«Ми сюди ходили на “Міцний горішок” із Брюсом Віллісом»: що зараз знаходиться в руїнах кінотеатру «Алмаз» і як полтавці згадують його колишню велич (ІНТЕРВ'Ю)

Руїн в Полтаві чимало. І про деякі з них ми вже згадували: це і Кадетський корпус, і Будинок Полтавського дворянського зібрання, і Співоче поле... Вони формують зовсім іншу картинку міста, адже ці споруди просто існують, не виконуючи жодної корисної функції.

Їхні стіни обмальовують місцеві «арт-художники», а також деякі полтавські руїни мають «розважальну місію», бо часто там бавляться діти. Особливо це стосується колишнього кінотеатру «Алмаз», про який ми зараз з вами і поговоримо.

У межах проєкту «Голос крізь руїни» журналісти 0532.ua записали інтерв’ю з науковою співробітницею бібліотеки Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського Світланою Капко, яка пам’ятає розквіт цього кінотеатру. Колись вона ходила у ці зали на покази культових тогочасних фільмів.

Символічно, що розмова відбулася саме у цих стінах. Знову ті самі два стільці і нова тема для обговорення з іншою локацією і новим співрозмовником. 

«Кардинально все змінилося…»

Ці слова першими зірвалися з вуст пані Світлани, коли ми розпочали нашу розмову серед руїн колишнього кінотеатру «Алмаз». Більше ніж 30 років тому, у 1990-му, вона була на його відкритті. На жаль, увійти всередину їй тоді не вдалося – вхід був лише за запрошеннями. Проте на площі перед новобудовою зібрався весь мікрорайон «Алмазний».

«Це був багатолюдний мітинг. Нам обіцяли, що тепер ми житимемо краще, адже відкривається великий кінотеатр із широкоформатними сеансами. До того часу в нас був лише маленький “Зоря”, що працював у залі музичної школи біля торгового центру. Там у вихідні дні показували кіно: вдень для дітей, увечері – для дорослих», – згадує Світлана Капо.

Урочистість і надії

Жителі чекали на відкриття «Алмазу» як на велику подію не лише для мікрорайону, а й для всієї Полтави. Спершу тут планували збудувати одну велику залу на 1700 місць, але проєкт змінили – «Алмаз» отримав два зали: на 700 і 200 місць. Менша зала стала першою у Полтаві, де показували 3D-фільми.

«Ми ходили на “Міцний горішок” із Брюсом Віллісом. Там було чимало спецефектів. Ось пам’ятаю, як у залі “виливалася” вода чи “стирчали” списи – люди інстинктивно відхиляли голови. Насправді нічого цього не було, але через ті 3D-окуляри відкривалася зовсім інша реальність», – розповідає пані Світлана.

Розквіт і занепад

Найяскравіші роки «Алмазу» були короткими. Відкритий у 1990-му, він одразу потрапив у вир економічної кризи та стагнації.

1999 рік. Кінотеатр "Алмаз". фото: "Полтавський вінсик"

«Уже в 1991–1992 роках усе почало занепадати. Технології теж змінювалися: широкоформатне кіно, що здавалося нам дивом, у світі вже було застарілим. У Полтаві з’явилися відеокафе, а згодом одне таке відкрили навіть на першому поверсі “Алмазу”», – каже жінка.

Поруч із кінотеатром працював невеликий кафетерій, а біля входу були два басейни – вони охолоджували воду для кондиціонерів, але також виконували й есететичну місію. Часто вечорами люди збиралися навколо них і відпочивали на дерев'яних лавах в оточенні берез та модрин.

«Я пам’ятаю, як садили ці модрини. Ми ще тоді школярами були, і цей парк, у тому числі територія біля кінотеатру, – то часто там школярі висаджували дерева. І як ми дивувалися цим модринам! Вони такі, з м’якенькою хвоєю… Я пам’ятаю, як їх висаджували, а зараз їм уже більше 30 років». 

Кіно як вікно у світ

Спогади у пані Світлани залишилися з цим місцем дуже приємні.

«Це була моя молодість. Вперше в радянському прокаті почали з’являтися американські й японські фільми, бойовики та фантастика. Ми з чоловіком ходили на “Зоряні війни”, дивилися стрічки з Брюсом Віллісом, Джекі Чаном. Це було щось неймовірне, адже раніше в Радянському Союзі таких фільмів не показували», –розповідає жінка.

Попри це, тодішні мелодрами й пропагандистське кіно також складали значну частину репертуару. 

«І, як зараз пам'ятаю, зали завжди були повними: приходили цілі класи школярів, організовували культпоходи від підприємств... Це був справжній осередок культури».

Руїна як символ

З роками цей об'єкт перетворився на одну велику руїну. Сьогодні ми можемо бачити, як тут граються діти. На жаль, це єдина розвжальна місія, яку продовжує виконувати зруйнований кінотеатр. 

«Це дуже сумне видовище. Ми самі зруйнували багато з того, що будували наші батьки. І хоча війна ще не дійшла до нас тоді, ми власними руками довели це місце до занепаду. Це рана на тілі міста. А кожна рана болить. І, на жаль, таких ран у Полтаві багато», – зітхає Світлана.

Зараз руїни «Алмазу» – це пам’ятка не лише про колишню велич, а й про втрачені можливості. Вони формують образ міста і точно не на хорошу користь. 

Раніше ми писали, як зараз виглядає колишній кінотеатр «Котляревського» і яким його пам’ятає полтавська молодь ХХ століття.

Стежте за усіма важливими новинами у нашому Telegram.