Полтавщина – прадавня колиска української мови

Сайт 0532.ua продовжує публікувати матерілаи полтавського краєзнавця та психолога Віталія Заїки в рубриці «Полтавщина: Історична спадщина». На цей раз ми поговоримо про українську мову.

Рідна мова, якою говорить більшість українців, яку розуміють всі слов`яни, якою милуються іноземці, котрі спеціально для того, щоб її послухати приїзжають до України – яка вона, звідки походить та що в собі несе? На ці питання спробуємо коротко відповісти у нашій сьогоднішній статті.

Украї́нська мо́ва – мова, поширена у південно-східній Європі, яка належить до слов'янської групи індоєвропейської мовної родини. Вона є державною мовою в Україні та однією з трьох офіційних мов у Придністров'ї. Українська мова мала державний статус в Українській Народній Республіці (УНР) з 3 січня 1919 р. На початку XX ст. українська мова також була офіційною мовою Самостійної Кубанської Народної Республіки (СКНР), яка в той час входила до складу України, та яку проголосили нащадки Запорозьких козаків, чиї пращури були переселені сюди після знищення Катериною ІІ Запорізької Січі в 1775 р.

Українською мовою в світі послуговуються від 41 до 45 млн осіб, вона є другою чи третьою слов'янською мовою за кількістю мовців (після російської та, можливо, польської) та входить до третього десятка найпоширеніших мов світу.

Для запису української мови використовують адаптовану кирилицю («гражданка»). З погляду лексики найближчою до української є білоруська мова (84% спільної лексики), потім польська (70% спільної лексики), словацька (68% спільної лексики) та російська мова (62% спільної лексики).

Українська мова, як розмовна мова південних районів Київської Русі, виділилася безпосередньо з праслов'янської мови у період від VI — VII ст. до XI ст. А вже X — XIII ст. є одним з етапів розвитку сучасної української мови.

ум02

Згідно з нещодавно опублікованою гіпотезою К.М. Тищенка, українська мова відображає формування українців як етносу, що склався у VI – XVI ст. внаслідок інтеграції нащадків трьох праслов'янських племен – полян, древлян та сіверян за участі груп іраномовного та тюркомовного степового населення. У 18 – 20 ст. українська мова зазнавала утисків з боку польської та російської влади.

Це й указ Петра І 1720 р. про заборону друкування книжок українською мовою, й Валуєвський циркуляр 1863 р., в якому говриться: “Української мови не було, немає і бути не може, а хто цього не розуміє – ворог Росії”. В 1876 р. Емський указ Олександра ІІ про заборону друкування та ввозу з-за кордону будь-якої україномовної літератури, а також про заборону українських сценічних вистав тощо. В 1888 р. Указ Олександра ІІІ “Про заборону вживання в офіційних установах української мови та хрещення українськими іменами” та ін.

Крім того, у різний час для української мови вживали такі назви:

• про́ста мова в пізньому середньовіччі на противагу книжній;
• коза́цька мова в Гетьманщині;
• малоросійська (малоруська) мова чи південноросійська (південноруська) мова в Російській імперії;
• русинська мова (офіційно), руська мова (розмовно) в Австро-Угорщині;
• угроруська або карпаторуська мова в Угорщині;
• козача / кубанська мова або просто балачка на Кубані;
• руська мова (офіційно) в Польщі.

Однак, безумовно, всі вчені схилялися до думки, що це одна й та ж сама українська мова, котра має давнє слов`янське коріння і відрізняється від інших слов`янських мов.

Українська мова значно вплинула на інші сусідні слов'янські мови, особливо на польську та російську літературні мови, меншою мірою на білоруську. До багатьох мов світу увійшли українські слова «гопак», «козак», «степ», «бандура», «борщ» (до польської було запозичено українські слова «hreczka» — гречка, «chory» — хворий, російської: «вареники» — вареники; «пасека» — пасіка; «бублик» — бублик, «подполковник» — підполковник, румунської: «ştiucă» — щука, «holub» — голуб, білоруської «вагітная» — вагітна тощо). Також українська мова вплинула на діалекти сусідніх мов, як-от гутор донських козаків («злыдарить» —злидарювати, «кидаться» — скидатися, «вон зарас гутарить» — він зараз говорить).

ум03

Наприкінці XVIII ст. живомовний різновид староукраїнської літературної мови переростає в нову українську літературну мову. Нова українська літературна мова – це основана на народних говорах мова української нації, що є наслідком творчості всього українського народу на чолі з його видатними культурними діячами від XVIII ст. до наших днів. Зачинатель нової української літературної мови – Іван Петрович Котляревський (1769 – 1838 рр., м. Полтава), котрий першим звернувся до живої народної мови і зафіксував рідний йому полтавський діалект у своїй творчості. Його поема «Енеїда», п'єси «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник», написані на основі живого усного мов­лення народу та мови, на якій розмовляла Полтавщина.

Українська мова має кілька наріч, які мають свої розмовні особливості. На території Полтавщини панує південно-східне наріччя. До цього наріччя належать середньо-наддніпрянський (в центрі України, куди входить і Полтавщина), степовий (на півдні) та слобожанський (на сході) говори.

У говорах південно-східного наріччя натрапляємо на слова: накидка (скатерть), реміняка (пояс), мурав'я (мурашки), кобушка (глечик), верх, труба (димар), рептух, шанька (торба для годівлі коней), трина, збоїни (відходи після молотьби).

Особливості середньо-наддніпрянського говору відбито у писемних пам’ятках XVII – XVIII ст., мові фольклору, художній літературі (І. Котляревський, Т. Шевченко, Є. Гребінка, П. Мирний, Г. Тютюнник та ін.).

Найхарактерніші ознаки південно-східних діалектів української мови: 

1. Ненаголошені звуки е, и у вимові зближуються.

2. Дзвінкі приголосні в кінці слів і в середині перед глухими зберігають дзвінкість.

3. Послідовне розрізнення звуківр і р//.

4. Пом'якшення звука л.

5. Уживання в багатьох говірках вставного н: мня-со, сімня, памнять.

6. Форми дієслів I дієвідміни в 1 ос. однини теперішнього часу: ходю, носю, крутю.

7. Форми дієслів І дієвідміни в 3 ос. однини теперішнього часу: зна, гра, співа.

8. В дієсловах II дієвідміни в 3 ос. однини теперішнього часу, якщо наголос падає не на закінчення, вживається флексія — е: ходе, носе, воде.

ум04

Отже, українська мова в тому вигляді з незначними змінами, як вона дійшла до нас, є дуже давньою розмовною мовою перших слов`ян. На ній говорили київські князі, які прибивали свої щити на воротах Царьграда (Константинополя), козацькі гетьмани та кошові отамани, які водили свої війська в переможні походи проти турок, татар та поляків, наші давні пращури, які захищали всю Європу від азіатських орд кочівників. Її не змогли знищити ні російські царі, ні  радянська система СРСР. Вона продовжує дзвінко лунати з вуст нашого народу на заздрість та острах наших ворогів. Бо вона невмируща як і цвіт нашої нації – калина, котра рясно буяє на просторах рідної землі, радуючи око своїми повними достиглими гронами...