Коли сьогодні дивишся на порожні цехи заводу ГРЛ, важко повірити, що колись тут вирувало життя. Саме тут створювали лампи, які освітлювали міста різниїх країн світу. А ось для сотень полтавських родин цей завод став місцем, де творилася не лише продукція, а й людські долі.
У рамках проєкту "Голос крізь руїни" журналіст 0532.ua Михайло Михайлюк поспілкувався з Миколою Капком – колишнім працівником цього підприємства. Він добре пам’ятає, як уперше переступив поріг заводу ГРЛ, і поділився своїми спогадами про це місце, де народжувалося світло.
Як усе починалося
На запитання журналіста «Як ви сюди потрапили?» пан Микола відповідає:
«Я був молодим, щойно одружився. Народилася дитина – треба було годувати сім’ю».
Щоб по черзі з дружиною доглядати маля, потрібна була робота, де є три зміни, а завод ГРЛ якраз їх пропонував.
«Треба було вирішувати, хто з нас покине інститут – я чи дружина. Але вона навчалася в більш престижному виші та мала всі шанси отримати червоний диплом, тож довелося залишити навчання мені. Потім постало питання: де знайти роботу не в одну, а в три зміни, щоб можна було доглядати за дитиною. А одне з тих підприємств, що працювало цілодобово – був завод ГРЛ».
Микола додає, що цей завод він знав добре, адже там працювала його мати. Сам він пропрацював на підприємстві близько дванадцяти років:
«З самого початку, коли завод відкрився – а це були 60-ті роки – вибір роботи був невеликий. Я прийшов сюди у перший збиральний цех, де виготовляли люмінесцентні лампи. Працював слюсарем-ремонтником. Там був невеликий ремонтний відділ – десь двадцять п’ять людей: слюсарі, зварники, токарі... Ми ремонтували все обладнання в цеху. Його було дуже багато – дванадцять ліній із виробництва люмінесцентних ламп. Вони працювали у дві зміни, а в третю ми ремонтували обладнання. Це мені якраз підходило», – каже пан Микола.
Світло, що народжувалося з ртуті
Робота на заводі була важкою й шкідливою. У цехах переважно працювали жінки. Молодь часто приходила сюди не лише за заробітком, а й щоб знайти собі пару.
На заводі орієнтовно 1964-65 роки. Джерело: "Стара Полтава"
«Чоловіків було менше сотні, а жінок десь близько тисячі. На лініях працювали здебільшого вони. Але труд був важкий: лінія – це однотипна робота. І шкідливість ніхто не відміняв. У цеху було дуже жарко. До того ж був такий порошок – галофосфат, яким покривали колби ламп. Він теж шкідливий. А найнебезпечнішою, звісно, була ртуть», – згадує чоловік.
На заводі. Джерело: "Стара Полтава"
Попри все це, люди трималися, завод давав стабільність і певну впевненість у завтрашньому дні.
«Зарплата була дуже хороша. Тут безкоштовно годували. І відпустка була довга. У мене в останні роки вона сягала майже п’ятдесят днів. Це дуже багато», – посміхається Микола.
Завод, що дарував не лише світло, а й дім
Для полтавців завод ГРЛ став не просто місцем роботи, а символом соціальної надії. Працівникам підприємства пропонували квартири в нових багатоповерхівках.
«Завод будував житло своїм працівникам. Це було дуже важливо. А зарплати тоді були невисокі: на турбомеханічному заводі, скажімо, люди моєї спеціальності отримували й по 600–700 рублів», – розповідає Микола.
У ті роки фахівців зі світлотехніки в Україні катастрофічно бракувало. Ба більше, не існувало вишів, які готували б таких спеціалістів.
«Не було університетів, які випускали фахівців зі світлотехніки чи з обладнання для виробництва ламп», – каже Микола.
«Це частина мене. Частина мого життя»
Сьогодні, дивлячись на руїни колишнього заводу ГРЛ, на порожні стіни й бетонні блоки, пан Микола говорить тихо, але впевнено:
«Це частина мене. Частина мого життя. Я знав багатьох людей, які тут працювали, спілкувався з ними. Багатьох уже немає… Вони мали такі спеціальності, які ніде більше не були потрібні – тільки на цьому заводі», – зітхає чоловік.
Наостанок він додає, що продукція заводу мала неабиякий попит у світі – лампи постачали до 23 країн світу.
«Якби директор тоді справді захотів, якби виклався на повну, завод би й досі процвітав. Адже нам залишили його у профіциті, коли він мав потужності й міг постачати свою продукцію за кордон. Це було дуже важливо. Наприклад, сьомий збиральний цех виготовляв натрієві лампи. Таких майже ніхто у світі не робив», – говорить Микола.
Для довідки
Під час відступу німецьких окупантів у вересні 1943 року постала потреба у створенні нової промислової зони за межами центру міста. Від кінця 1940-х років підприємства поступово переносили за Решетилівський переїзд, і саме там, на вулиці Заводській, у 1961 році було ухвалено рішення про спорудження заводу газорозрядних ламп.
Першу продукцію – люмінесцентні лампи – завод випустив у квітні 1963 року. Підприємство швидко стало одним із провідних виробників світлотехнічної продукції в колишній СРСР. На піку своєї діяльності, у 1983 році, завод виробив рекордну кількість продукції – 37 мільйонів люмінесцентних ламп, а також сотні тисяч інших джерел світла різних типів.
Після здобуття Україною незалежності підприємство зіткнулося з глибокими економічними труднощами: різке падіння обсягів виробництва, зростання конкуренції з боку імпорту, накопичення значних заборгованостей із заробітної плати.
У 2011 році завод мав найбільший борг серед промислових підприємств Полтавської області. До 2014 року діяльність підприємства фактично припинилася, а його майновий комплекс планували виставити на продаж.
Раніше ми писали, що зараз знаходиться в руїнах кінотеатру «Алмаз» і як полтавці згадують його колишню велич.
Стежте за усіма важливими новинами у нашому Telegram.