Воюємо, щоб захистити. У Полтаві презентували книгу військового капелана про учасників-соняхів АТО

18 березня у Полтавській обласній науковій бібліотеці імені І. П. Котляревського о. Андрій Зелінський презентував книгу «Соняхи. Духовність на час війни» про пережите у зоні військового конфлікту на сході України.

Отець Андрій Зелінський ― військовий капелан Української греко-католицької церкви. Кожна конфесія має священиків, які надають духовну підтримку у армії, лікарнях, в’язницях, тобто, всюди, звідки важко дістатися до духівника самотужки. Послухати о. Андрія прийшли отці з греко-католицької, православної (київського патріархату), автокефальної церков та полтавці різного віку. Були навіть зовсім малі діти.

Організатором заходу стало незалежне мистецьке об’єднання «Magnum Opus».

Презентація «Соняхів» складалася з двох частин. Перша ― це розмова між отцем Андрієм та модератором Романом Повзиком. Вона почалася відеороликом про капеланство, а тоді перейшла у розповідь-діалог. Модератор ставив питання, а о. Андрій відповідав на них.

Книга «Соняхи» має присвяту «найкращим у світі захисникам найкращої в світі Вітчизни». За час зустрічі з автором стало зрозуміло, що саме у цьому полягає позиція Церкви.

Зелінський розповідає, що до нього часто підходять українські солдати і питають, чи їм можна стріляти у ворога. Іноді зізнаються, що вбили людину, і питають, як із цим далі жити.

― Найважливіше ― з яким наміром людина бере зброю. Вони роблять це, щоб вбивати. Ми робимо це, щоб захистити, ― каже о. Андрій.

Коли у нього запитують, чому у книги така назва ― «Соняхи. Духовність на час війни» ― отець Андрій зазвичай спершу каже, що не збирався про це писати, і не очікував, що колись його досвід виллється у книгу. Спочатку це були нотатки, напівщоденник. Вже потім о. Андрій звів їх в структуру і змінив деякі імена, щоб вберегти прототипів героїв та їхні родини від небезпеки.

― Соняхи ― це квіти, які завжди повернені лицем до сонця, це щось дуже світле, ― пояснює о. Андрій. ― І усі ті хлопці, які жертвують і вже пожертвували своїми життями, ― також дуже світлі і дивляться в бік сонця, навіть коли воно, образно кажучи, заходить. Наше завдання, ― додає капелан, ― приблизити світанок, а їхнє ― дожити до нього. На мою думку, найважливіше у цій війні ― вистояти.

Священик вже 10 років служить духівником у військових частинах української армії, а у зону бойових дій поїхав у самий розпал війни. Він був першим капеланом в зоні АТО.

― Мій особистий досвід служіння в АТО розпочався у червні 2014 року. Тоді якраз точилися бої навколо Слов’янська, ― розповідає о. Андрій Зелінський. ― Я служив у різних частинах по всій лінії фронту.

Саме там священик познайомився із військовими, про яких і написана книга.

У другій частині презентації запитання ставили слухачі. Лейтмотив цього діалогу ― теза про те, що капеланство і релігійність в цілому повинні бути об’єднуючим фактором, а не роз’єднуючим, як це сприймається. Втім, розповідає о. Андрій, капелани є і по той бік фронту. Різниця в тому, що священики по цей бік не стріляють.

― Бували випадки, коли священики з боку бойовиків теж брали зброю. До мене якось підійшов військовий з моєї частини, каже: «Отче, я розумію, що там теж люди, і їм теж потрібні священики, але чого вони по нас стріляють?», ― розповідає о. Андрій. ― І знаєте, це такий високий рівень свідомості, співчуття, коли наші військові розуміють, що духовна підтримка потрібна всім. І дуже боляче, коли вони бачать отакі ситуації, що священики однієї із конфесій української церкви нападають на них. Відомо, що у їхніх церквах на окупованих територіях зберігають боєприпаси. Одного разу я став свідком, як з церкви обстрілювали мирних мешканців.

Одна із слухачок помітила, що отець називає їх «однією із українських конфесій», хоча всі розуміють, що це за конфесія. О. Андрій стверджує, що це неважливо:

― Розділяючи священиків на конфесії у зоні військового конфлікту, ми розділяємо і військових. А релігія має об’єднувати.

Наприкінці презентації о. Андрій показав на екрані фото військових, про яких ідеться у «Соняхах». Більшість із них уже загинули рік-півтора тому. Усі глядачі стояли, поки фото відображалися на екрані. Після цього слово взяла директорка бібліотеки Тетяна Іванівна Зеленська і подякувала о. Андрію ― не лише за цю зустріч, але й за служіння нашим військовим.

Фото: Олег Журавльов

Катерина Кролевська