Екс-командир Полтавського мотопіхотного батальйону знає, як завершити війну за три місяці

Командир 16-го мотопіхотного батальйону (з квітня 2014 по квітень 2015 р.р.) підполковник Іван Петренко переконаний, що бойові дії на сході стихнуть досить швидко, для цього лише слід створити два батальйони. Проте ці батальйони мають бути незвичними для реалій сьогодення.

«Я вважаю, що треба створити ще два батальйони Збройних сил України. До першого слід включити всіх депутатів ВР України (хай проведуть два місяці в АТО замість двох місяців на морях). А в другий мобілізувати дітей чиновників, суддів, президентів та міністрів, депутатів,- і війна закінчиться через три місяці», - зазначив Петренко.

З людиною, яка взяла «на свої плечі» створення першого батальйону територіальної оборони, пройшовши з бійцями всю Україну, пізнавши обстріли, труднощі виконання військових обов’язків в зоні АТО, холод минулої зими на Луганщині та в результаті, завдяки практичному досвідові, отриманому в Афганістні, повернула всіх синів матерям та чоловіків дружинам живими, говоримо в студії «В Полтаві. Інфо».

Іване Михайловичу, давайте поговоримо про батальйон, який Вам довірили.

Він був сформований на теренах Полтавщини в квітні минулого року. Називався «Батальйон територіальної оборони». Складався з мешканців Полтавської області. Протягом року ми виконували різні бойові завдання в тих частинах, в які нас направляло наше командування - це східні райони Харківської області, Придністров`я і, безпосередньо, з листопада минулого року і по теперішній час батальйон залишається в зоні АТО. Всі чоловіки були мобілізовані, призвані з запасу. Бойове злагодження проходило в складних умовах, гостро відчувалася відсутність матеріально-технічного забезпечення. Колишніми військовими були в його складі лише керівники: офіцери, сержанти, які служили чи то в Радянській, чи то в Українській армії. А були такі військовослужбовці, що в арміях не служили до цього – це переважно люди солдатської категорії.

Керувати довелось саме Вам. Давайте закцентуємо увагу на Вашій персоні – розкажіть про свій військовий шлях.

Я закінчив Полтавське військове училище зв`язку у 1983 році, далі був направлений для проходження служби в Німеччину, через два роки був направлений в Афганістан, де більше двох років був командиром взводу мотострілкового батальйону в провінції Газні. Там я отримав практичний бойовий досвід, як піхотинець, навички, як діяти у нестандартних ситуаціях.

Можете пригадати такі нестандартні ситуації?

Одного разу машина, в якій я знаходився, підірвалась на міні, колесо відірвалось, мене викинуло на декілька метрів, інших також повідкидало. Коли прийшов до тями, побачив, що майже всі поранені, машина горить… Раптом почався обстріл. Певно, побачивши, що машина горить, моджахеди хотіли нас добити чи взяти в полон. Я скористався тим, що був зв`язок. Вийшов на командира, відкорегував вогонь артилерії. Наші артилеристи негайно відкрили вогонь по позиціях ворога, подавили його вогневі засоби, а ми організували евакуацію, відійшовши в більш безпечне місце.

Жахливі реалії минулого…

І це я розповів один із епізодів - їх було багато. Афганістан – сувора школа життя… Там потрібно було приймати нестандартні рішення, знаходити вихід із безвихіддя, виживати у складних умовах. Дякувати Богу, я повернувся живим.

Чим займалися далі?

Далі проходив службу в Туркестанському військовому окрузі. Коли сталися відомі події 1992 року в Україні – поїхав на Батьківщину з амбіціями бути потрібним армії. Але побачив інші підходи до питань, що визначають боєздатність Збройних сил. Хоча на той час в країні був досить великий військовий потенціал, керівництво вирішило скорочувати його, керуючись тим, що в нас було багато надлишкових боєприпасів і техніки. Мені було боляче дивитися, як проводили скорочення офіцерів, нехай більшість пішла на пенсію, але були люди, які ще здатні служити, які мали великий військовий досвід. На мою думку, ні один президент не подумав про оборону країни. Нам говорили, що ворогів немає. Це була помилкова точка зору. От, наприклад, ви будуєте будинок. Спочатку ви ставите паркан, а потім вже завозите туди всі будівельні матеріали, тобто паркан - це, як якийсь захист, щоб ніхто не міг зайти і щось зробити. Україні в 1991-92 році Бог дарував чорноземи родючі, могутню армію. Керівництву потрібно були все це лише зберегти, навіть нічого не потрібно було створювати… Але, на жаль, пішли іншим шляхом. «Запрацювала» корупція… Тож повернутись на службу було непросто.

Фактично з того часу ми є свідками, як армія з могутньої стала такою, якою ми її побачили в дії з початком подій на сході?

Так. От, коли в минулому році, на початку березня, почалися оці події, я був вражений, що армії в нас фактично немає, частини скорочені, техніка не працювала. Роками танкісти в нас не виїжджали, артилеристи не стріляли, літаки не літали. Тобто випускалися льотчики, які жодного разу в повітрі не були. Кому потрібна така авіація? Більшість практичних польових виходів були організовані зі значною часткою показухи. Звичайно, показували, що, нібито, все в нас є, але то була тільки бутафорія. Насправді у нас не було нічого! Оце правда, а то була «показуха» для керівництва, в тому числі і для суспільної думки. Я не міг боротися з цим. Президенти, як верховні головнокомандувачі, майже нічого не робили для збільшення могутності Збройних сил, покращення матеріального стану військовослужбовців, утримання військової техніки в постійній бойові готовності. Фінансування армії завжди було залишковим, престиж військової професії знизився. Як гордістю для батьків стало ухилення від військової служби їхнього сина. Такі сумні наслідки тих реформ…

І все ж, Ви, спостерігаючи сумні реалії, з початком подій на сході приймаєте рішення йти до війська.

Коли в тому році це відбувалося, я не міг бути осторонь, байдуже спостерігати за подіями, що відбуваються у нашій країні. Так, звичайно, я міг не піти в армію, але подумав, що яким я буду чоловіком, яким я буду патріотом, якщо буду сидіти на дивані з пультом і розповідатиму, як і що потрібно робити. Тому, коли мені запропонували, я не відмовився, навіть наполягав.

У яких умовах створювався батальйон?

У дуже складних. Не було чітко визначено місце, де ми будемо жити, не було ніяких попередніх узгоджень щодо складу. Тобто, кого військкомат зміг призвати, ті і були направлені на формування батальйону. Десь місяць ми не могли нормально одягнути солдат. Третина ходила в капцях, третина в футболках, тому що не вистачало одягу. Навіть ми не змогли відразу знайти відповідну кількість матраців. Тоді в пресі писали, мовляв, які ж бездушні командири, що поклали солдатів спати на голі ліжка. Вибачте, а на що класти, якщо не було навіть ковдр? Врятувало нас те, що ми вийшли на керівників Червоного Хреста в Полтаві - вони нам допомогли ковдрами, простирадлами. Важко було з автомобільною технікою, тому що керівники не хотіли віддавати свою кращу техніку армії. Для формування ми отримали в основному старі автомобілі Радянської доби: колгоспні ГАЗ53, старенькі КАМАЗИ. Але були і інші. Я хочу подякувати керівництву комсомольського ГОКа, що направило техніку в справному стані та протягом тривалого часу надавало допомогу в її обслуговуванні.

А як з людьми? Морально, маю на увазі?

Було важко окремими військовослужбовцями, які, м’яко кажучи, не мали палкого бажання захищати Україну. Такі люди всіляко ухилялися від виконання обов’язків військової служби, самовільно залишали розташування, місця служби, не виконували наказів командирів, вживали алкоголь. В травні минулого року одне з інтернет-видань оприлюднило відеоматеріал, де показали як військовослужбовці, підбурені одним із офіцерів, висували командуванню свої вимоги. Вони відверто заявляли про своє небажання проходити службу за межами Полтавської області, їхні рідні блокували КПП частини, скориставшись тимчасовими проблемами тилового забезпечення шукали привід для ухиляння. Та це і не дивно, адже державна робота з молоддю була формальною, занехаяна, було занедбане почуття патріотизму. Якщо подивитися російські канали, то ми побачимо, що російська молодь з гордістю говорить, що вони росіяни. Нашим солдатам цього, відверто кажучи, не вистачає.

Відомо, що за Вашого керівництва не втрачено жодного людського життя.

Так, за час, поки я був командиром, ми не втратили ні одного військовослужбовця, хоча були бойові дії. В Афганістані мене навчили, що підлеглих слід берегти, а не жаліти. Адже жалість, низька вимогливість завжди веде до поразки та втрат. Інколи мої рішення були жорсткими, але вимоги були справедливими. З порушниками військової дисципліни слід було діяти рішуче.

Те, що в частині не було допущено бойових втрат не тільки моя заслуга, це заслуга моїх колег, моїх однодумців. Кожного солдата ми повернули на Полтавщину, до дружин, до сімей. Я вважаю, що це найвищий показник. Так, у нас були поранення, бо це ж війна...

Однак, тримати дисципліну, мабуть, було досить важко?

Звичайно. Було не все так гладко. Більше 20 кримінальних справ було збуджено командуванням проти підлеглих за те, що військовослужбовці ухилялися від виконання обов’язків, залишали службові частини, порушували військову дисципліну. Досить багато військовослужбовців повтікали за кордон, переховуються за межами Україні, але рано чи пізно покарання їх знайде. Кожен день у нас був, як останній, адже нам були поставлені задачі, які потрібно було вирішити, ми повинні були шукати шляхи їх вирішення. І я, як командир, не мав права на помилку, у мене не було другої спроби, третьої…

А як справи були з матеріальним забезпеченням?

Доводилось виходити на різні громадські організації обласного рівня. Було організовано допомогу, організовано пошиття теплого одягу, тілогрійок. Таким чином нам вдалося тримати ситуацію під контролем, наскільки це можливо. На 450 чоловік нам дали лише 300 теплих бушлатів, а решта обходилася, чим є. Кожен день підкидав нам якусь нову задачу. Справедливо говорять, що на війні дрібниць не буває, в бойовій обстановці все головне.

Приведу простий приклад. Важливо щоб кожний військовий, який брав безпосередню участь у антитерористичній операції на території Донецької та луганської областей отримав статус Учасника бойових дій. Для отримання такого статусу кожний повинен представити ряд документів та довідок. Командування та штаб частини віднісся до цього дуже відповідально. І хоча працювати було досить важко: інколи не було світла та тепла, були збої в комп’ютерах, в принтерах закінчувалися картриджі, через що вони не друкували, та навіть банально не вистачало на таку велику кількість людей паперу якого держава не надавала. Але ж люди не винні, солдати продовжували виконувати свої обов’язки. Пам’ятаю, тоді відгукнулась громадське об’єднання «Рідне місто. Рідний край». Наше звернення було почуте. Ми отримали необхідні розхідні матеріали та техніку. Всі необхідні документи були своєчасно відпрацьовані та надані кожному особисто. Тож тепер колишні військовослужбовці безпроблемно отримають заслужений статус. До речі, від них ми неодноразово отримували і інші види підтримки в ремонті та відновленні техніки.

Ви відслужили рік. Як тепер використовуєте Ваш досвід?

Зараз працюю викладачем в учбовому центрі військ зв’язку в м. Полтаві. Там іде підготовка мобілізованих солдатів. З ними я проводжу заняття. Передаю свій досвід. А у нашому батальйоні відбулася ротація, прийшли інші люди, наші солдати були своєчасно та з великою шаною звільнені.

Чи можна щось зробити, щоб вийти з цього конфлікту? Домовлятися? Чи може воювати «на повну»?

Краще поганий мир, ніж хороша війна! По ту сторону люди теж воюють, так само страждають, не все там гаразд. Потрібно визнати наші помилки, проаналізувати їх. Потрібно відроджувати армію, робити її більш могутньою, повернути престиж військової служби. Напевно всі погодяться, що потрібно тримати в боєздатному стані свою армію, щоб не годувати чужу.