Чому меморіалізація — це не лише пам’ятники: історик Антон Лягуша пояснив, як сьогодні формується пам’ять про війну

Коли ми чуємо слово «меморіалізація», найчастіше уявляємо пам’ятники чи меморіали. Але пам’ять може існувати значно ширше — у ритуалах, просторах міст, текстах, маршрутах, цифрових архівах і навіть у мовчанні. Про це розповідає історик Антон Лягуша у новому випуску проєкту «Код пам’яті».

За словами історика, люди почали меморіалізувати події та людей ще задовго до появи сучасних держав. Одними з перших прикладів на території України були скіфські та сарматські кургани — складні поховальні комплекси, які мали не лише практичне, а й символічне значення.

Ще однією формою ранньої меморіалізації стали літописи Київської Русі. У них фіксували походження князів, війни, союзи та ключові події, формуючи таким чином «пам’ять на папері».

У випуску Антон Лягуша також пояснює основні типи меморіалізації:

• традиційну — через пам’ятники,
• функціональну — через ритуали та дії,
• музейну — через простори пам’яті,
• цифрову — через онлайн-архіви та карти втрат,
• меморіалізацію участі — коли громада стає співтворцем пам’яті.

Як приклад сучасної меморіалізації історик наводить міжнародний проєкт «Камені спотикання» німецького митця Гюнтера Демніга. Це латунні таблички, вмонтовані у міську бруківку біля будинків жертв Голокосту.

Щоб прочитати ім’я на такому камені, людина мусить нахилитися — і цей жест стає символічним вшануванням пам’яті.

Втім, сам проєкт викликав дискусії. Частина єврейської громади Німеччини виступила проти такого формату через те, що імена загиблих буквально опиняються під ногами людей. Саме тому у деяких містах таблички почали встановлювати на стінах будинків — на рівні очей.

Окремо у випуску йдеться про те, чому традиційні підходи до меморіалізації не завжди працюють у сучасній Україні.

«Коли болю забагато, класична меморіалізація перетворює місто на суцільний “цвинтарний ландшафт”. Людина підсвідомо починає уникати таких місць, щоб не травмуватися щоразу», — пояснює Антон Лягуша.

Історик наголошує: пам’ять має бути інклюзивною — не лише про героїчну смерть, а й про тих, хто вижив, про волонтерів, зруйнований побут та досвід цивільних.

Крім того, значна частина сучасної пам’яті сьогодні існує у цифровому просторі — у відео, повідомленнях, фотографіях та хмарних архівах, які також потребують збереження.

«Меморіалізація — це клей. Без неї ми просто випадковий натовп людей, що проживає на спільній території. З нею — ми нація зі спільною біографією», — каже Лягуша.

Матеріал створений у межах проєкту #ШОТАМ «Код пам’яті», присвяченого сучасним способам осмислення та збереження пам’яті про загиблих на війні.