у Італії військове формування та робив спроби організувати збройне підпілля на окупованих українських землях.
Поразка національно-визвольних змагань 1917—1921 рр. та чотиристороння окупація України спонукали Коновальця до пошуку нових методів боротьби за незалежність України. В цих обставинах в липні 1920-го здійснює заходи щодо створення принципово нової організації, яка б в умовах підпілля могла ефективно боротися проти окупаційних режимів. У серпні 1920 р., за безпосередньою участю Коновальця, було створено Українську Військову Організацію. 20 липня 1921-го Коновалець повернувся до Львова і очолив Начальну Команду УВО. Був активним противником Другого Зимового походу Армії УНР, вважаючи його безперспективним.
23 травня 1938-го Павло Судоплатов передав у Роттердамі в кафе готелі «Атланта» вибухівку, закамуфльовану підривниками під коробку цукерок з українським орнаментом як подарунок «від друзів». Після того як коробка була перевернута у горизонтальне положення, вона вибухнула.

Свердлова вул.Радянський політичний і державний діяч, член ЦК РСДРП(б), РКП(б). Голова ВЦВК, один з ініціаторів розгону Установчих зборівПаїсія Величковського вул.Паїсій Величковський (1722–1794), випускник Києво-Могилянської академії, відомий православний богослов, філософ, письменник, перекладач і архімандрит, православний святий (sic!). Має пряме відношення до нашого міста, бо народився в Полтаві 21 грудня 1722 р. у родині протоієрея Успенської церкви Івана Величковського. Румянцевський опис 1765-1766 рр. згадує його батька, матір і сестру – Марію Їхня родина вела рід від прадіда Паїсія – видатного українського барокового поета Івана Величковського (р.н. невід. — 1701), який також був полтавським священиком і так само заслуговує на назву вулиці
Соколова провРадянський партійний діяч, перший секретар Орджонікідзевського райкому КПУ Харкова, з 1963 р. — другий секретар, з 1972 р. — перший секретар Харківського обкому партії; з 1976 р. — другий секретар ЦК КПУ; з 1976 р. — член ЦК КПРС; з 1966 р. — кандидат у члени ЦК, з 1972 р. — член ЦК КПУ; з 1973 р. — кандидат у члени Політбюро ЦК, з 1976 р. — член Політбюро ЦК КПУПетра Ротача пров.Ротàч Петро́ Петро́вич (24 січня 1925, хутір Калениківщина Талалаївської волості Роменського повіту на Полтавщині, нині у складі с. Слобідка Талалаївського району Чернігівської області України — 13 червня 2007, Полтава) — український поет і літературознавець. Член Національної спілки письменників України з 1992 року. Лауреат обласної літературно-мистецької премії імені Панаса Мирного (2000). Нагороджений Грамотою Полтавського фонду імені С. Петлюри «За жертовну діяльність на ниві української культури» (1995). Почесний член Всеукраїнської спілки краєзнавців (з 1993). Почесний член Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка (1998). Народився у селянській родині. Перші його вірші були надруковані у районній газеті, коли йому було лише 15 років. Сімнадцятирічним, 1942 року, був вивезений на роботу до Німеччини, де, як «остарбайтер», працював до звільнення у 1945. У 1943–1944 роках, завдяки знайомству з групою української творчої інтелігенції, духовно прилучився до українського патріотичного руху. Продовжив свою творчу діяльність, публікуючи вірші та оповідання про розкуркулення і голод 1933 року (часописи «Пробоєм» (Прага) та «Дозвілля» (Німеччина), газета «Земля» (Плауен, Саксонія)). Після повернення на батьківщину протягом сорока років перебував під постійним наглядом: спочатку МДБ, а потім КДБ. Ці органи заважали отримати освіту, обрати місце роботи, займатися літературною творчістю, науковою діяльністю і забороняли видавництвам відкрито публікувати його твори та статті у вітчизняній періодиці. Можливість безперешкодно публікуватися з'явилася лише з 1987 року.1951 року закінчив учительський, а у 1954-ому — педагогічний інститут у Полтаві. Працював учителем російської і української мови та літератури, шкільним бібліотекарем, методистом культосвітньої роботи при Полтавському обласному управлінні культури, учителем-консультантом обласної заочної школи, у 1969–1985 роках — старшим викладачем підготовчого відділення Полтавського інженерно-будівельного інституту. Після виходу на пенсію (1985) цілковито віддався літературній та науковій праці. Мешкав у Полтаві. Обраний членом Національної спілки письменників України 1992 року.
Тевелєва вул.Член обкому Донецько-Криворізької Радянської республіки, брав участь у встановленні радянської влади у Харкові.Героїв- чорнобильців вул.За офіційними даними понад 17 тис. юнаків та дівчат Полтавщина у 1986-1991 направила на ліквідацію наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Найбільша кількість ліквідаторів була зосереджена на базі Лубенської Чапаєвської дивізії. Станом на 1 січня 2011 кількість учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС в цілому в Україні складала 255 862 чол., з них кількість ліквідаторів – мешканців Полтавської області – 11 966 чол. (кількість ліквідаторів І категорії – 2 391, ліквідаторів ІІ категорії – 8 733, ліквідаторів ІІІ категорії – 842). За статистичними показниками Полтавська область у цій площині поступається лише так званим областям-гігантам: Дніпропетровській (кількість ліквідаторів – 15 096 чол.), Донецькій (кількість ліквідаторів –  15 825 чол.), Харківській (кількість ліквідаторів – 12 834 чол.), Київській (кількість ліквідаторів – 42 861 чол.) та м. Києву (кількість ліквідаторів – 49 966 чол.). Загальна кількість постраждалих на Полтавщині складає 32 тисячі осіб.  У 1996 у м. Полтаві до 10-ї річниці Чорнобильської катастрофи по вул. Фрунзе відкрито пам’ятний знак «Жертвам Чорнобильської катастрофи».
Тельмана вул.Діяч комуністичної партії Німеччини. Делегат 3 конгресу Комінтерну.Леоніда Полтави вул.На честь Леоніда  Полтави (справжнє прізвище - Пархомович), видатного письменника на еміграції після Другої світової війни. Уродженець Полтавської губернії (Російська імперія). Символічним є те, що народився Леонід Полтава 24 серпня 1921 р. Трохи більше року не дожив до свого 70-річчя, а відтак і до проголошення незалежності України, за яку він так довго боровся.  Опинившись далеко від рідного краю, взяв собі як літературний псевдонім  назву малої батьківщини — Полтава — і гідно проніс його над світом. Журналіст радіо «Свобода» та радіо «Голос Америки». Драматург, редактор еміграційних видань української діаспори, дитячий поет. Член еміграційних  спілок ОУП «Слово» та АДУКу — Асоціації Діячів Української Культури. Жертва комуністичного сталінського терору (батька вбили працівники НКВД СССР, переслідували матір). Народився в родині сільського лікаря Едуарда Адамовича Пархомовича, мати Любов Іванівна — учителька. Навчався у Ніжинському учительському інституті (1940). В часи ІІ світової війни   — активіст культурницького руху, кореспондент українських видань Ромен та Харкова. Згодом — у підпіллі, у числі остарбайтерів у Німеччині. Опинявся кількаразово в концтаборах; у повоєнні роки — у таборах для  біженців у Німеччині. Живе кілька років у Парижі, потім у Мадриді очолює український відділ Іспанського радіо, згодом працює на радіо «Свобода» у Мюнхені. З 1958 — у США, де працює в українській редакції радіо «Голос Америки», редагує газету «Свобода». 1946-го виходить його перша збірка «За мурами Берліну», до якої ввійшли поезії часів ІІ світової  війни, а 1948 — збірка «Жовті каруселі». 1952 у Мюнхені було видано невеличку збірку його новел під назвою «У вишневій країні». Згодом за океаном виходять ще чотири поетичні збірки: «Біла трава», «Вальторна», «Із еспанського зшитка», «Смак Сонця». У 1953 виходить збірка «Українські балади», а у 1958 — «Римські сонети», «Семен Якерсон з України» (5–7 березня 1966 , Вашінгтон) — поема про сотника Армії УНР Семена Якерсона.  Леонід Полтава — чудовий дитячий поет, на творах якого виростали покоління українців Західної Європи та Америки. Ось деякі з його дитячих книжок: «Котячий хор», «Подорожі і пригоди Миклухи-Маклая»,  «Абетка веселенька для дорослих і маленьких», вірші, казки, поеми, оповідання, лібретто оперет «Лис Микита», «Лісова царівна», «Мавп’ячий король», «Лисячий базар». Прикметний твір-хроніка — історичний роман «1709» про часи воєнно-політичного виступу гетьмана Івана Мазепи,  українсько-шведського союзу та війну з московським царем Петром першим. Похований на українському православному цвинтарі   Св. Андрія у Саут-Баунд-Бруку, штат Нью-Джерсі.  
Ульянових вул.На честь подружжя Ульянових, організаторів тоталітарного комуністичного режиму Гліба Котельникова вул.На думку комісії, майбутня вулиця Котельникова створить топонімічний ансамбль з вулицею Можайського та бульваром Нестерова, що розташовані поряд.
Котельников Гліб Євгенович (1872–1944) – винахідник авіаційного ранцевого парашута. Родина Г. Котельникова тривалий час мешкала у Полтаві
. Два діда викладали у Полтавському Петровському кадетському корпусі, а батько вчителював у Полтавській гімназії. Сім’я проживала у будинку Акцизного управління на вулиці Олександрівській (зараз – Жовтнева), на якому нині встановлено пам’ятну дошку з рельєфним погрудним зображенням майбутнього винахідника. Г. Котельников закінчив першу чоловічу гімназію, а потім, екстерном, Полтавський кадетський корпус, після чого розпочинає військову службу. У 1894 році закінчив Київське військове училище. Після виходу у відставку знову оселяється у Полтаві, служить у губернському акцизному управлінні, захоплюється театром і пробує себе у ролі актора в театральній трупі “Народна аудиторія імені М. Гоголя”. Вирішивши стати професійним артистом, у 1910 році переїхав до Петербурга. Під час проведення Всеросійського свята повітроплавання у вересні 1910 року став свідком трагічної загибелі авіатора Л. Мацієвича. Беззахисність пілотів у аварійних ситуаціях наштовхнула Г. Котельникова на думку створити апарат урятування льотчиків. Творчий пошук увінчався успіхом: 27 жовтня 1911 року винахідник подав заявку у відділ промисловості Міністерства торгівлі й отримав охоронне свідоцтво на “рятувальний ранець для авіаторів з автоматичним викидним парашутом”, підтверджене французьким патентом. Проведені в червні 1912 року випробування дали чудові результати. Парашут одержав марку РК-1 (Російський Котельникова, модель перша). Пізніше винахідник удосконалював цю модель. Парашути Г. Котельникова застосовувалися під час Першої світової війни, а після революції були прийняті на озброєння радянських військово-повітряних сил.
Фадєєва пров.Учасник встановлення радянської влади в Сибіру і на Далекому Сході, брав участь у придушенні Кронштадтського повстання 1921 р. Голова Союзу письменників СРСР, учасник кампанії "боротьби з космополітизмом" у 1949 р.Павла Загребельного пров.Загребе́льний Павло́ Архи́пович (25.08.1924, с. Солошине Кобеляцького р-ну Полтавської обл. – 3.02.2009 р., м. Київ) – письменник, класик української літератури, громадський діяч, лауреат Державної премії УРСР ім. Т. Шевченка (1974), Герой України (2004). У 1941 р. закінчив десятирічку. З початком Другої світової війни пішов добровольцем на фронт. Після отриманого в серпні 1942 р. тяжкого поранення до лютого 1945 р. перебував у нацистських таборах смерті. Після звільнення працює в радянській військовій місії в Німеччині, а в 1945 – 1946 рр. – рахівником у колгоспі. У 1946 – 1951 рр. навчається на філологічному факультеті Дніпропетровського ун-ту, після чого майже 15 років працює літературним консультантом Дніпропетровського відділення Спілки письменників України, літературним редактором дніпропетровської газети «Днепровская правда». Із 1954 р. - завідувач відділу, а згодом заступник головного редактора всеукраїнського літературного журналу «Вітчизна». У 1961 – 1963 рр. – головний редактор «Літературної газети» (згодом «Літературна Україна»), в 1963 – 1974 рр. – відповідальний секретар, секретар, заступник голови правління Спілки письменників України, 1973 – 1979 рр. – секретар, а в 1979 – 1986 рр. – 1-й секретар правління Спілки письменників України. Одночасно у 1979 – 1987 рр. – голова Комітету з державних премій ім. Т. Шевченка, у 1996 – 2005 рр. – Член Комітету Національних премій України ім. Т. Шевченка.
Федька пров.Радянський військовий діяч, учасник бойових дій проти Армії УНР; брав участь в придушенні Кронштадтського повстання та селянського повстання в Тамбовській губернії (1921 р.)Дмитра Балацького пров.Балацький Дмитро Євменович (26.10.(08.11).1902, м. Гайсин, тепер Вінницької області – 15.03.1981, м. Полтава) – хоровий диригент та композитор. Закінчив Київський музично-драматичний інститут ім. М. В. Лисенка (1929). Під час навчання записав на своїй батьківщині понад 300 народних пісень. Один із засновників і керівників Гайсинської хорової капели «Зірка», з 1936 здійснював художнє керівництво Київською капелою бандуристів. Під час відомої акції «органів» щодо знищення українських кобзарів був заарештований і з 1938 по 1947 перебував на засланні у Казахстані. Після повернення не отримав дозволу на мешкання і працевлаштування у столиці, тому за порадою свого приятеля М. Рильського залишив Київ і перебрався «в глибинку».З 1949 працював керівником хорової капели Полтавської обласної філармонії, згодом – викладав у музичній школі м. Полтави, працював на Полтавському паровозоремонтному заводі, активно пропагував хорове мистецтво народної пісні. Автор відомої пісня «Розпрягайте, хлопці, коні» (1918).
У 1961 створив і керував чоловічим хором ветеранів, який після його смерті прибрав ім’я керівника (нині хор товариства «Просвіти» ім. Д. Є. Балацького). М. Рильський, який приятелював із Балацьким, присвятив йому сонет «Бетховен» (зб. «Знак Терезів», 1932). Збірки творів Б. видано за кордоном,
у Полтаві це ім’я практично забуто.
Фрунзе вул.Радянський військовий діяч, голова Реввійськради СРСР, нарком з військових і морських справ (1925). Учасник встановлення радянської влади в Україні.Кобеляцька вул. Святослава Хороброго вул. Європейська вул.Святосла́в І́горович, також відомий як Святосла́в Хоро́брий (935, Київ, Київська Русь — 972, Микільське-на-Дніпрі, Київська Русь) – руський князь, державний діяч, політик і військовик з династії Рюриковичів. Великий князь Київський, правитель Русі (945, самостійно з 964–972). Син князя Ігоря і його дружини, княгині Ольги. Батько Володимира Великого, дід Ярослава Мудрого. Проводив активну зовнішню політику, значно розширивши територію держави. Підкорив волзьких булгар, аланів, радимичів, в'ятичів. Спричинив занепад Хазарського каганату та Першого Болгарського царства.
Кобеляцька – історична назва. Кобеляцький шлях сприяв забудові південно-західних платових ділянок (сучасна вул. Фрунзе) і передмість Кобищани та Огнівка. Тут діяв міський цвинтар, який було відкрито 1802 р.; сюди ж 1808 р. перенесли дерев'яну церкву Всіх Святих, яка раніше стояла на території сучасного ринку. Кладовище знаходилося на ділянці, що її нині займає парк імені І.П. Котляревського.
Європейська – центральна вулиця, символізує вектор розвитку нашої держави.
Фурманова вул.Комісар 25-ї стрілецької дивізії Червоної армії, учасник встановлення радянської влади.Юрія Горліс-Горського вул.Юрій Горліс-Горський (спражнє ім'я Юрій Юрійович Лісовський; (нар. 14 січня 1898, Демидівка — пом. 27 вересня 1946, Ауґсбурґ) -  письменник-мемуарист, журналіст, громадський та політичний діяч. Учасник української революції 1917–1921. Народився в с. Демидівка на Полтавщині, за ін. даними – у м. Полтава, в сім’ї офіцера російської армії. Від 1918 був старшиною кіннотників Армії Української Народної Республіки. Захворівши, випадково потрапив до повстанських загонів Холодного Яру на Черкащині, був осавулом 1-го куреня, учасником бойових дій Холодноярської республіки 1918–1921. Весною 1921 був зв’язковим повстанців із ген.-хорунжим Ю.Тютюнником, пізніше – з урядом УНР. Від трав. 1922 працював шкільним інспектором від. освіти в одному з прикордонних міст на Поділлі, неодноразово переходив кордон. 1923 заарештований, перебував у тюрмі; звільнений за рішенням суду в грудні 1923. 1924 заарештований вдруге, сидів у тюрмах Вінниці, Києва й Полтави. З метою втечі симулював божевілля, його перевели до Херсонської психіатричної лікарні, де він написав мемуарно-публіцистичний твір «Ave dictator!». Йому і справді вдалося втекти, але тільки через 8 років. 1932. перейшов радянсько-польський кордон, оселився в Рівному, потім у Львові, де видав низку мемуарів про «підсовєтську» дійсність: «Отаман Хмара» (1934), «Червоний чортополох», «У ворожому таборі: Образки з підпільної роботи в Україні: Спогади із казематів ГПУ» (1935), «Холодний Яр» (1-ша ч. – 1935, 2-га – 1937); «Ave dictator!» було видано кількаразово у Львові та Берліні (1933–41). Співробітничав із журналами «Літопис Червоної калини», «Наш клич» та ін. 1938–39 брав участь в акціях Карпатської Січі; перейшов румунський кордон, за це відсидів у в’язниці; деякий час жив у Югославії, потім дістався Парижа і Марселя, звідки мав їхати за викликом до Канади. Але з початком Другої світової війни повернувся (через Берлін і Краків) у Рівне (квіт. 1942), далі – у Київ, потім – знов у Львів. Згодом потрапив до Австрії. У Новому Ульмі (Німеччина) разом з І.Багряним був одним із засн. Української революційно-демократичної партії, заснував газету «Українські вісті», яка існує до цього часу. Востаннє його бачили в Аугсбурзі (Німеччина) 27 вересня 1946, коли він зійшов з поїзда і сів у автомобіль. Подальша доля невідома й донині, можливо, його захопили радянські спецслужби або вбили члени ОУН в ході міжусобної боротьби.
Фурманова пров.Комісар 25-ї стрілецької дивізії Червоної армії, учасник встановлення радянської влади.Братів Оголевців пров.Оголевець Олексій Степанович (1891–1967) – геніальний учений-музикознавець світового рівня, відкриття якого збагатили музично-теоретичну думку й тільки сьогодні почали усвідомлюватися повною мірою. З’явився на світ у багатодітній родині службовця, депутата Полтавської думи Степана Яковича Оголевця.Разом із навчанням у Полтавській гімназії здобував музичну освіту. Закінчив Народну консерваторію в Москві та юридичний факультет Московського університету. З 1930-х років був співробітником науково-дослідних установ Москви та Ленінграда. У 1941 році видав фундаментальну працю “Основи гармонічної мови”. Після війни організовує кабінет-лабораторію тональних систем у Москві, друкує капітальне дослідження “Уведення в сучасне музичне мислення” (1946). Заключний етап дослідницької діяльності О.С. Оголевця відображено в роботах “Слово й музика у вокально-драматичних жанрах” (1960), “Вокальна драматургія Мусоргського” (1966) та “Специфіка виразових засобів музики” (1969). О.С. Оголевець створив нову галузь науки – історико-теоретичне музикознавство.Володимир Степанович Оголевець (1884–1970) – філолог, музикознавець, композитор, педагог – яскрава особистість, людина енциклопедичних знань, вніс вагомий внесок у музичний, педагогічний і науковий розвиток Полтави.В.С. Оголевець отримав дві базові освіти, закінчивши історико-філологічний (1907 р.) та юридичний (1915 р.) факультети Київського університету. У 1929 р. В.С. Оголевець пов’язав свою долю з Полтавським педагогічним інститутом, де читав курси західноєвропейської та російської літератури. З 1935 по 1941 рр. і з 1943 по 1947 рр. він завідував кафедрою російської та загальної літератури.
Халтуріна Степана вул.Російський робітник, революціонер, який здійснив терористичний акт у Зимовому палаці, увійшов до пантеону комуністичної пропагандиГетьмана Петра Сагайдачного вул.Петро́ Ко́нонович Конаше́вич-Сагайда́чний (бл. 1582 р. – 10(20).04.1622 р.) – український полководець і політичний діяч, гетьман Війська Запорозького. Народився в родині дрібного шляхтича із Самбора. Початкову освіту здобув у 1589 – 1592 рр. вірогідно в м. Самбір. У 1592 – 1598 рр. навчається в Острозькій школі. Після завершення навчання стає запорозьким козаком. У складі козацького війська бере участь в походах у Молдавію та Волощину, в морських походах. 4.03.1615 р. вперше згадується в якості полковника. У 1616 – 1622 рр. чотири рази обирається Гетьманом Війська Запорозького. 22.07.1616 р. очолюване ним козацьке військо захопило турецьку фортецю Кафа, звільнивши утримуваних там полоняників. Відомий своїми морськими походами, під час яких козаки висаджувалися навіть у столиці Османської імперії Стамбулі. В 1618 р. на чолі козацького війська брав участь у поході на Москву. Величезна заслуга П. Сагайдачного у відновленні православного єпископату та підтримці православної церкви в Україні в її боротьбі з уніатством та католицизмом. Під час Хотинської війни в 1621 р. отримав тяжке поранення, що стало причиною передчасної смерті.
Халтуріна Степана пров.Російський робітник, революціонер, який здійснив терористичний акт у Зимовому палаці, увійшов до пантеону комуністичної пропагандиБратів Буніних пров.Брати Буніни(походять із давнього дворянського роду Бунянських, що бере свій початок з XV століття на Полтавщині).
Бу́нін Іва́н Олексі́йович (1870–1953) – російський, український та французький письменник, поет, перекладач, почесний академік Петербурзької Академії наук (1909), лауреат Нобелівської премії з літератури (1933 р.). Сумарно більше 14 років свого життя Бунін прожив безпосередньо на території сучасної України. Відчував безперервний зв'язок з Україною та її мешканцями, про що неодноразово зазначав. Володів українською мовою. Перекладав твори з інших мов, зокрема з української.
У 10 років Івана Буніна віддали в Єлецьку гімназію. Під час навчання він живе в Єльці в родичів і на приватних квартирах.
В Україну письменник потрапив у юнацькі роки. Подовгу жив у Харкові (1887–1889), Полтаві (1891–1897), Одесі (1898–1901 та 1918–1920), бував у Києві.
У 1891–1897 рр. жив у Полтаві, працював бібліотекарем земської управи, потім статистиком, дописував до газет.
Побіжні нотатки про перебування у Полтаві І.О. Бунін залишив у “Щоденниках”. Полтавська природа відбилася в поезії цього періоду. Полтава описана ним у повісті “Ліка”. Тут розпочався його творчий шлях як прозаїка.
Поезія І. Буніна завоювала особливе місце в історії російської літератури завдяки багатьом, тільки їй властивим перевагам.
І. О. Бунін помер у Парижі, похований на російському цвинтарі Сент-Женев'єв-де-Буа під Парижем.
Бунін Юлій Олексійович (1857–1921) – російський поет, літератор, публіцист, громадський діяч, педагог, учасник революційного народницького руху, кандидат математичних наук, старший брат Івана Олексійовича Буніна, на якого він здійснив величезний вплив, взявши на себе його освіту.
У 1889 р. жив у Харкові.
У 1890-х рр. завідував статистичним бюро Полтавського земства. З кінця 1890-х рр. жив у Москві. З серпня 1897 р. був секретарем редакції і фактичним редактором журналу “Вісник Виховання”, членом правління “Товариства діячів періодичного друку і літератури”, видатним членом ряду літературних. організацій.
Чапаєва вул.Радянський військовий діяч, командир 25-ї стрілецької дивізії Червоної армії, учасник встановлення радянської влади в Росії.Родини Герциків вул.Козацька старшинська родина в Україні єврейського походження, згодом - дворянська родина. Засновник роду Семен Герцик, у 1650 р. прийняв християнство. Мешканець м. Умань, що переселився до Полтави, вірогідно під час так званого великого згону – переселення жителів Правобережної України на Лівобережжя в роки Руїни. Його син, Павло Семенович Герцик, згадується в 1675 р. як полтавський полковий писар, полтавський полковник у 1675 – 1676, 1677, 1683 – 1687, 1691 – 1695 рр. Очолював Полтавський полк під час Кримського походу 1695 р. Під його керівництвом козаки полку взяли штурмом фортецю Кизикермен у пониззі Дніпра. Коштом полковника відлито дзвін для Успенського собору в м. Полтава та збудовано Хрестовоздвиженську церкву на Ближніх печерах Києво-Печерської Лаври. Григорій Павлович Герцик – полтавський наказний полковник у 1705 р. Навчався в Києво-Могилянській Академії. Прибічник гетьмана І.С. Мазепи, з яким пішов у вигнання. Після смерті І. Мазепи підтримував П.Орлика, був генеральним осавулом у 1711 – 1719 рр. У 1719 р. під час перебування у Яссах, де виконував доручення гетьмана П.Орлика, викрадений представником російського уряду й ув’язнений у Петропавлівській фортеці. Іван Павлович Герцик, брат Г.П. Герцика і син П.С. Герцика, – прибічник гетьмана І. Мазепи. Після Полтавської битви перебував на еміграції. Жив у Швеції. Опанас Павлович Герцик, брат Г.П. Герцика і син П.С. Герцика – прибічник гетьмана І. Мазепи. Після Полтавської битви перебував на еміграції. Жив у Швеції.
Чапаєва пров.Радянський військовий діяч, командир 25-ї стрілецької дивізії Червоної армії, учасник встановлення радянської влади в Росії.Всіхсвятський пров.Вулиця та пров. Чапаєва вели до церкви Всіх Святих, тому й отримали відповідну назву. Сучасне трасування провулку не змінилося. Впродовж 1740-1808 рр. діяла дерев'яна церква Всіх Святих, навколо якої існувало міське кладовище. Згодом, у 1859-1870 рр., її замінила мурована Преображенська церква. А церкву Всіх Святих перенесли на місце нового міського цвинтаря по вул. Кобеляцькій (Фрунзе). Проте, назва провулку та вулиці зберігалися до першої чверті ХХ століття. Нині на місці церкви та кладовища влаштовано центральний ринок.
Червоний пров.Символ встановлення радянської владиДмитра Ахшарумова пров.Нова назва пропонується для провулку Червоного біля сучасного Полтавського музичного училища імені Миколи Лисенка.
Ахшарумов Дмитро Володимирович (1864–1938) – скрипаль, диригент і композитор; засновник Полтавського музичного училища, яке відкрили в 1903 році на базі музичних класів. Народився в Одесі. Згодом родина переїхала до Полтави. Навчався в Полтавському кадетському корпусі, Петербурзькому Миколаївському кавалерійському училищі, Віденській консерваторії. Через 5 років, отримавши за кордоном визнання як скрипаль-віртуоз, Ахшарумов повертається до Полтави.
За час диригентської діяльності в Полтаві маестро здійснив 11 подорожей країною. Побував полтавський оркестр і в Німеччині та Австро-Угорщині, де мав шалений успіх і численні щирі відгуки вдячної публіки. А у 1908 році талановитий маестро диригував одним із найкращих тогочасних оркестрів – симфонічним оркестром Берлінської філармонії.
Улітку 1911 року Ахшарумову вдалося здійснити свою давню мрію – створити постійний симфонічний оркестр на базі Полтавського музичного училища. Від моменту заснування і до 1919 р. Д.В. Ахшарумов був директором училища.
В 1919-1926 рр. керував симфонічним оркестром у Феодосії; у 1926-1929 рр. – диригентом симфонічного оркестру у Воронежі; з 1929 р. викладав у Ашхабадському художньому технікумі. Розстріляний у 1938 р. за брехливими звинуваченнями як “ворог народу”.
Творча спадщина музиканта налічує твори для симфонічного оркестру (серед них сюїта на українські теми в стилі старовинної музики) та кілька скрипкових п'єс.

Червоний Хімік пр.Назва пов’язана зі встановленням радянської влади.Хімічний пров.Знаходиться біля вул. Сковороди, протяжність - 100 метрів, гаражна зона. Обрано альтернативну назву.
Червоних Партизан вул.На честь червоних партизан, які брали участь у військовій агресії проти УНР у 1918–1921 рр.Левка Мацієвича вул.Мацієвич Левко Макарович (01(13).01.1877, с. Олександрівка Чигиринського повіту Київської губернії (нині Кіровоградська область) – 24.09(07.10).1910, Петербург) – корабельний інженер, політичний діяч. Перший український авіатор. На початку 1908 року захопився авіацією, теорією та практикою повітроплавання. Постійно літав на аероплані «Фарман», одержав посвідчення авіатора №178 (це фактично означало входження до двох сотень перших у світі льотчиків). У 1903 р. брав участь в урочистостях, присвячених відкриттю в Полтаві пам’ятника І. Котляревському і сфотографувався разом із учасниками свята – видатними діячами українського національного руху.Розробив тип літального апарата, здатного піднятися з палуби морського судна. Разом із авіатором Єфимовим здійснив перші нічні польоти, працював над пристроєм, який мав рятувати льотчиків під час вимушеної посадки на воду, почав писати книгу «Повітроплавання у морській війні». Загинув в авіакатастрофі під час польоту над Комендантським полем поблизу Санкт-Петербурга. Похований на Нікольському кладовищі Олександро-Невської лаври в Петербурзі. Фінансово підтримував український національний рух. Серед друзів і знайомих Мацієвича – Михайло Коцюбинський, Микола Вороний, Гнат Хоткевич, Олександр Олесь, Григорій Коваленко-Коломацький, Борис Лазаревський, Костянтин Арабажин, Людмила Василевська (Дніпрова Чайка), Христина Алчевська, Микола Міхновський, Симон Петлюра.
Червоноармійська вул.Назва пов’язана зі встановленням радянської влади та є похідною від збройних більшовицьких формувань.Небесної сотні вул. Присвячена усім загиблим Героям України під час Революції Гідності. 2-є - з Полтавщини. Та усім тим, які віддали своє життя та здоров'я за ідею Великої вільної, європейської України. Основні події Революції в Полтаві відбувались саме біля ОДА, де пролягає дана вулиця.
Червонозоряна вул.На честь встановлення радянської владиГетьмана Івана Виговського вул.Іва́н Виго́вський (р.н. невідомий – 16(26).03.1664) – державний і військовий діяч, дипломат, гетьман України в 1657 – 1658 рр. Походив з овруцької шляхти. Служив канцеляристом у Києві. Наприкінці 1630-х років влаштувався юристом земського суду в Луцьку. У 1637 – 1638 рр. – писар при польському комісарі в Україні. На початку Визвольної війни українського народу 1648 – 1657 рр. перебував на службі в польсько-шляхетському війську. Після Жовтоводської битви (29.ІV – 15.V.1648) потрапив у полон до татар і був викуплений Б. Хмельницьким, після чого почав службу в козацькому війську. Увійшов в коло найближчого оточення Б. Хмельницького. У 1650 р. обійняв посаду генерального писаря. Після смерті гетьмана Б. Хмельницького став регентом при малолітньому Ю. Хмельницькому. На Військові Раді у м. Корсунь (25.Х.1657 р.) обраний гетьманом України. У внутрішньополітичному житті орієнтувався на польську модель держави – побудову шляхетської республіки. На початку серпня 1658 р. відкрито виступив проти Москви, що почала втручатися у внутрішньополітичне життя України.16 вересня 1658 р. поблизу м. Гадяч уклав міждержавний договір з Польщею, спрямований проти Росії – Гадяцьку унію. За умовами договору Гетьманщина під назвою Велике Князівство Руське мала увійти до складу Речі Посполитої. У липні 1659 р. під Конотопом козацькі війська під командуванням І. Виговського при підтримці татарської кінноти завдали поразки російським військам, що вторглися на Лівобережну Україну. В результаті інтриг прихильної до Москви козацької старшини був позбавлений гетьманства на раді під Білою Церквою. Дістав від польського короля титул сенатора, воєводи київського і Барське староство. Виявив себе як захисник українського православного населення. Був членом Львівського братства. На початку 1664 р. безпідставно звинувачений гетьманом П. Тетерею в участі у протипольському повстанні. Розстріляний за вироком польового суду під м. Корсунь.
Червоної Зірки вул.Назва містить символіку комуністичної партії, є елементом герба СРСР та гербів союзних радянських республік і пов’язана зі встановленням радянської влади Івана Даценка вул.Даценко Іван Іванович (1918–1944?) – військовий льотчик, заступник командира авіаескадрильї 10-го гвардійського авіаційного полку 3-ї гвардійської авіаційної дивізії 3-го гвардійського авіаційного корпусу авіації дальньої дії, гвардії капітан, Герой Радянського Союзу. Уродженець с. Черенечий Яр Диканського району Полтавської області. У 1937 році закінчив Писарівщинський зооветеринарний технікум. З 1940 року, після закінчення Чкаловського військового авіаційного училища льотчиків, служив у 93-му дальньобомбардувальному авіаційному полку (пізніше – 10-й гвардійський Сталінградський Червонопрапорний авіаційний полк дальньої дії та 226-й бомбардувальний гвардійський Сталінградсько-Катовицький Червонопрапорний авіаційний полк, з 1946 року полк дислокувався на аеродромі Полтава). На фронті – з червня 1941 року. У складі полку, станом на початок серпня 1943 року, здійснив 213 бойових вильотів, відзначився у боях за Сталінград та Орел. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 18 вересня 1943 року за зразкове виконання завдань командування по знищенню живої сили і техніки ворога та виявлені при цьому мужність і героїзм, гвардії старшому лейтенанту Даценку Івану Івановичу присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі Золота Зірка. За офіційної радянською версією, зник безвісті, не повернувшись з бойового завдання з бомбардування залізничної станції Львів-2 19 квітня 1944 року. За іншою, неофіційною версією, – залишився живий, потрапив до німецького полону, звідки втік, повернувся до своєї частини, після чого був заарештований “Смершем”, визнаний зрадником і відправлений до Сибіру. Під час етапування втік і, ймовірно, дістався Канади. За ще однією з версій, після втечі з німецького полону, переховувався в одному із загонів УПА, потім потрапив до Німеччини й звідти дістався Канади, де став вождем індіанського племені. У 2012 році на екрани вийшов художній фільм режисера Михайла Іллєнка “ТойХтоПройшовКрізьВогонь”, прототипом головного героя якого став Іван Даценко.
Червонополянська вул.Символ встановлення радянської владиХведора Вовка вул.Вовк (Волков) Федір Кіндратович (псевдонім: Кондратович Ф., Сірко Ф.; 05.(17).03.1847, с. Крячківка, нині Пирятинського району Полтавської області – 30.06.1918, м. Жлобин, нині Гомельської області, Білорусь) – український етнограф, фольклорист, антрополог і археолог. Навчався у Ніжинській гімназії, університетах Одеси і Києва. Під впливом В. Антоновича і М. Драгоманова захопився етнографією. Був одним із фундаторів і співробітників «Записок Юго-Западного отдела географического общества». 1876 емігрував за кордон, де брав участь у виданнях Драгоманова. Один із упорядників зарубіжних видань творів Т. Шевченка («Кобзар» Прага, 1876; «Кобзар» Женева, 1878), де вміщено безцензурні твори поета. З 1917 професор Петроградського університету, автор праць: «Весільні обряди в слов’янських народів» (1890–1894, болгар. мовою), «Шлюбний ритуал та обряди в Україні» (1891–1892, франц. мовою), досліджував також похоронні звичаї, побратимство в Україні, повір’я. Склав антропологічну карту України і написав відоме дослідження «Антропологічні особливості українського народу» (1916). Неодноразово відвідував Полтаву, зокрема український клуб, контактував з представниками національно-свідомої інтелігенції міста.
Червонополянський пров.Символ встановлення радянської владиПавла Бодянського пров.Бодянський Павло Іванович (1809, м. Прилуки Полтавської губернії – 29.05.1867, м. Полтава) – український літературознавець, історик, етнограф. Народився в родині священика. Закінчив Полтавську духовну семінарію (1829). Працював учителем математики у Кременчуцькому повітовому училищі, Полтавській чоловічій гімназії, викладачем словесності у Полтавському інституті шляхетних панянок. 1849 – 1867 – редактор «Полтавських губернських відомостей». Енциклопедист та великий шанувальник старовини, він блискуче писав сам і заохочував до творчої роботи інших. Саме за роки його редакторства у публікаціях став відчуватися вільний український дух. У рубриці «Сільське читання для малоросійських селян» окремі статті Бодянський друкував навіть українською мовою. Автор книг: «Достопримечательности Полтавы», «Памятная книжка Полтавской губернии на 1865 год».
Червонофлотська вул.На честь Робітничо-селянського Червоного флоту, який брав збройну участь у встановленні радянської влади.Джохара Дудаєва вул.Дудаєв Джохар Мусаєвич (15.02.1944-21.04.1996) - чеченський військовий, державний та політичний діяч, лідер чеченського визвольного руху у 1990-х роках, перший президент Чеченської Республіки Ічкерія. Народився у селі Первомайське Галанчозького району Чечено-Інгушської АРСР, Російської РФСР Джохара, 23 лютого, родину Дудаєвих було депортовано у Павлодарську область Казахської РСР разом із іншими малими народами СРСР. 1957 року було відновлено знищену Чеченську автономну республіку й чеченці мали нагоду повернутися на рідні землі, що й зробила сім'я Дудаєвих. Вони оселилися у місті Грозному. Після цього Джохар вивчився на електрика У 1960 році вступив на фізико-математичний факультет Північно-Осетинського педагогічного університету у Владикавказі. Прослухавши річний курс лекцій з профільної підготовки, 1962 року вступив до Тамбовського вищого військового авіаційного інженерного училища, де провчився до 1966 року. Після цього почав службу в повітряних силах Радянської армії.  У 1985-1987 рр. служив в Полтаві на посаді начальника штабу 13-ї гвардійської авіадивізії важких бомбардувальників. У травні 1990 року Дудаєв повернувся у Грозний і почав займатись політикою. Ввійшов до виконавчого комітету конгресу чеченського народу. Вже 4 вересня після багатоденного мітингу Дудаєв оголосив про розпуск Верховної Ради Чеченсько-Інгуської АРСР, а через два дні будівлю засідань Ради було захоплено мітингувальниками та гвардійцями Загальнонаціонального конгресу. 6 вересня відтак вважалося днем незалежності республіки. Вже 17 вересня було призначено позачергові вибори президента та парламенту республіки. Їх планувалося провести через десять днів 27 вересня. Призначеного дня пройшли, як президентські, так і парламентські вибори. За даними Чечено-Інгуської Центральної виборчої комісії у виборах узяло участь 72 % виборців, з яких 90,1 % віддало свій голос на президентських виборах за Джохара Дудаєва. 11 грудня 1994 року між Російською Федерацією та Чеченською республікою Ічкерія розпочалася війна. Від її початку за колишнім радянським генералом Дудаєвим полювали російські спецслужби. Ними ж було здійснено три невдалі замахи на життя президента Чечні. Наказ про вбивство Джохара Дудаєва було видано особисто президентом Російської Федерації Борисом Єльциним. 21 квітня 1996 року співробітники Федеральної служби контррозвідки Росії запеленгували сигнал супутникового телефону Джохара Дудаєва у районі села Гехі-Чу. Через це одразу ж у повітря було піднято два літаки Су-25 з ракетами за допомогою яких його було вбито.
Шліхтера вул.Радянський державний і партійний діяч, учасник встановлення радянської влади в Росії та Україні, народний комісар земельних справ, народний комісар продовольства (1917-1918), член Тимчасового робітничо-селянського уряду України (1918-1919), народний комісар продовольчих справ УСРР (1919), голова Тамбовського губвиконкому (1920-1921), придушував селянський повстанський рух.Дмитра Солов'я вул.Соловей Дмитро Федорович (04.11(23.10).1888, м. Срібне Прилуцького повіту Полтавської губернії, нині Чернігівської області – 09.07.1966, м. Сент-Пол, Міннесота, США) – український історик, публіцист, культурно-просвітній діяч. Походить із селянської родини. 1909 закінчив Сумську гімназію, навчався на історико-філологічному факультеті Харківського університету, захоплювався ідеями Михайла Драгоманова. 1914 заарештований за участь у підготовці демонстрації до 100-річчя з дня народження Т. Г. Шевченка і висланий до Полтави, де жив до 1925. В 1918–1923 працював інструктором культосвітніх справ при Полтавській спілці споживчих товариств. У 1920–1921 півроку знаходився під арештом у Харкові. З 1925 мешкав і працював у Харкові, в 1926–1929 навчався в аспірантурі  науково-дослідної кафедрі історії української культури під керівництвом Д. Багалія. Згодом працював науковим працівником науково-дослідного інституту історії української культури ім. академіка Д. Багалія. В 1927–1929 – член президії Українського краєзнавчого комітету та співробітник журналу «Краєзнавство». У повоєнні роки мешкав у таборі Ді-Пі у Ганновері. З 1950 у США. Автор численних публікацій, у тому числі про Голодомор 1932-1933 в Україні, про діячів української культури – Л. Українку, Т. Шевченка, І. Мазепу; книги «Розгром Полтави» (Вінніпег, 1974; 2-ге видання – Полтава, 1994).  
Щорса вул.Учасник встановлення радянської влади в Україні. Командир 1 Українського радянського полку ім. Богуна - 1918 р.Василя Барки вул.Василь Барка (справжнє ім'я та прізвище  Василь Костянтинович Очерет, англ. Wasyl Otcheret-Barka;  16.07.1908, с. Солониця, нині Лубенського  району Полтавської області – 11.04.2003, Глейн Спейн, США) – український письменник і перекладач. Навчався в Лубенському духовному училищі («бурсі»), яке згодом було перетворено в трудову школу, закінчив Лубенський Педагогічний технікум (1927), працював учителем фізики і математики в шахтарському селищі Сьома Рота на Донбасі.
У 1930 в Харкові Василь Барка видає книгу поезій «Шляхи». Але «Літературна газета» звинуватила його у виявах «класово ворожого» світогляду, «буржуазному націоналізмі», у спробах відновити релігійний «пережиток капіталізму». Автора примусили публічно при всіх каятися на зборах Російської асоціації пролетарських письменників, до української секції якої він входив.
Друга книжка В. Барки «Цехи» виходить 1932 у Харкові, вона «ідеологічно правильна» і цілком на «виробничі сюжети». Вірші цієї збірки створювалися під враженням спостережень на заводі «Красноліт», де письменник був у «творчому відрядженні».
У 1940 він успішно захистив дисертацію, згодом читав лекції з історії західноєвропейської літератури на філологічному факультеті Ростовського університету.
У 1941 письменник добровольцем іде у «народне ополчення», хоча і має можливість звільнитися за станом здоров’я. Під час одного з наступів німців у 1942 його був тяжко поранено. Після розгрому Берліна разом з іншими вигнанцями-втікачами він здійснив 1000-кілометровий перехід до Авсбурга в табір «Ділі» (табір для переміщених осіб). У 1950 р. за офіційним дозволом Василь Барка переїхав до Америки, де працював над історією української літератури.
За кордоном видав окремі частини під назвами «Хліборобів Орфей, або кларнетізм», «Правда Кобзаря» (1961). Кілька років працював редактором на радіостанції «Свобода». Великий успіх мала проза: романи «Рай» (Нью-Йорк, 1953), «Жовтий князь» (Мюнхен-Нью-Йорк, 1963; Київ, 1991), роман у віршах «Свідок для сонця шестикрилих» (1981).
У романі «Жовтий князь» автор розповів світові про трагічні події  в Україні 1932-1933. Останні три роки Василь Барка хворів, розбитий паралічем, немічний, втративши сили з надмірної праці.
23 з'їзду КПРС вул.Назва пов’язана з діяльністю комуністичної партіїЧетвертого універсалу вул.Названа на честь проголошення 22 січня 1918 у Києві Четвертого Універсалу Української Центральної ради  – державно-правового акта, що проголошував незалежність Української Народної Республіки (УНР) від Росії. Універсал визнавав УНР «самостійною, ні від кого незалежною, вільною суверенною державою українського народу», а виконавчий орган, Генеральний Секретаріат – Радою Народних Міністрів. Четвертий Універсал замінив постійну армію міліцією, доручив провести вибори народних рад – волосних, повітових і місцевих, установив монополію торгівлі, контроль над банками, підтвердив закон про передачу землі селянам без викупу, прийнявши за основу скасування власності і соціалізацію землі. Доручив Раді Народних Міністрів продовжувати розпочаті переговори з Центральними державами і довести до підписання миру; закликав усіх громадян УНР до боротьби з більшовиками.
70-річчя Великого Жовтня вул.Річниця встановлення комуністичної тоталітарної владиСергія Уточкіна вул.Уточкін Сергій Ісайович (1876–1916) – відомий спортсмен, льотчик-випробувач, пілот-авіатор, піонер і пропагандист авіації. Народився в м. Одеса. У 1886–1891 роках навчався в Одеській Рішельєвській гімназії. Упродовж життя брав участь у велосипедних перегонах, грав у футбол, займався автомобільним, вітрильним, ковзанярським та мотоциклетним спортом, боксом, боротьбою, веслуванням, гімнастикою, легкою атлетикою, парашутизмом, плаванням, тенісом, фехтуванням тощо. Виконав кілька польотів на повітряній кулі. Став другим у Російській імперії та Україні вітчизняним льотчиком після Михайла Єфімова, здійснивши 12-тихвилинний політ над Одесою 15 березня 1910 року. Впродовж трьох років Уточкін зумів побувати у сотнях великих і малих міст Російської імперії, де літав на аероплані. Улітку 1910 року прибув до Полтави на запрошення місцевого аероклубу та здійснив перший в історії Полтави політ над містом на аероплані “Фарман”. Саме завдяки чисельним польотам Сергія Уточкіна в різних куточках імперії мільйони людей вперше побачили аероплан і сотні тисяч захопились авіацією на все життя.
Парк ім. Ленінського КомсомолуНа честь Всесоюзного ленінського комуністичного союзу молоді (ВЛКСМ) або комсомолу – комуністичної молодіжної організації, підконтрольної КПРС.Парк МазурівськийУперше топонім Мазурівка зустрічається у судових справах 60-70-х рр. XVII ст. та ревізіях початку XVIII ст. Ним позначено балку та прилеглу до неї ділянку фортеці. Найімовірніше, що назву пов'язано з етнічною групою оселених тут поляків (мазурів), переселених першим власником Полтави Станіславом Конєцьпольським зі своїх правобережних володінь.
Назва існувала до ХХ століття. Окрім назви балки, топонім позначав і форштадт Мазурівку, який охоплював ділянку правого схилу
Мазурівського яру та прилеглу частину Інститутської гори. Частково Мазурівку було включено в 40-х рр. XVII ст. до складу фортеці, але садиби на ділянці сучасних кварталів навколо Березового скверу залишилися поза фортечними стінами.
У 1709 р. Мазурівський форштадт зазнав значних руйнувань, проте у XVIII ст. забудова відновилася та поширилася на північ до Кобищанського яру.
Парк Воїнів-ІнтернаціоналістівНазва пов’язана зі встановленням радянської влади в Україні (з діяльністю т. зв. більшовицьких «червоноармійських інтербригад», до особового складу яких входили китайці, угорці, чехи, німці, латиші та інші іноземці), діяльністю комуністичної партії та агресивною зовнішньою політикою СРСР (у складі т. зв. Інтернаціональних бригад у ході Громадянської війни в Іспанії 1936–1939 рр. на боці республіканського уряду з боку СРСР брали участь підрозділи Червоної армії та кадрові офіцери, які мали підроблені документи та офіційно називалися «добровольцями». Офіційним приводом для вторгнення радянських військ до Угорщини 1956 року, Чехословаччини 1968 рокуПарк Воїнів - афганцівОскільки назва воїнів-інтернаціоналістів підпадає під Закон, пропонується залишити несуперечливу назву.
Октябрський районНа честь революції комуністівКотляревський районІван Котляревський народився, жив і похований саме в цьому районі Полтави, крім того, більше таких назв в Україні немає, тобто вона буде ексклюзивною.
Ленінський районГолова Ради Народних Комісарів СРСР з 1923 р.Подільський районУ ході громадських обговорень, починаючи з 2004 року, пропонувалась саме така назва для району міста, який знаходиться на історичному Подолі.
Полтава вулиці назви декомунізація
Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію
4151 перегляд в січні
Я рекомендую
Ніхто ще не рекомендував

Коментарі

Коментарі призначені для обговорення, вияснення цікавих питань. Адміністрація сайту попереджає, що коментарі з використанням ненормативної лексики, пропагандою насилля та образою честі та гідності будуть видалятися.

Суспільство
Матвій Даніленко народився 6 липня 2000 року у Полтаві. Нині — першокурсник Полтавського університету економіки та торгівлі, спеціальність-«Готельно-ресторанна справа». Майстер спорту з бальних танців. У вільний час займається спортом, бере участь у різноманітних конкурсах та концертах ПУЕТ. Має багато друзів. Займається благодійною діяльністю. Але на заваді мріям Матвія стала тяжка хвороба. Йому поставили діагноз Лімфома Ходжкіна, 2 стадія (Lymphoma Hodgk...
Кримінал
Налагодила інтимний бізнес 32-річна зловмисниця. Встановлено, що у двох орендованих квартирах «працювали» 12 жінок. За вчинення кримінального правопорушення організаторці загрожує до семи років позбавлення волі. Працівники управління боротьби зі злочинами, пов’язаними з торгівлею людьми, спільно зі слідчо-оперативною групою Голосіївського управління поліції викрили заклад із надання сексуальних послуг. Як розповів т.в.о. начальника сектору управління борот...
Суспільство
Користувачка Facebook Юлія Козаченко оприлюднила пост, в якому розповідає про ліфт в своєму будинку. Цей пост скидається радше на крик душі. Вона звертається до комунальників з гнівними запитаннями: чому ліфт в її будинку вкотре не працює та куди витрачаються кошти, які мешканці цього будинку щомісяця здають на його обслуговування. І таких аварійних ліфтів в Полтаві надзвичайно багато. Більшість з них знаходяться просто в жахливому стані. Проте міська влад...
Екологія
В Управлінні Державного агентства рибного господарства у Полтавській області функціонує цілодобова телефонна «гаряча лінія». На неї можна звертатися у разі виявлення порушень правил рибальства на підконтрольній території патруля.   Протягом 2018 року на телефон «гарячої лінії» Полтавського рибоохоронного патруля надійшло 52 звернення. Громадяни телефонували за наданням консультації з питань дотримання Правил любительського і спортивного рибальства, заборон...
Культура
Цьоріч участь у фестивалі візьмуть понад вісімдесят майстрів з України а також Білорусі та Молдови. Фестиваль проводять четвертий рік поспіль, і він постійно розширює географію та кількість учасників. Poltava Snow Tattoo Festival триватиме три дні, учасники змагатимуться в кількох номінаціях, а судитиме їх поважне журі найавторитетніших корифеїв. Окрім змагань для гостей фестивалю передбачені концерти, конкурси, розіграші призів та багато іншого. Можна буд...
Кримінал
Злодії діють за своєю стандартною схемою. Телефонують людям і  повідомляють, що їхній родич (дочка, син, брат або будь-хто інший) скоїв злочин і перебуває в поліції.  За певну матеріальну винагороду обіцяють посприяти у вирішенні проблеми. Звісно, в стані шоку багато людей навіть не здогадуються, що це обман, та віддають свої гроші аферистам.  Шахраї навіть умудряються точно імітувати голос жертви. Як це їм вдається , поки що достовірно не відомо. Користув...
Суспільство
За даними ДУ «Полтавський обласний лабораторний центр МОЗ України», на Полтавщині продовжується сезонний підйом захворюваності на гострі респіраторні інфекції. Наразі показник по області знаходиться на стабільному рівні та є нижчим за епідпороговий, однак на окремих адміністративних територіях спостерігається значний ріст захворюваності. За тиждень в області на гострі респіраторні інфекції захворіло 5 тисяч 924 особи, захворюваність зросла на 3%, показник...
Кримінал
Сьогодні о 2 ночі о поліції надійшла інформація від місцевих мешканців, що у одній із квартир в центрі міста вони чули звуки, схожі на постріли. Про це повідомляє речник полтавської поліції Юрій Сулаєв.Поліція негайно прибула на місце події. За вказаною адресою поліцейські вилучили у 62-річного чоловіка автомат "Калашникова", із якого ймовірно він і вистрелив у власній оселі. На щастя, ніхто не постраждав. Зброя направлена на експертизу. Із чоловіком працю...
Суспільство
На своїй сторінці фейсбук виконуюча обов’язки міністра охорони здоров’я Уляна Супрун спростувала міф щодо унікальної користі чорної ікри. Натамість пані Уляна стверджує: цей продукт цілком можливо замінити іншими:  « - Чорна ікра — для когось вартісний та корисний делікатес, для інших реальна загроза зникнення! В Україні та світі поширеною є думка про виключну користь чорної ікри для здоров’я. Водночас деякі лікарі радять вживати саме цей продукт для лікув...