Фото: Михайло Михайлюк
Їхні душі зустрілися у засвітах, та земне
життя так і не подарувало їм спільної долі.
До Міжнародного дня театру полтавський глядач отримав гучну прем’єру — гоголівці представили власне прочитання повісті Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків». Це вистава, що апріорі була приречена на порівняння із культовим фільмом Параджанова (до речі, головний режисер, за його власним свідченням, не переглядав цього фільму перед початком роботи над своєю постановкою). І саме тому доречне питання виникає вже з перших хвилин перегляду: це зухвалий успіх чи ризик фіаско?
Полтавський академічний обласний український музично-драматичний театр імені Миколи Гоголя вже не вперше звертається до української міфології. На цій сцені глядач бачив і «Лісову пісню», і «Конотопську відьму» — вистави, де людина живе поруч із чимось іншим, ніж вона сама. Цього разу «Тіні забутих предків» продовжують міфілогічну лінію, але переносять нас у простір полонин і Карпат.
На перший погляд — це історія про кохання Івана та Марічки. Але якщо придивитися глибше, вона про спадковість, про тягар минулого і про те, як складно (а інколи й неможливо) вирватися з кола, яке було створене задовго до нас.
Наступні покази вистави відбудуться 3, 7 та 16 квітня. Читайте наш огляд — і вирішуйте, чи варто побачити цю постановку.
Читаючи «Тіні забутих предків», часто згадується «Ніч на полонині» Олександра Олеся. У цих творах відчувається певна спільність, але... «Ніч на полонині» значно складніше втілити на сцені через її віршовану форму, тоді як «Тіні забутих предків» уже можна назвати своєрідною «базою» українського театру. Цей твір неодноразово ставили різні трупи. Втім, театр імені Гоголя запропонував власне трактування цієї класичної історії.
Я не бачив усіх сценічних версій, але знайомий з оригінальним твором Михайла Коцюбинського і фільмом Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». І тут чітко простежується інсценізація Ольги Юшкевич. Вона взяла за основу і Коцюбинського, і Параджанова, але додала власне бачення. У виставі є сцени, яких немає в першоджерелі, репліки звучать як відлуння тексту, але не повторюють його буквально. І ці зміни не лише не зашкодили, а навпаки — органічно вплелися, підсилюючи ефектрежисерського задуму. Це не буквальне відтворення, а живий театральний матеріал.
Якщо Коцюбинський і Параджанов працювали через атмосферу, образ й опис, то театр не має розкоші опису, бо це візія, він маєсправляти враження і діяти. Тому дійство не зупиняється ні на мить, а безперервно рухається вперед, тримаючи глядача в напрузі і викликає емпатію.
Ця вистава орієнтована на масового глядача. Вона занурює в атмосферу містики. Це своєрідний прийом входження: спочатку не зовсім зрозуміло, що відбувається, але поступово все стає на свої місця. На початку звучить музика, відчувається автентика українських Карпат. Люди — чи, можливо, сутності, що ними керують — рухаються по колу в межах певного ритуалу. Над усім цим ніби панує таємнича сила. Вони рухаються повільно, майже механічно, наче вівці на полонині.
Це не просто емоційний вступ. Якщо говорити буквально — це пролог, представлення персонажів. Якщо глибше — метафора великої полонини життя, де все циклічне, де люди рухаються по колу. Тут одразу задається умовність, домовленість із глядачем: як існуватимуть актори на сцені. Це не побутовий театр — це поетично-образна мова сцени.
Далі з’являються брати-близнюки з трембітами, і починається частина, яка нагадує своєрідний «мюзикл». Актори в автентичних костюмах співають, танцюють, активно працюють хор і балет. Це не можна назвати класичним театром. Тут більше видовища, ніж довгих діалогів, які могли б уповільнювати темпоритм. Завдяки цьому увага глядача постійно прикута до розвитку подій.
Окремого обговорення заслуговує мовне питання... Гуцульський діалект складний для сприйняття, і його не стали відтворювати штучно, але водночас не відмовилися від нього як від маркера середовища. На початку звучить запис голосу з діалектом, який виконала родичка одного з акторів театру імені Гоголя із Закарпаття. І це одразу занурює ватмосферу справжньості, вводить у простір, де глядач приймає цю умовність. Після цього актори переходять на літературну мову, і кожен в залі вже не опирається, підсвідомо стаючи частиною того, що відбувається на сцені.
Про що ж «Тіні»?
Це історія про генетичний код, переданий від предків. Сучасний психолог сказав би: усі проблеми з дитинства, але тут все значно глибше. Мова про травми поколінь, про досвід минулого, біль, прокльони, спосіб мислення, який передається з покоління в покоління.
Зрозуміло, що Іван і Марічка закохуються, але їхнє кохання приречене — надто глибокою є ворожнеча між родами Палійчуків і Гутенюків. Ця тема кохання, яке стикається з непримиренним конфліктом родин чи суспільства, протягом століть залишається однією з найпопулярніших у світовій літературі. Недарма одразу виникає асоціація зМонтеккі і Капулетті... Як і в історії Івана та Марічки, тут почуття двох молодих людей стає заручником давнього конфлікту родин, який вони не в змозі подолати. Тобто перед нами не новий сюжет, а радше вічний мотив, що щоразу набуває нових відтінків в театральному просторі.
Що стає зрозуміло в цій постановці?
Коли роди ворогують, смерть стає єдиною передбачуваною розв'язкою, і «Тіні забутих предків» завжди стоять між ними. Але головні герої не винні в тому, що їхні сім'ї щось не поділили в минулому. Сама ворожнеча виникла задовго до того, як вони з'явилися на світ. Коцюбинський говорить про ворожнечу як про щось вікове, але не пояснює її причин. Немає конкретного предмета конфлікту — є лише ненависть, настільки сильна, що люди готові вбивати одне одного. І на такому ґрунті неможливо побудувати майбутнє.
Оформлення і костюми створюють цілісний світ постановки. Художнє рішення працює на ідею вистави, і серйозних зауважень до нього практично немає. Режисерські задачі виконані. Більше того — ця робота виглядає як одна з найсильніших у творчості Владислава Шевченка. Особливо це відчутно в порівнянні з попередньою постановкою «Галушки. Полтавські історії. Перші дні війни», яка, відверто кажучи, залишила дуальний відбиток у свідомості автора цього огляду. Натомість у «Тінях забутих предків», завдяки значно вдячнішому для інсценізації матеріалу, весь творчий колектив максимально мобілізував і розкрив свій креативний потенціал.
Режисер зміщує акцент із побуту на міфологію, природу, фольклор. Образи Щезника, Чугайстра, мольфара отримують більше уваги, ніж у першоджерелі. У фіналі трагедія розгортається неминуче. Ті, хто читав, знають: Марічка гине, і постає чи то як мавка, чи як примара у свідомості Івана.Він не може її забути. Навіть одружившись із Палагною, залишається в полоні минулих почуттів. Палагна це відчуває, і її біль перетворюється на помсту. Вона звертається до мольфара Юри, і той чаклує над Іваном. Врешті-решт, Іван також гинеі це плата за зраду...самому собі.
Варто відзначити акторів. Їх багато, але всі працюють як злагоджений механізм, і в цьому відчувається жива точність. Видно, що колектив добре спрацьований і «дихає» разом: у ритмі, у темпі, в емоції... Завдяки цьому сцени виглядають цілісними, без випадкових провисань, а взаємодія між акторами створює відчуття справжнього сценічного життя, а не окремих епізодів.
Особливо це відчувається у масових сценах, де важливо не загубити ні загальну картину, ні окрему дію. Кожен актор існує в заданій умовності й не випадає з єдиного стилю вистави.
Окремо хочеться зупинитися на інтимних сценах. У сучасному театрі вони вже давно не є чимось дивним — глядач вже звик до того, що навіть класику можна публічно «зґвалтувати», якщо згадати виставу гоголівців «Король Лір» режисера Сергія Павлюка. У цій постановці такі епізоди подані доволі коректно, але не всі з них виглядають по-справжньому виправданими.
Подекуди виникає враження, що ці сцени не додають нових сенсів, а радше відволікають і введені передусім заради актуальних нині сексуальних асоціацій. Вони можуть вибивати з загального ритму вистави або змінювати акцент із глибших, символічних пластів, на поверхневі. І через це виникає відчуття, що вектор уваги глядача можна було б спрямувати на щось більш важливе.
Де ж тут «тіні забутих предків»?
Вони буквально переслідують нас в деталях. На деяких костюмах можна побачити написи, своєрідні коди, ніби автографи предків. Це працює як генетична пам’ять, котра нікуди не зникає. І чотири темні постаті, якісупроводжують героїв, вкриті цими знаками, а отже, кожен персонаж несе свою частку такого спадку. І саме в цьому головна думка вистави: ми не починаємо життя з чистого аркуша. Ми продовжуємо історії, які почалися задовго до нас, іноді навіть не знаючи їх. І, можливо, найбільша трагедія — це не смерть, а неможливість вирватися з кола родинних гріхів, розірвати кровний ланцюг і прожити власне, а не «успадковане» життя.
