14:52, 9 квітня 2012 р.

Президент нескореної України

Про Андрія Лівицького українці дізналися наприкінці 1980-х років, коли моноліт радянської пропаганди дав тріщину і з-під нього почали пробиватися чутки про ту невідому Україну, яка за кордоном. Колись ідеологічно причесаний єдиний тоді в УРСР тижневий журнал "Україна" несподівано для багатьох став розміщувати такі статті, за які ще кілька років перед тим можна було гарантовано отримати 10 років за "антирадянську пропаганду". Мало того, у Запоріжжі, де я вчився на історика, деякі нахабні кіоскери на центральному проспекті Леніна (який досі так називається) вивісили одну з таких статей на вітрину. У цій статті йшлося про президентів Української Народної Республіки в екзилі (тобто в еміграції)з портретами кожного з них. Тоді я (і не тільки я) взнав, що далеко за межами України існує український президент і уряд. Стаття (інтерв'ю з останнім президентом УНР Миколою Плав'юком) відкривалася портретом самого головного націоналіста Петлюри, яким нас лякали в школі. А потім був портрет Андрія Лівицького.

Андрі́й Миколайович Лівицький з'явився на світ у відомому в радянські часи селі Ліплява на Золотонощині (біля нього загинув письменник Аркадій Гайдар) тодішньої Полтавської губернії 9 квітня 1879 року.

Його походження, як і багатьох громадських діячів Полтавщини, було з давнього козацького роду. Вчився у Прилуцькій гімназії та Колегії Павла Ґалаґана в Києві (на той час найпрестіжнішому середньому навчальному закладі в Україні). У 1896 p. вступив до Київського університету, де навчався на математичному і правничому факультетах.

Козацькі нщадки під час навчання у вишах починали псувати нерви владі і поліції. Не виключенням з цього правила був і Андрій Лівицький - за участь у студентському політичному русі двічі ув'язнювався у Лук'янівській тюрмі (1897, 1899 pp.). Проте його не тільки не вигнали з університету, але після закінчення університету він служив у Лубенському окружному суді (1903—1905 pp.), присяжним повіреним Харківської судової палати (1905—1913 pp.), мировим суддею Золотоніського повіту (1913-1917 рр.).
Ще студентом Андрій Лівицький став співзасновником РУП і протягом 1902—1903 рр. належав до ядра київського комітету партії. У 1903—1906 рр. очолював осередок РУП у Лубнах на Полтавщині. Після розколу РУП на кілька партій він вступив до УСДРП.

Під час революції 1905 p. Лівицький очолив «Лубенську республіку», її коаліційне керівництво з числа українських, російських і єврейських організацій плюс "збройні сили Лубенщини" - загін громадської самооборони, який складався із шести бойових дружин. Коли після низки селянських повстань на Полтавщину сунули царські карателі під проводом генерала Олександра Гутора (у майбутньому  одного з керівників Червоної армії), "лубенська республіка" була розгромлена, а Андрій Лівицький заарештований, але втік з-під варти. У жовтні 1907 p. його заарештували вдруге і таки посадили на півтора року. Життя у майбутнього еміграційного президента в Україні було веселим.

У березні 1917 p. його призначили Золотоніським повітовим, а 1 серпня 1917 р. — Полтавським губернським комісаром - тобто головою облдежадміністрації по-сучасному. Як делегат І Всеукраїнського селянського з'їзду від Золотоніського повіту став членом Центральної Ради. Від серпня 1917 р. по травень 1918 р. був гласним Золотоніського повітового і Полтавського губернського земств, головою Золотоніських повітових і Полтавських губернських земських зборів, почесним мировим суддею Золотоніського повіту. Водночас очолював Золотоніський повітовий комітет і був членом Полтавського губернського комітету УСДРП.

Зараз мало звертають уваги на історію УСДРП (навіть на університетському курсі з історії КПРС про неї говорили більше), незважаючи на те, що керівництво УНР (Винниченко, Петлюра, Порш) було в лавах цієї партії. Вона була чужою для більшовиків (бо націоналістична) і для українських правих радикалів (бо ліва). Саме тому Лівицький, маючи безперечний авторитет у Полтаві, був усунений із посади губернського комісара гетьманською владою.

Щоправда, цим гетьманці і обмежились (як відомо, Винниченко і Петлюра змушені були перейти за гетьмана в підпілля). Лівицький працював юрисконсультом Центрального Українського кооперативного комітету. Антигетьманське повстання в листопаді-грудні 1918 р., яке підняли його однопартійці, піднесло Лівицького знову на верхні щаблі влади на Полтавщині (він виконував обов'язки повітового і губернського комісара).

Під час Директорії Андрій Лівицький став одним із організаторів Трудового конгресу (січень 1919 р.) і очолив МВС і міністерство юстиції УНР, а в кабінеті свого земляка Бориса Мартоса (нагадаю, це йому пам'ятник відкрито біля університету економіки і торгівлі) став його заступником, а також міністром закордонних справ і юстиції УНР. Заступником голови Ради міністрів УНР Андрій Лівицький був і в кабінеті Ісака Мазепи.

З іменем Лівицького пов'язують знаменитий Варшавський договір 22 квітня 1920 р. з Польщею, який досі сприймається неоднозначно. Саме завдяки підписанню цього договору, яким УНР погоджувалась на окупацію Польщею Західної України, позиції очолюваного Лівицьким Державного Центру УНР в екзилі не завоювали великого числа прихильників на Галичині між двома війнами і штовхнуло молодь до більш радикальної УВО-ОУН.

Після поразки УНР у війні з червоною Росією внаслідок фактичної зради свого союзника Польщі (особливо це підкреслив Ризький договір 1921 р.) Лівицький відстояв тезу продовження діяльності уряду УНР в екзилі. Так чи інакше, приклад УНР організації уряду в еміграції повторила під час Другої світової війни Польща. Разом із Симоном Петлюрою Лівицький керував еміграційним (екзильним) урядом УНР ву Варшаві.

Після загибелі Петлюри в Парижі від рук чекіста Шварцбарда (травень 1926 р.), Андрій Лівицький очолив Директорію УНР та перейняв посаду Головного Отамана військ УНР.
Діяльність Андрія Лівицького на цій посаді була доволі плодотворною. Він домігся представництва УНР в Лізі Націй (щоправда УНР "попрохали" звідти, коли стало питання про вступ до Ліги Націй СРСР), він намагався підняти питання проти пацифікації Західної України поляками і голодомору в УСРР 1932-1933 років. Причому, як талановитий дипломат, Лівицький примудрився не розсваритися з диктатором Пілсудським і створити у Варшаві доволі великий осередок української еміграції, який мав Науковий Інститут, займався культурологічними студіями. За порадою Андрія Миколайовича багато українських військових отримали у Польщі військову освіту і служили у польській армії (П.Шандрук, Я.Гальчевський, П.Дяченко, М.Капустянський та інш).

Після окупації Польщі ІІІ рейхом Лівицький за допомогою війського міністра УНР Володимира Сальського створив концепцію Української Повстанської Армії , яку у трохи адаптованій під місцеві реалії формі зумів втілити у життя Роман Шухевич.

За спогадами першого командира УПА Тараса Бульби-Боровця, саме Лівицький дав наказ УПА перейти до партизанської війни проти німців (травень 1942 р.). Боровець згадував, що коли Лівицький давав цей наказ у своїй варшавській квартирі, на вулиці було чітко чути кроки німецьких патрулів.

Після 1944 року Лівицький оселився в Німеччині. В 1948 р. ініціював створення Української Національної Ради - українського надполітичного парламенту. І не провина Лівицького, що вона не виправдала тих с надій, які на неї покладалися - як відомо, українцям важко прийти до згоди, якщо на них не дивляться через приціл автоматів.

Найбільша заслуга Андрія Лівицького перед Україною в тому, що він зумів зберегти юридичний статус нескореної України в світі. І не винен Лівицький, що США, плазуючи перед Сталіним, порушили норми міжнародного права щодо представництва України в ООН (згідно з нормами, представляти Україну мало б посольство УНР, а не маріонеткової УРСР), а Європа не визнала очевидний факт окупації суверенної УНР червоною Росією 1920 року.

Помер Андрій Миколайович Лівицький 17 січня 1954 року у Карлсруе. Був похований на цвинтарі Вальдфрідгоф у Мюнхені, згодом прах перепоховано на українському меморіальному кладовищі у Баунд-Бруці, поблизу Нью-Йорка. Після його смерті президентом УНР в екзилі став уродженецьПокуття (Івано-Франківщина) Степан Витвицький.

Його діти стали визначними діячами. Син Микола став згодом президентом УНР в екзилі (1967-1989), а донька Наталя - видатною поеткою і художницею. 

Оголошення
live comments feed...