«Бабчин День» в Опішні: історія та секрети головної героїні Придибенції

19 грудня в Опішні, в ЕтноПоселенні «Старий Хутір» відбудеться подія з філігранною назвою і соціальною суттю: ЕтноГастро Придибенція «Бабчин День».

В чому суть?

«Ми хочемо, щоб до людей поважного віку дослухалися глибше. Щоб помічали їх, шанували і цінували їхній досвід, світогляд, ту частку національної культури, яку вони носять у своєму серці. Бо, знаєте, часто так буває: відпрацювала людина 30-40 років, провели на пенсію і забули. Діти їздять рідко, сусіди – в своїх клопотах… І сидить ця бабуся на лавці біля хати, може навіть днями сидіти, мовчки, сама із собою… Сумна картина. Бачив у нас в Опішні неодноразово. А я ж знаю цих бабусь: вони скільки всього розказати можуть! І заспівати! І показати! От тому якось і виникла ідея «Бабчиного Дня»: запросити бабусю, щоб вона розказала свою історію людям і показала як готувати якусь страву. І люди уважать, і день буде яскравий, і невеличку грошову подяку бабуся отримає за свою мудрість і науку», - розповідає господар «Старого Хутора» Олександр Куденець.

Першою бабусею, яку запросили творити і ділитися історіями на «Старому Хуторі» стала Галина Олексіївна Зубенко. Вона буде вчити 19 грудня готувати опішнянську качану кашу. І все те – в супроводі музики фольк-гурту «Яри», поруч із гончарями, що вчитимуть дорослих та дітей виготовляти посуд та дитячі глиняні іграшки.

Подробиці про сам захід – тут: https://cutt.ly/RTHzKN1

Сьогодні ж більше про саму бабусю Галю.

Галина Олексіївна Зубенко не розпочинає жодної справи без молитви. Навіть коли має розказати про те, як «кашу качати», просить у Бога розуму і благословення.

«Господи, благослови нас на цей труд! Шоб ми мудро поступали і тебе благодарили за все!».

Народилася у 1944 році. Мама до цього часу вже душею наболілась: втратила першого чоловіка на війні, народила хлопчика Мішу, тримаючи похоронку в руках… А потім через деякий час вийшла заміж вдруге. Працювала дояркою у колгоспі у с. Діброва, дві доньки – Галя і Валя – допомагали.

- Мама каже: «4 класи кончиш, Мишкові йти в армію, а тобі хватить». І я маму послухала. Пасла телят малою, а потім возила в колгоспі трактористам їсти велосипедом. Ще не могла на рамі їздити, то попід рамою. Ціле літо провозила, а на осінь вже пішла доїть. Ще й 14-ти год мені не було. І так в колгоспі проробила 11 год.

Працювали важко й багато, як у селах і було, зазвичай. А їли – що прийдеться, на що в господі були вдатні господині і на що Бог послав сьогодні «докладу».

Бабуся Галя згадує:

- Бідно жили. Було бабуся заставля нас товкти пшоно, просо. Насушила у печі, потовчем, а тоді ж кашу варить. Варить узвар. Сахарю ж не було, й на базарі стаканами продавали його. А то в чавун накладе грушок, яблук сухих і наріже половинками буряка сахарного. Накриє, води наллє, засуне в піч, і до обіду він стоїть. Ще варила вона борщ, пісний, з квасолькою. Або оце наваре гречки, тоді посуше, а тоді каже товчіть діти. Галушки робила з тієї гречки, ще затірку робила.

А що таке затірка?

- Отак мукички, посолить чуть-чуть, содки трошки, і так бризка водою, і так скручує, скручує руками. Як галушки. А тоді яєчко розіб’є в послідню очередь, закрутить і варить. А тоді цибульки, морквину, олійки. Зажарить і затірка готова. І у піч в чавунчику, горщечку. І ото обід готовий. Бабуся моя прожила 94 годи.

Звісно ж, мудрість сільська була в тих стравах. І в думках. І в серцях. Бо дітей виховували в строгості. Але і в любові.

- Бабуся дуже нас всіх жаліла онучаток. Мама, бувало, не послухаємося, прута дасть ще й на коліна поставить, а бабуся жаліла. Бабуся ходила в церкву, розказувала нам про Бога. Ото так помню. Розказувала, як треба щоб старших поважали. Було не слухаємо бабусі, то вона й поприв’язує нас з сестрою. А нам стидно, люди корови гонять, а ми прив’язані. То отак мотузки руками поприкриваємо, сидимо. Так не зчулися, як і дівувати почали.

Юність вона на те й дана, щоб про веселе думати. Поза роботою встигали й співати, і танцювати.

- Коли дівкою була, їздили до нас у Діброву хлопці з інших сіл. Як ми танцювали! Як ми співали! Я любила навприсядки танцювати, гопачок. Багато у нас у Діброві було молодьожі, то й вечорниці оті згадую славні.

А потім Галина вийшла заміж. Здавалося – втекла від корів до щастя. А ні. Якесь терпке та прісне було те заміжжя, терпіла й тремтіла, і так і сяк намагалася, долю вмовляла, а вистачило її лише на два роки. Дременула від чоловіка назад до мами, там і народила двох донечок-близняток. Почала самотужки зводити хату в Опішні. І наче вже життя визначило свої береги, потекло розмірено, у праці та в любові до діток. Та доля вирішила, що мало її ще випробувала…

- Їхали з дівчатками автобусом до мами в Діброву з Опішні. Виходимо з автобуса, а донечка Алла: «Я вже сама доріжку до бабусі знаю»… А тут дорога, машина з Полтави раз і вбила… Чотири з половиною рочки було…

Пережила і це. Не втомлювалася Богу дякувати за Наталочку (так звуть другу донечку) і зустріла скоро другого чоловіка, Степана.

- Найшовся мені другий чоловік, був він прицепщиком на бурових, а я їсти носила. Прийшов з армії він, а мама йому: «Галя ось тут построїлася, в неї донечка». І він до мене ходив-ходив і пристав цей Степан. І прожили ми з ним з 1967 по 95 год, діток не було. А він служив у ракетних войсках, облучонний. І раді були, та ні. То він мою Наташу удочерив.

Бабуся Галя любила готувати завжди. Як наварить, як спече – то на всю вулицю пахло. І короваями, і пирогами, і іншою смакотою. Та й з чоловіком їй пощастило. Степан любив готувати сам.

- Наташа каже: «О, видно, що папко варив. Гарно зажарене, а ти, мамо, боїшся зажарювать». Любив він гороховий суп варить, уху любив. Ото наловить риби і готує. І грибником хорошим був. Поїде, бувало, два лантухи білих привезе. А то, колись, мухомори такі високі. Кажуть йому: «та їх не їдять». Нажаре, й сусідів вгощає. Хто боявся, а хто й пробував. І правда, добре, їли.

Як зварити добру уху?

- Риба має бути річкова, там щука, карась, окунь, отакі (показує), не з магазина. З оцим саме лучче. Картошечки туди, цибульки, листочок. Я ще люблю кидати з кропу зернятки, воно дуже полєзне для здоров’я. Як уже дозріває кріп, кружечки стуляються, тоді я беру ножниці, зрізаю, у мішок, і вони сохнуть, тоді витрушую.

Не зчулася, як за тими буденними клопотами й бабусею сама стала. Свою завжди згадувала, то й своїх онучат (а їх у неї троє) намагалася вкутати-зігріти земною любов’ю.

Кажен день на річку.

Бабусю, підем на річку?

Підем

Скажи: « Чесне Божеське!»

Чесне божеське!

Ох вони тоді хватають, собираються. Як тільки прийшли на річку, вмокнулися, і давай будем їсти.

Тепер вже багата Галина Олексіївна й правнуками. Їдуть до бабусі, міських гостинців везуть, а вона, натомість – торбинку опішнянської качаної каші дає. Накачає, насушить, між усіма розділить. А вони вдома зварять, і її добрим словом згадають.

- Хто вас навчив її качати?

- Каша вийшла з Полтавської області, бабуся розповідала. Бачила як бабуся качає. Пшоно треба щоб всігда було помите. Воно ж чимось з магазина обробляють його, всігда треба помити й посушити. Качать нада дето пів часа. Пшоно помите, посушене, а тоді 6-8 яєць. Домашні луче чим з магазина. І ото я б’ю яйця, два жовточки оставляю, і це все збиваю як у шум у мисочці. А тоді пшоно у миску, і вилочкою бризкаю потрошку яйця. А ці два жовточки збиті стоять на конець. Побризкала, і мукички. І отак руками тру. Пальчиками воно чуствується.

Бабуся розказує – аж світиться. Пальці самі собою по столу грають, наче ту кашу качають. Рецепт розкрито, та в ньому чимало секретів. Щоб зрозуміти та усвідомити їх, треба спробувати разочок качати кашу під керівництвом майстрині з Опішні.

Якраз і нагода буде добра: 19 грудня в ЕтноПоселенні «Старий Хутір» влаштовують «Бабчин День». Запрошує:

Дорогі наші гості! Приїжджайте! Вивчимо вас качати кашу, якій вже майже 100 років, і готової дамо вам попробувати, і рецепт подаруємо, і каші накачаної. І навчимо, щоб ви й онучаток і правнучаток вивчили!

Бабуся Галя знає толк в добрій їжі. І ви пізнаєте, якщо поїдете!

Читайте також: Стало відомо, коли відкриється і у які дні у Полтаві працюватиме будиночок Святого Миколая