«Вони забирали останнє зерно й залишали нас на смерть» : спогади 97-річного Миколи Гарахно про Голодомор на Полтавщині

Геноцид українського народу, здійснений сталінським тоталітарним режимом, забрав життя мільйонів людей. Села блокували, їжу вилучали до останньої зернини, а будь-яка спроба врятуватися - каралася. На Полтавщині штучний голод так само лютував, як і в інших українських регіонах. Сьогодні ми згадуємо не лише статистику жахливих втрат, а й живі голоси цієї історії. Одним із них є голос Миколи Олексійовича Гарахно - жителя Полтавщини, який пережив Голодомор ще дитиною і зберіг у пам’яті те, що пережити не мала б жодна дитина.

Українська історія сповнена трагічних сторінок, де зафіксовані злочини, вчинені проти нашого народу російською імперією та радянською владою протягом століть. Масові розстріли, депортації, знищення інтелігенції та штучний голод 1932–1933 років  усе це було спрямоване на придушення української нації та її опору.

22 листопада Україна вшановує пам’ять жертв Голодомору - геноциду українського народу, офіційно визнаного Законом України у 2006 році. Саме цей день для нас нагадування про те, якою ціною наш народ відстоював своє право на життя.

До вшанування пам’яті ми не лише поспілкувалися з істориками про масштаби трагедії на Полтавщині, а йзафіксували для вас унікальні свідчення очевидця - Миколи Гарахно.

«Пам’ятаю лише голод, слабкість і страх»

Сьогодні Микола Гарахно - це усміхнений, життєрадісний чоловік. Він показує нам фотографії, на яких його рідні, молоді роки, служба у війську. Насправді 97 років - це ціле життя, сповнене праці, фронтових історій і великої любові до сім’ї. Та попри все пережите, є те, що йому й досі важко згадувати - дитинство, знищене голодом.

Ми зустрілися з паном Миколою напередодні Дня пам’яті жертв Голодомору. Розмова давалася чоловікові нелегко, оскільки тоді він був лише маленькою дитиною, але жахи тих років закарбувалися в пам’яті назавжди.

«Мені було всього чотири роки, коли настали найстрашніші часи - Голодомор. Молоді тоді, як казала бабуся, тільки й думали, як вижити, а старші звикли жити тихо, аби ніхто не чіпав. Та й це не рятувало», - пригадує пан Микола.

Він неодноразово наголошує нам, що Голодомор був штучним. І все те, що ми сьогодні читаємо в підручниках чи бачимо на кіноекранах - це правда. 

«У бабусі були торбинки з насінням, щоб засіяти город. Вона ховала їх на печі - це був єдиний порятунок на майбутнє. Але приходили люди й вигрібали все до зернини: шамполами вишкрібуали зі щілин печі, з полиць, з підлоги. Забирали останнє», - говорить він, стискаючи руки.

Брак їжі змушував людей шукати будь-яку можливість вижити. Пан Микоал пригадує, що як тільки потеплішало то вони ходили в поле збирати трави, варили ріденьку юшку, щоб бодай трохи втамувати голод. Проте навколо все частіше з’являлися моторошні картини. 

«Люди сім’ями вимирали. Спочатку тих, хто помирав, ще ховали. А потім нікому стало. Тіла розтягували собаки... Були такі сім’ї, казала бабуся, що з’їдали мертвих дітей, аби хоч хтось вижив», - майже пошепки додає чоловік.

Родина Миколи врятувалася лише завдяки його бабусі. Вона працювала при військових й іноді отримувала маленькі порції їжі.

«Пам’ятаю тільки голод, слабкість і страх. Вижив… але моє дитинство забрав Голод», - підсумовує пан Микола.

Його історія одна з мільйонів. Мільйонів родин, які пережили найстрашніший злочин проти українців - злочин, скоєний тими, хто прагнув стерти цілий народ з лиця землі.

Історичний погляд на Голодомор 1932–1933 років 

Офіційна радянська статистика визнавала заможними селян лише 4–5%. Проте цього було недостатньо для виправдання жорсткої політики проти українського села. Тому радянська влада вигадала нову категорію «класових ворогів» - підкуркульників. Достатньо було просто відмовитися вступати до колгоспу  й людина автоматично ставала ворогом режиму.

Під репресивні механізми потрапляли й священники  тих, хто відстоював селян, оголошували «помічниками куркулів». Так духовенство також опинилося серед ворогів народу.

Колективізація, що почалася восени 1929 року, стала передумовою трагедії. Її офіційно оголосили завершеною у 1932-му, але насправді ще у 1937 році в Україні залишалися одноосібники - це люди, що не скорилися системі. Саме таких влада прагнула «зламати» найбільше.

Голодомор, за словами історикині, докторки історичних наук, професорки кафедри історії України ПНПУ імені Коровенка - Людмили Бабенко потрібно розглядати у кількох вимірах.

Фото: з відкритих джерел

Насамперед - це атмосфера тотального страху. 

Страху не лише перед смертю від голоду, а й перед каральною машиною держави. Голодування нищило не лише фізично воно ламало мораль, цінності, людську гідність.

«Голод спотворює людину, - зазначає історикиня. - Вражена ним людина може піти на злочин, бо фізичний біль стає нестерпним», - наголошує історикиня нам у коментарі.

Таким чином, голод став інструментом упокорення української нації, передусім селянства, яке було основним носієм національної ідентичності та найстійкіше опиралося радянській політиці.

Режим передбачав масову смертність, але попри це лише посилював тиск: непомірні плани хлібозаготівель, вилучення всіх харчів, блокади сіл. Головним було змусити українців скоритися.

Довгий час замовчування трагедії було частиною радянської політики. Лише наприкінці 1980-х років, коли суспільний запит на правду став неможливо ігнорувати, влада відкрила доступ до окремих архівів і дозволила публікацію спогадів очевидців.

Але 1990 рік став переломним, бо саме тоді з’явився перший збірник документів про насильницьку колективізацію та нереальні норми заготівлі хліба, які фізично не могли виконувати колгоспи.

І з того часу доказів лише побільшало.

Правду намагалися приховати, але світ її побачив

Незважаючи на сувору ізоляцію постраждалих від голоду регіонів, світ все ж дізнався про трагедію, а саме завдяки сміливості іноземних журналістів, які працювали в СРСР на початку 1930-х.

Як розповіла нам історикиня Людмили Бабенко попри заборону перетинати території, охоплені голодом, їм вдалося проникнути в українські села, записати свідчення очевидців, зафіксувати трупи на дорогах і дітей, знесилених голодом. Ці репортажі стали першим сигналом для міжнародної спільноти: в Україні відбувається катастрофа, яку намагаються приховати.

Першим заговорив Гарет Джонс - британський журналіст, який після поїздки на Харківщину провів пресконференції в Лондоні та Берліні. Він не лише описав масштаби лиха, а й прямо вказав на радянську відповідальність. 

Про його діяльність Україна зняла художній фільм:

Сталінська влада цілковито заперечувала існування голоду на пропозиції іноземних держав про гуманітарну допомогу Кремль відповідав цинічною брехнею:

«Голоду немає. Радянський Союз не потребує жодної допомоги».

У будь-якій спробі оприлюднити факти Голодомору режим бачив загрозу власній міцності. Тому проти всіх, хто вголос говорив про смертність і масовий голод, розгорталися каральні операції.

Скільки українців забрав Голодомор?

Питання кількості загиблих від Голодомору залишається одним із найскладніших для істориків. Радянська держава цілеспрямовано знищувала й приховувала будь-які сліди злочину. Документи вилучали, статистику переписували, а будь-які розмови про голод каралися миттєво. Саме тому сьогодні науковці працюють із неповними та навмисно спотвореними джерелами. Проте навіть доступні дані демонструють: масштаби трагедії були національною катастрофою.

Для оцінки демографічних втрат дослідники порівнюють дані переписів населення 1926 року, проведеного перед Голодомором, і 1937 року, коли українське село ще не оговталося від пережитого. Різниця між цими переписами становить майже 10 мільйонів людей. І багато істориків переконані, що саме ця різниця і є найбільш наближеною до реальних втрат українців, яких знищили голодом, ненароджених дітей, зниклих безвісти, тих, хто помер дорогою, рятуючись від голоду. 

Але й існує й інший підхід заснований на офіційних записах про смертність говорить Людмили Бабенко

«Лікарі не могли прямо вказати причину смерті «голод», адже це означало б визнання злочину режиму. У свідоцтвах писали «дистрофія», «виснаження», «загострення хвороб», хоча насправді всі розуміли: люди помирали через брак їжі», - наголошує історикиня.

У 1934 році всі книги РАЦСів з реєстрацією смертей передали до спецвідділу ГПУ СРСР структури, яка мала контролювати й приховувати інформацію про кількість жертв.

І все ж, на основі збережених даних, історики говорять про 3,9 мільйона зафіксованих смертей. До цього додають орієнтовно 600 тисяч ненароджених дітей. 

Тож офіційна мінімальна оцінка сьогодні становить 4,5 мільйона українців.

Полтавщина - це одна з територій, яка постраждала найсильніше. У той час вона входила до складу Харківської губернії, а це був епіцентр голодного геноциду.

За підрахунками дослідників, на Полтавщині загинули понад пів мільйона людей, а деякі науковці називають цифру до одного мільйона.

У деяких районах смертність сягала третини населення:

• Кобеляцький район утратив 36% мешканців, 
• Решетилівський - 34,5%, 
• Глобинський - 33%,
• Котелевський - 30%, 
• Шишацький - 22,5%. 

Практично всі інші райони регіону зазнали втрат у межах 10–20%. 

Усі ці цифри не просто статистика. Це знищені долі, ненароджені покоління, вирвані з корінням родини, це тиша, що на довгі десятиліття застигла над українським селом. І сьогодні наше завдання не лише порахувати втрати, а повернути кожному ім’я та пам’ять, щоб світ ніколи не забув, якою ціною українці заплатили за своє право бути

Тому нагадуємо, що 22 листопада о 16:00 Україна вшановуватиме пам’ять жертв Голодомору загальнонаціональною хвилиною мовчання та запалити Свічку пам’яті на підвіконні - вдома чи на роботі, у будь-якому місці, де ви будете.

Свічка на вікні - це знак, що ми, живі й пам’ятаємо про померлих, це наш тихий протест проти геноциду та віра в майбутнє України.

Стежте за усіма важливими новинами у нашому Telegram.