Доброволець із Полтави розповів про порятунок у Іловайську, поранення під Маріуполем та зворушливе освідчення у Дніпрі

14-го березня в Україні відзначають День українського добровольця. Це – день поваги і пошани тим, хто у важкий для країни час взяв до рук зброю і зупинив російську агресію. Часто бійцями добровольчих батальйонів ставали українці, які до цього не мали жодного військового досвіду, проте були готові воювати за свою країну.

Одним із них був полтавець Сергій Антонець. Восени 2013-го він разом із тисячами інших українців приїхав на київський Майдан, щоб протестувати проти відмови керівництва країни від європейського курсу розвитку. Він не хотів, щоб Україну загнали у, так званий, Митний союз, у небратні обійми північного сусіда. Був на Майдані до перемоги Революції Гідності, яка далася дорогою ціною…

Коли Росії не вдалося отримати усю Україну із допомогою Віктора Януковича та його поплічників, імперія завдала підступного удару і окупувала український Крим. Тоді Сергій прийшов добровольцем до військкомату. Але його не взяли. За станом здоров’я він мав, так званий, «білий квиток», тому не служив у армії і навіть у школі був звільненим від фізкультури. Втім, у 2014-му таких патріотів було багато. Коли у них не виходило потрапити на війну через військкомати, вони їхали до добровольчих батальйонів.

Полтавський десяток у "Азові"

Так, зрештою, зробив і Сергій. Одразу після президентських виборів він разом із іншими полтавськими побратимами поїхав до приймального центру «Азову» у Києві. Готували їх за прискореною програмою: із 6 по 23 червня вони займалися злагодженням, фізпідготовкою, виконували марш-кидки по Києву. Їх розбили на трійки та десятки і навчали скрізь пересуватися як у бойових умовах. Навіть розмовляти між собою навчали одними поглядами.

На початку липня Сергій потрапив на базу «Азова» в Урзуфі. Вже там відбувалася подальша підготовка. Деякий час був водієм вантажівки, так званого, «Автобота». Проте недовго – вже за тиждень Сергій зв’язався із іншими полтавцями – Андрієм Олефіренком, Анатолієм Ханком, Юліаном Матвійчуком. І його перевели у Маріуполь – до полтавського десятку.

-У нашому десятку були всі із Полтави і один хлопчина із Луганська, «Аксьон», - згадує Сергій.

Сергій Антонець разом із полтавським десятком.

Вже на самій передовій добровольців навчали користуватися зброєю. Вони виїжджали із Маріуполя на полігон і там Сергій навчався стріляти не лише із закріпленого за ним АКМ-74, але й з гранатомета РПГ-7 та кулемета ПКМ.

-Ми мали бути взаємозамінними, щоб у бою могли підмінити пораненого або убитого побратима, - пояснює доброволець.

Через свій «білий квиток» Сергій Антонець перші кілька місяців воював неоформленим. Так їхав і на свій перший бій за Іловайськ.

-        Їхав у Іловайськ неоформленим. Якби зі мною тоді щось сталося, мої батьки нічого б не отримали, - сумно посміхається Сергій.

«Ми їхали між полями соняшників, а зліва і справа падали міни!»

Перший свій бойовий досвід Сергій отримав у Іловайську. Тоді «Азов» вперше спробував зайти у місто та вибити ворога. Рухалися колоною і увесь цей час супротивник здійснював масовані обстріли.

-Я пригадую, ми заїжджаємо між полями соняшнику. А зліва та справа падають міни. І ти розумієш, що якщо б вони зробили поправку у кілька десятків метрів – ці міни падали б просто на нас, - згадує мій співрозмовник.

Коли колона добробату наблизилася до міста, там вже тривав бій. А перше, що побачили добровольці, був спалений український танк.

-Там був невеличкий місток, наш танк підірвався на фугасі, а потім його іще накрило згори. Лишилися тільки шасі…

«Коли бачиш, як на твоїх очах помирає побратим, відчуваєш себе безпомічним…»

Того дня під час бою за Іловайськ загинув «Береза» (український громадський активіст та військовий Микола Березовий – чоловік народного депутата України VIIІ скликання Тетяни Чорновол – Авт. ). Йому у ногу із крупнокаліберної гвинтівки влучив російський снайпер, у той момент, коли він намагався допомогти пораненому побратимові. «Швидкі» батальйону на той час вже поїхали із іншими пораненими, тому зробити йому переливання крові чи врятувати іншим способом не було можливості.

-Коли бачиш, як на твоїх очах помирає побратим, відчуваєш себе безпомічним, що не можеш допомогти. Я не був особисто знайомий із «Березою». Але шкодував, що не був поруч, не зміг прикрити… Ми відчували провину, хоча винні були лише у тому, що наша машина йшла не у голові колони, а всередині…

Порятунок від смерті у Іловайську

Потім був другий захід «Азова» у Іловайськ. Цього разу Сергія перевели із його трійки і доручили керувати УАЗом, який замикав колону. Вже у Іловайську автомобілі колони зупинили і сховали від обстрілів за двоповерховим будинком. Машина Сергія була останньою і він постійно чергував біля неї, щоб першим виїхати у разі потреби. Того дня впродовж трьох годин він двічі дивом врятувався від смерті.

-Я сидів біля машини, коли із боку церкви прилетіла граната із підствольного гранатомета. Мені пощастило, що вона влучила у балкон будинку і вибухнула там. Якби його не було, граната влучила б просто у машину. Пізніше, коли колона почали від’їжджати, я мав прикривати КАМАЗи. Перейшов на іншу сторону і тут прилетіла міна 82-мм. Добре, що просто переді мною лежав якийсь ковш від екскаватора. Осколки пробили одну його сторону, але другу не змогли. Я почув лише, як вони стукнулися у метал. Так того дня мені пощастило двічі.

Спогад про «Брата»

Після Іловайська машина Сергія була пошкодженою і його повернули до трійки. Оскільки «Хома» і «Аксьон» загинули під час штурму міста, у нього з’явилися нові напарники. Одним із них став полтавський доброволець Дмитро «Брат» Коряк. Сергій згадує, як їхня трійка під час чергування ночами чекала на прорив ворожої техніки, яку потрібно було знищити із гранатометів. Під час цих чергувань Дмитро часто ділився із побратимом своїми думками і планами.

-Дмитро казав: «Я не хочу помирати за Україну, я хочу її розбудовувати, не хочу, щоб люди жили за копійки». Говорив, що у нас багата країна, просто пограбована. Він знав, що робити далі, у нього було багато пропозицій, ідей. І я впевнений, що якби Дмитро вижив, він би сьогодні об’єднував навколо себе усіх патріотів. Він завжди казав, що ми зможемо перемогти лише тоді, коли будемо єдиними, - пригадує Сергій.

Дмитро Коряк загинув 11-го лютого 2015-го року під час штурму ворожого блокпосту біля Саханки. Журналісти проекту #BABYLON'13 після його загибелі опублікували відео під назвою «Brother/Брат». У ньому Дмитро впродовж трьох хвилин розповідає про причини війни, захист України та людей, які зможуть збудувати нову країну.

Поранення під Маріуполем

«Азов» вчасно вийшов із Іловайська і не потрапив у котел, коли російські війська відкрито перейшли у повномасштабний наступ. Вже на початку вересня Сергій разом із іншими бійцями «Азову» захищали Широкине, зупиняючи ворога. А потім відійшли на підготовлені позиції біля Маріуполя. 6-го вересня до підрозділу приїхала медкомісія, яка проводила медогляд для подальшого оформлення бійців. Сергій встиг пройти комісію, але не встиг оформитися – наступного дня під час чергової ротації на передову позицію Сергій отримав поранення.

-Ми їхали на КАМАЗі біля маріупольського аеропорту. Раптом поруч із кабіною пролунав вибух. Осколками поранило водія в руки, мене – у плече та коліно і командира у ногу. В кузові усі лишилися цілі. Можливо, це була якась група, можливо прилетів ВОГ (осколковий боєприпас для підствольного гранатомета – Авт.).

Поранених бійців спочатку відвезли у маріупольську лікарню, а 8-го числа відправили у Запорізьку область.

-Пригадую, як ми на «швидких» із дороги з’їхали у кукурудзяне поле. А потім побачили просто серед кукурудзи військові намети. Потім я дізнався, що нам допомагали лікарі Одеського військового госпіталю. Їхня основна задача була – рятувати кінцівки воїнам. У мене із плеча осколок дістали, а із коліна – не змогли. Вже пізніше у Полтаві МРТ показало, що осколок увійшов у кістку майже на сантиметр. Там він і зараз сидить, - посміхається Сергій.

Процес відновлення після поранення затягнувся аж до Нового року. Через те, що поранена нога була постійно у прямому положенні,  після загоєння ран Сергію довелося заново розробляти коліно. Спочатку він лікувався у 16-ій лікарні міста Дніпро, потім його із іншими пораненими перевезли до Києва. Але спершу у його житті трапилася одна із найважливіших подій.

Освідчення пораненого бійця

Іще під час Майдану Сергій познайомився у Києві із полтавською дівчиною на ім’я Надія. Потім так сталося, що вони знову зустрілися, коли він вирушав на Схід до «Азову». Дівчина провела добровольця на війну і вони обмінялися номерами телефонів. Коли Сергій мав час між бойовими чергуваннями, вони спілкувалися по телефону. А коли боєць отримав поранення, дівчина приїхала до нього у Дніпро.

-Коли Надя приїхала вперше, це було 11 вересня, я запропонував їй бути моєю дівчиною. Вона згодилася. А потім вона приїхала вдруге, 14 вересня. Я вже тоді намагався пересуватися самостійно, хоч коліно і не згиналося. Провів її на автовокзал і там запропонував стати моєю дружиною. Вона? Вона була приголомшена! (Сміється) Ми ж до цього лише по телефону спілкувалися. Але вона відповіла: «Так!» Сказала, що вирішальну роль відіграв її тато. Він розповів їй історію свого освідчення. Тато у неї -  кадровий військовий. А коли був молодим офіцером, то так само - на вокзалі - освідчився своїй майбутній дружині – Надійчиній мамі. Виходить, що історія майже повторилася. Чи не боявся я освідчуватися? Ні. Я просто відчував, що це – та людина, з якою мені хочеться прожити все своє життя. Зараз у нас двоє чудових хлопчиків: Василю - п’ять років, Іванові – три.

Надія та Сергій одружилися 8-го листопада 2014-го року

Подружжя добровольців

Коли Сергій відновився після поранення, він вирішив повернутися до «Азову», який встиг перейти до Нацгвардії та розширитися до полку. У цей час його – тепер вже дружина Надія – повідомила, що планує йти служити у батальйон «Гарпун».

Надія Звєздіна-Антонець - доброволець батальйону "Гарпун"

Цей добровольчий батальйон, як і більшість добробатів, перебував у складі МВС. І у ньому служили чимало вихідців зі скаутської організації «Пласт», до якої належала і Надія. Подружжя порадилось і вирішило йти до «Гарпуна» удвох.

Подружжя добровольців

У квітні 2015-го вони почали служити у батальйоні «Гарпун», а із серпня 2015-го – у полку «Миротворець», який утворили шляхом об’єднання батальйонів «Гарпун», «Київщина», «Миротворець» та частини роти «Торнадо».

Щоправда, "на передку" підрозділ пробув лише місяць і його вивели на другу-третю лінії.

- Ми обурювалися цим, але таким був наказ. Після цього нас задіювали до служби на блок-постах, охорони мостів, інших важливих об’єктів.

Сергій Антонець у складі полку "Миротворець"

У «Миротворці» Сергій служив до вересня 2020 року, а потім перевівся до батальйону патрульної служби поліції особливого призначення «Полтава».

-Із шести років у шлюбі я вдома був від сили років півтора. Діти дуже прохали, щоб я частіше був із ними. Зараз, коли я не на ротації, то можу кожного дня після роботи повертатися до родини, - пояснює Сергій.

«На війні дуже потрібно відчувати, що ти – не сам. Що нас підтримують і великі, і малі!»

Звільнятися із батальйону та повністю повертатися до мирного життя Сергій поки що не планує. Говорить, що не може цього зробити, доки існує загроза повномасштабного наступу Росії. А вона на восьмому році війни залишається високою. Адже російські військові угрупування постійно перебувають на кордоні із Україною. Крім цього, ворог може використати як плацдарм для наступу сусідню нам Білорусь.

-Зараз ми набагато більше готові, ніж у 2014-му році. Багато українців пройшли війну, мають військовий досвід і без вагань підуть захищати країну. Проте доки є ризик повномасштабного наступу, я не можу лишити це. Мої діти знають, що тато захищає Україну. Сподіваюся, вони мені колись пробачать, що я так довго був не з ними.

Наприкінці нашої розмови Сергій Антонець прохає подякувати полтавській громаді за підтримку добровольців у 2014-му році і впродовж подальшої війни за незалежність України.

-Для нас це було дуже важливо. Коли люди збирали по 5-10 гривень, щоб закупити нам необхідну амуніцію. Ми були вдячні за кожен переданий огірочок, кожен пиріжечок, за кожен дитячий малюночок. На війні дуже потрібно відчувати, що ти не сам, що нас підтримують і старенькі, і маленькі, що за нами - ціла країна!