«У нашій професії сьогодні залишаються тільки справжні фанати!» - медичні сестри Полтавської обласної лікарні

Сьогодні медичні сестри відзначають своє професійне свято. Цього дня ми чуємо і бачимо сотні пафосних вітань на адресу цих мужніх жінок. Мужніх – бо вони лишаються у професії попри все: попри важкі умови роботи, виснажливі чергування та операції, і навіть попри маленькі зарплати. Про які говорять роками і обіцяють вирішити проблему на найвищих рівнях. А потім змінюють обличчя у владних коридорах і знову – розмови і знову обіцянки. І нічого не змінюється. Окрім того, що тисячі висококласних сестер шукають кращої долі за кордоном, або ж йдуть із професії взагалі. А потреба у них залишається. Дефіцит кадрів відчутніший з кожним роком. Тому кожна українська медсестра – це дійсно героїня нашого часу. І це не пафос. У моєму випадку – це проста констатація факту. Особливо коли дізнаєшся історію кожної з них. Вчора я побувала у Полтавській обласній лікарні і мені М.Скліфосовського і поспілкувалася з тамтешніми медичними сестрами.

«НАДЗВИЧАЙНО ТІШИТЬ, КОЛИ ЧУЄМО: У ОБЛАСНІЙ ЛІКАРНІ – ОСОБЛИВЕ СТАВЛЕННЯ ДО ПАЦІЄНТА»

Заступник головного лікаря з медсестринства Ольга Сидоренко працює з 1978 року. Починала санітаркою:

- Обожнювала все, що пов’язано з медициною. Мені так хотілося скоріше всьому навчитися, що студенткою взяла нічні чергування. Моя родина могла мене усім забезпечити, однак, все одно працювала санітаркою, бо хотілося побачити все на власні очі, і почати з азів. Потім стала медсестрою, а згодом – старшою медсестрою. Пройшла усі етапи

- Зараз ви вже на керівній посаді. І найболючіша проблема української медицини – брак кадрів. І особливо медичних сестер. Наскільки проблема актуальна для ПОКЛ?

- У обласній лікарні 670 медсестер. Це разом зі студентами медичного університету. Всі знають, який великий відтік сестер зараз і який дефіцит. Вони виїздять за кордон або йдуть у комерційні центри. Звісно, ми в цьому сенсі не виняток. Брак кадрів почався приблизно років п’ять тому. Медичні сестри обласної лікарні – найкращі. Вони все вміють і роблять всі процедури і маніпуляції дуже професійно. Тому, звісно, за кордоном їм знайти роботу легко. Ось нещодавно у нас була медсестра у відділенні гемодіалізу. Дуже і дуже фаховий спеціаліст. На жаль, зараз покинула наш колектив і успішно працює в Німеччині. Багато колег у Польщі та Чехії. Так що дефіцит відчутний. Люди, які залишися у професії – фанати. Вони просто не мислять життя без медсестринства і роботи у лікарні. Я кажу це без перебільшення. Всі працюють на совість. Самовіддано виходжують пацієнтів. Так, лікар виконує головний етап – оперативне втручання і призначає лікування. Але від вміння сестрички залежить, як швидко і безболісно пройде процес відновлення та одужання.

- Скільки часу потрібно, аби зі студентки медичного коледжу «виростити» фахову сестру?

- Якщо це хірургічна медсестра, то не менше двох років. А операційну – не менше як ти роки. У нас у обласній лікарні тринадцять операційних. Всі вони різного профілю. Дуже високотехнологічні, зі складним обладнанням. Тому вчитися довго. Велику роль відіграють медсестри з досвідом, які опікуються молоддю. Значну увагу зараз приділяємо етиці і деонтології. Тому приємно, коли відзначають – обласній лікарні дуже гарне відношення до пацієнтів.

Людмила Савицька працює старшою медичною сестрою відділення функціональної діагностики з 2016 року. Але до того пройшла всі сходинки лікарняної роботи:

- Трудову діяльність я почала з 1986 року. Приїхала у Полтаву вступати в медичне училище. Спершу не вступила, і рік працювала у обласній лікарні санітаркою. Потім вступила, але оскільки форма навчання була вечірня, то продовжувала працювати до 1990 року. А тоді вже стала медсестрою. І вже у 2016 році стала старшою медсестрою.

- Ви вже керуєте іншими сестрами і передаєте свій досвід. З чого починаєте навчання?

- У нашому відділенні особливість така, що ми працюємо з апаратурою постійно. І на перший погляд все нібито просто. Однак, робота вимагає великої уваги. Адже десь не вірно під’єднаний електрод, не правильно встановлені точки – це все впливає на те, чи вірно буде встановлений діагноз, і чи потім правильно буде призначене лікування. Тому завжди наголошую: увага і акуратність найголовніше. Молодь швидко навчається. Раніше ми переважно працювали на механічних приладах. Зараз усе комп’ютеризовно.

« ОБЛАСНА ЛІКАРНЯ – МОЄ ЄДИНЕ РОБОЧЕ МІСЦЕ, ВСЕ МОЄ ЖИТТЯ»

Лідія Шмигло - старша медична сестра ендокринологічного відділення. Вона працює в обласній лікарні з 1980 року. Прийшла сюди вісімнадцятирічною, одразу ж після закінчення училища:

- У вересні буде сорок один рік, як я працюю у нашій лікарні. Вся моя трудова діяльність пройшла тут. І тому моє життя нероздільно пов’язано з обласною лікарнею. Працювала у різних відділеннях, у ендокринології – з 2001 року. У нас стабільний колектив, сестри з великим стажем – і двадцять і тридцять років. Сестри мої  постійно вивчають щось нове. Всі вони допитливі постійно підвищують фах. Наші люди усі добросовісні. Звісно, штату не вистачає. Пацієнти у нас важкі. І наші сестри можуть надати будь – яку допомогу.

- Ви працюєте понад сорок років у обласній лікарні. Це вражає.

- Так, одразу ж після отримання диплому приступила на роботу. До того була тут на практиці і мені одразу сподобалося. Старші колеги мені у всьому допомагали. Особливим словом хочу пригадати чудове медичну сестру Рій Надію Іванівну. Тепер ми вже навчаємо.

- У який період вам важче працювалося?

- У кожному часовому відрізку були свої складнощі і свої проблеми. Але я свою роботу завжди любила, люблю і любитиму. І не уявляю себе більше ніде. У мене медична родина. Брат і невістка лікарі, племінник закінчив медичну академію. Тітка – патронажна медсестра.

- У вас великий досвід. Чи можете ви за своїми спостереженнями визначити – вийде зі студента класний фахівець чи ні? І за якими ознаками?

- Терпіння, милосердя. А ще допитливість і небайдужість. Їм має бути цікаво. Саме так ми беремо собі молодих колег у колектив. Таким чином до нас потрапила Тетяна Горденко, яка стала супер спеціалістом і нині старша медсестра у Перинатальному центрі.

- Професія медичної сестри – це нічні чергування і екстремальні ситуації. Як до цього ставилася родина?

- У мене син ріс, знаючи, що мама на роботі і тато також. І все у нас часто було у телефонному режимі. Якось по телефону я вчила його робити котлети. І таке було! Зараз синові вже тридцять дев’ять років. Але сім’я до роботи ставилася завжди із розумінням. Нас часто запитують, що нас тримає у цій професії, попри те, що вона так мало оплачується? Для мене величезне щастя бачити, коли пацієнт одужує і при виписці каже: «Я вам щиро дякую». Мене часто запрошують у медичний коледж і я там розповідаю – у медицину треба йти людині з гарячим серцем. З повагою і любов’ю. А ще бути чутливим до чужого болю. Хочу усіх колег - медсестер привітати з професійним святом. Побажати терпіння, натхнення і збільшення зарплати!

«КАЖУТЬ, ЩО МЕДИКИ ЗВИКАЮТЬ ДО СМЕРТІ, АЛЕ НІ. НАМ ЦЕ ЗАВЖЛИ БОЛИТЬ, І ДО ЦЬОГО НЕ МОЖНА ЗВИКНУТИ»

У відділенні урології говоримо зі старшою медичною сестрою Галиною Нерознак. Вона у професії з 1976 року. Спершу трудилася у Черкаській області. Згодом доля привела у Полтаву. З 1983 року пані Галина працює в урологічному відділенні ПОКЛ.

- Я прийшла сюди вже медсестрою з досвідом. Все життя подобалася ця справа, іншої роботи для себе не уявляла. Хоча складнощів у нас чимало. Найважче – коли твій пацієнт помирає. До цього ніколи не можна звикнути. Говорять, що медичні працівники звикають до смерті. Це не є правдою. Якщо у відділенні помирає людина, одразу робиться одразу якось так тихо.. Кожен на своєму місці і кожен хвилюється. От я вам зараз це розповідаю, а по мені мурашки…

- Наскільки для вас важливо взаєморозуміння з лікарями?

- Це навіть не обговорюється. Ви маєте розуміти одне одного з півслова, з півпогляду. Лікар – головний у операційній. Але він не може обійтися без сестри. Від її навичок, реакції багато залежить. Тому між сестрою та лікарем повинен бути повний контакт. У нас, скажу без перебільшення, унікальне відділення. Бо у нас повна взаємоповага та розуміння у колективі. Ніхто ніколи нікому не відмовить у допомозі. У нас завідувач, старша сестра – їхнє слово закон. У нас все злагоджено і працює чітко, як годинник. Інші люди у нас просто не приживаються. Молодь коли приходить, завжди кажемо: якщо не впевнена – краще перепитай, ми покажемо і розкажемо. Краще перепитай, але не зроби не правильно. Ваші пацієнти – ваша відповідальність. Ставтеся до них так, як би ви хотіли, аби ставилися до ваших рідних.

- «Легка» рука для медсестри це міф чи правда?

- Це правда ( посміхається). Це своєрідний талант. Залежить від природних даних, напевно.

- З початком пандемії в українській медицині стався значний відтік кадрів. Подібна ж ситуація була і водній з полтавських лікарень. У вас не було звільнень?

- Ні, всі наші люди лишилися на своїх місцях. У нас навіть була вже санітарка, їй понад 70 років і все одно сказала – я буду весь час поруч з вами на роботі. І потім наші працівники чергували і чергують нині в інфекційному відділенні по черзі. Жодного разу ніхто не відмовлявся. Така у нас робота. Я завжди кажу – якщо тебе хворі дратують, якщо тобі до них байдуже – нічого робити у нашій професії! Треба тільки по – доброму, по – доброму і по- доброму!

« У ХВОРОБІ ЛЮДИ БУВАЮТЬ ЯК МАЛІ ДІТИ - БЕЗЗАХИСНІ ТА РАНИМІ»

Наталія Ратушна 20 вересня 1983 року почала працювати у нейрохірургічному відділенні. Але спершу у 1966 році закінчила акушерський факультет у Полтавському медичному училищі, трудилася у багатьох лікувальних закладах:

- Після закінчення училища отримала направлення у Хорольський район. Так потрапила у село Новачиху. Там працювала акушеркою. Відкрила колпоспний пологовий будинок, приймала породіль, були всякі ситуації, дуже тяжко. Але наче справлялася. Через два роки поїхала у Полтаву. Влаштувалася у дитячу лікарню. А ще за чотири роки вийшла заміж і поїхала з чоловіком у Тернопіль. Там я 12 років знову  працювала у дитячій лікарні. Згодом вирішили повертатися на Батьківщину і ось вже з 1983 року на одному місці. Нейрохірургія – одне з найважчих відділень. В принципі, скрізь важко, але тут особливо тяжкі пацієнти – інсульти, пухлини, травми. Я працюю перев’язувальною медсестрою. Це важкі процедури. Виконуємо їх разом із лікарями. Мені приємно, що лікарі ставляться з повагою.

- Кажуть, що у вас особливий підхід до пацієнтів. У чому полягає ваше ставлення до людей?

- Потрібно розуміти, що у хворобі люди бувають як малі діти. Беззахисні і ранимі. Іноді і говорю з ними, як з дітьми. Переконую, що треба поїсти, вмовляю, коли чекає на болісну процедуру. Але тільки з щирим серцем. З деякими пацієнтами роками потім спілкуємося. Колись у нас лікувався педагог, і вже багато років він вітає зі святами, телефонує, цікавиться справами. Всі у відділенні для нього вже майже рідні. І це не поодинокий випадок. Коли люди, які заново навчилися говорити, ходити, жити, потім пам’ятають про тебе і дякують – що може бути цінніше?

«ЯНГОЛИ – ОХОРОНЦІ ДЛЯ ПАЦІЄНТА, ОПОРА ДЛЯ ЛІКАРІВ»

Головний лікар Полтавської обласної клінічної лікарні ім Скліфосовського Григорій Оксак починав свою медичну кар’єру з посади медичної сестри. То ж всі нюанси професії йому знайомі у деталях:

- У нашому колективі працює понад 400 медсестер і кожну співробітницю/співробітника на цій посаді ми всі дуже цінуємо, шануємо і висловлюємо безмежну вдячність. Я особисто з величезною повагою і розумінням ставлюсь до медсестер, адже моя медична кар’єра починалась з роботи на цій відповідальній посаді. Це велика школа життя і професійного вдосконалення.

Цю важку, але надзвичайно почесну професію можна обрати тільки за покликанням і в ній залишаються лише по-справжньому милосердні, уважні, чуйні до чужої біди люди. Це – янголи охоронці для пацієнтів і опора для лікарів!

В усі часи лікарі цінували медичних сестер, а сьогодні світова медична спільнота все більше віддає належне провідній ролі медичних сестер у розвитку систем охорони здоров‘я. Минулий, складний рік ВООЗ проголошував Міжнародним роком медсестринства. І я хочу від себе особисто подякувати за те, що витримали виклики пандемії і сумлінно виконували свої обов’язки.

Цьогорічне свято відзначається під гаслом «Медсестри - голос, який веде: візія майбутнього охорони здоров‘я». Без перебільшення, за медичними сестрами майбутнє медицини.

Хочу побажати міцного здоров‘я, терпіння і натхнення до своєї справи, достатку і радості від кожного дня!