Історія незламності Владислава Ковтуна: ветеран із Полтави про війну, протезування та нові мрії

Владислав Ковтун виріс у родині військових і сам пов'язав своє життя з армією. Після початку повномасштабного вторгнення продовжив службу. Під час виконання бойового завдання наступив на міну та втратив ногу. Сьогодні ветеран ходить на протезі, займається волейболом сидячи і петанком та хоче допомагати побратимам, які проходять шлях від поранення до повернення у цивільне життя.

Владислав прийшов до війська у 2015–2016 роках. У його родині військовими були дідусь та інші родичі, тож чоловік вирішив продовжити цю традицію.

Спочатку служив у Полтаві — в Інституті зв'язку, де був старшим механіком апаратної. Згодом залишив службу, але пізніше знову підписав контракт із 18-ю бригадою армійської авіації. Саме там його застала повномасштабна війна. Згодом військового перевели до 5-ї штурмової бригади.

Поранення та нова реальність

Під час виконання бойового завдання Владислав перебував на позиції, яку кілька днів поспіль інтенсивно обстрілювали. Підрозділу довелося відходити. У темряві військовий наступив на міну. Після вибуху він не міг підвестися. Першу допомогу надавав побратим, а згодом Владислава евакуювали. Через ускладнення лікарям довелося провести ампутацію вище коліна.

Після поранення чоловік опинився в Тернопільській обласній лікарні. Спочатку не знав, що робити далі, однак важливу підтримку отримав від людей, які вже користувалися протезами.

«Я бачив, що можливо все. І можливо ходити, і можливо взяти себе в руки, і ходити на протезах, займатися, і жити таким життям, як ти жив раніше», — розповідає ветеран.

Фото надав Владислав Ковтун

У найважчий період важливою опорою для Владислава залишалася його родина. Дружина Марина та діти чекали на нього вдома і допомагали знаходити сили рухатися далі.

«Попри тяжкий стан, найважливішою підтримкою для мене була сім’я — особливо дружина Марина та дітки Поліна і мій дуже маленький хлопчик Тимур, який народився саме тоді. Його ім’я стало моїм позивним на війні — “Тіма”. Вони чекали мене вдома і надихали на те, щоб я не опускав руки та рухався далі», — розповідає Владислав.

Близько восьми місяців Владислав проходив лікування та реабілітацію на заході України. Протезування відбувалось у Винниках, у «Superhumans Center». Після повернення до Полтави продовжив реабілітацію вже тут. За словами Владислава, держава забезпечує можливість протезування та подальшого обслуговування протезів.

Після поранення — спорт і нові цілі

Поступово ветеран повернувся до активного життя та почав займатися спортом. Він приєднався до громадської організації «Міцні духом», де тренується у волейболі сидячі та петанку.

Владислав вже брав участь у своїх перших змаганнях із петанку в Кривому Розі. Разом із командою з волейболу сидячи він також представляв Полтавщину на змаганнях у Вишгороді.

Тепер його спортивна мрія — потрапити до збірної України із волейболу сидячи.

«Головне не думати, що життя закінчилося»

Наразі ветеран хоче розвиватися у спорті, але водночас прагне допомагати іншим військовим, які отримали поранення.

Разом з учасниками ГО «Міцні духом» він займається питаннями безбар'єрності та підтримки ветеранів. Каже, що важливо, аби люди з інвалідністю могли повноцінно пересуватися містом, заходити до громадських місць та почуватися комфортно у власному місті.

За можливість України залишатися вільною люди щодня платять високу ціну. Історія Владислава одна з них. Але це не лише історія про важке поранення та втрату. Це історія про повернення до життя, нові цілі та бажання бути опорою для інших.

Своїм побратимам і посестрам Владислав радить не замикатися в собі, звертатися по допомогу та спілкуватися з тими, хто вже пройшов цей шлях.

«Головне не падати духом і жити далі», — каже ветеран.