«Я не бачу себе зараз у Криму поруч із тими людьми, які зрадили. І зрадили не лише Україну, а мене, як українця!», - режисер полтавського театру про повернення на півострів

20 січня в календарі український свят – День автономної республіки Крим. Це свято встановили на честь загальнокримського референдуму 1991-го року. Тоді більшість кримчан висловилися за відновлення Кримської автономії і тим самим визначили статус Криму у складі України.

Проте відзначати це свято у самій автономній республіці навряд чи будуть. Тому що останні сім років Крим лишається українським лише де-юре. По факту Кримський півострів анексований Росією, яка повністю контролює його завдяки своєму військовому контингенту. Українцям лишається із ностальгією згадувати колись улюблені кримські місця та зрідка повторювати сакральну фразу «Крим – це Україна». І вірити, що півострів повернеться. Щоправда, найбільш гострі питання часто лишаються без відповіді. «У чому саме Крим зараз – це Україна?» «Яким чином він повернеться до України?» «І чи можливою буде його реінтеграція?» Автору видається, що ці питання найбільш логічно задавати тим людям, для яких Крим був справжнім домом впродовж багатьох років. Вони жили на півострові, поруч із людьми, які або просто прийняли факт окупації Росією, або ж і відверто святкували прихід окупанта.

Здається, що колишні кримчани мали б найбільше хотіти повернення Криму до України, щоб знову віднайти свій вимушено залишений дім. Але через сім років після окупації - чи хочуть вони цього настільки ж сильно? І чи вірять у саму можливість повернення?

Насправді, це настільки болючі питання, що більшість кримчан, які зараз живуть в Україні, просто не хочуть говорити на тему півострова. Хтось із них залишив цю сторінку життя у минулому і вже не бажає до неї повертатися, щоб не тривожити внутрішні рани. Інші, навпаки, досі мають якийсь зв'язок із Кримом – рідних або друзів, у когось дивом залишилась там не відібрана нерухомість. Відповідно, вони не можуть відверто відповісти на значну кількість питань щодо Криму, аби не нашкодити собі чи близьким.

Зрештою, відверто поговорити про Крим погодився наш співрозмовник, головний режисер Полтавського обласного академічного театру ляльок Ніко Лапунов.

Вже майже два роки він працює у нашому місті, називає себе полтавцем і звикає до того, що тепер Полтава – його дім. Хоча впродовж багатьох років його справжнім домом був Крим, який йому довелося залишити (назавжди?) у один зі спекотних днів літа 2014-го року... 

«Першим враженням про Крим був запах степових равликів. І чомусь морозиво…»

Крим – це насправді величезна сторінка мого життя. Коли я був маленьким, наша родина жила на Дніпропетровщині. Але мій батько, який був начальником поїзда, часто їздив по роботі до Криму. Там, у Євпаторії, ще й працював начальником міліції його близький друг. Ми ж традиційно щоліта відправлялися до Криму на відпочинок. Так було і у 80-их, і у 90-их. Хоча я знаю, що для багатьох українців Крим не є таким близьким. Багато хто у ньому просто не бував. Тому із Кримом були пов’язані якісь міфи. Як, наприклад, лякали тим, що у Львові вбивають за російську мову, так мені колись розповідали, що у Криму татари лише і чекають нагоди, щоб перерізати тобі горло. Насправді при близькому знайомстві міфи руйнуються – у Львові вільно можна говорити російською (це, навпаки, аж надто толерантне місто), а у Криму я завів багато друзів серед кримських татар.

У мій перший приїзд до Криму, іще у дитинстві, ми потрапили до селища під Феодосією, де народився Айвазовський. Перший мій яскравий спогад – це запах степових равликів. І, чомусь, морозиво. Напевно, тому, що вдома ніхто не ходив до кафе спеціально, щоб його поїсти. А на відпочинку ми це робили часто. Тому із перших спогадів – оцей запах равликів та морозиво.

«Ми ставили у Криму «Наталку Полтавку» та «Енеїду». І на них приходили!»

До переїзду на роботу у Крим я працював у Криворізькому театрі. Там стався конфлікт між режисером та керівництвом. Ми із колективом стали на захист режисера. Він відстояв свою правду у суді, але потім вирішив сам звільнитися і нас усіх забрав із собою до Сімферопольського музичного театру. Це був 2002-ий рік.

Спершу, коли ми говорили навіть суржиком, на нас на вулиці оберталися люди. Потім перестали жахатися української. До речі, чи то мені так щастило, чи то я дійсно впродовж багатьох років не зустрічав у Криму затятих любителів «руського міра». Взагалі не можу сказати, що мешканці Криму чимось відмінні, приміром, від жителів Херсонщини чи інших регіонів Півдня країни. Дещо відмінні хіба що ті, що живуть на ЮБК. Та й то лише тим, що зароблять на життя, здаючи житло, тому до всіх людей ставляться лише як до потенційних відпочивальників із товстими гаманцями.

У нашому театрі були постановки українською мовою. Переважно, класика. «Наталка Полтавка», зокрема. Звісно, переважно це робили для «галочки», щоб виправдати назву «український театр». Але ставили, наприклад, і рок-оперу «Енеїда». І на ці україномовні твори, варто зауважити, приходили. Тут навіть не у мові питання, а у якості постановки. Миколаїв – російськомовне місто. Проте в український театр за чотири місяці вже не можна купити квитка – все розбирають. Тому що там завжди якісні та цікаві постановки.

Ще, пригадую, ми ставили дуже страшну п’єсу, яка називалася «Маршрут товаріща Сталіна», присвячену Голодомору. Тоді під театром збирали мітинги, аби не дати провести прем’єру. Це було вже у часи Партії регіонів і сам факт Голодомору тоді активно заперечували.

«За два роки до окупації у Криму будували житло для російських військових»

Не скажу, що зміни у публічному просторі Криму стали для мене різко помітними. Коли ти постійно працюєш, ведеш паралельно три проекти і спілкуєшся лише у своєму колі, то важко робити зріз суспільства. Так, пам’ятаю, що почали відкриватися усі оці «російські центри». Також у 2012-му разом із театром «Буріме» я їздив містами Крима і побачив, як активно забудовують Севастополь. Там зводили будинки, але житло у них не продавали. Вже потім стало зрозуміло, що це квартири, які готували для російських військових.

І у лютому 2014-го вони з’явилися. Я жив неподалік від Ради міністрів Криму. І бачив, як їдуть і їдуть військові без розпізнавальних знаків. Бачив оці БТРи на вулицях. Це було, як у кіно, ніби це все відбувалося не з нами. Було відчуття, що це просто черговий твір братів Стругацьких. Мені здається, що переважна частина суспільства цього не підтримували. Принаймні, серед моїх друзів, більшість були проти того, що відбувалося.

Ці «зелені чоловічки» дійсно були ввічливими – місцевих жителів не чіпали, але повністю блокували українські військові частини. А потім був, так званий, референдум. Чи ходили на нього люди? Деякі - навіть по кілька разів. Мені водій маршрутки хвалився, що голосував чотири чи п’ять разів.

Для мене стало останньою краплею, коли мої тодішні колеги прислали фото, як вони дружно проголосували на референдумі. І я просто перестав ходити на роботу – не міг працювати із цими людьми. А те, що буду виїжджати із Криму, я розумів іще до референдуму. Це дійсно страшно. Бачити, як нещодавно нібито притомні люди перетворюються на якихось зомбі. Починають розповідати, що їх мучили українською мовою. Хоча за 13 років моєї роботи у Криму вони жодного разу не говорили зі мною українською.

Це все накопичувалося: колеги, які голосували на референдумі; сусідка, яка ходила купувати тортики для «зелених чоловічків»; виклики на допити до ФСБ людей із українською позицією. Деякі просто вранці йшли на роботу і більше не поверталися. І досі ніхто не знає нічого про них…

Від редакції

Хронологія окупації Криму

-Армія Російської Федерації розпочала окупацію півострова 20-го лютого 2014-го року. Цей факт, зокрема, підтверджується тим, що на російській медалі «За повернення Криму» вказана саме ця дата – 20 лютого. Хоча раніше російська влада запевняла, що почала, так званий, «процес повернення півострова» 22-го лютого після звернення колишнього президента України Віктора Януковича.

-27-го лютого російські спецпризначенці без знаків розрізнення захопили будівлі парламенту та уряду Криму і вивісили над ними прапори РФ.

-16-го березня окупаційна влада провела, так званий, «референдум про незалежність АР Крим». 18-го березня президент Росії Володимир Путін, а також самопроголошені Голова ради міністрів Криму Сергій Аксьонов та спікер Верховної Ради Криму Володимир Константинов підписали договір про прийняття Республіки Крим до складу Росії.

«Коли виїжджав із Криму, розумів – заберу все і вже не повернуся»

Машину для виїзду вдалося знайти лише через друзів – ніхто просто не хотів їхати через кордон із півостровом. Знайшлися батько із сином, які фурою верталися із Криму до Харкова. Я розумів, що заберу все і вже не повернуся. Я така людина, що мені для комфорту потрібен затишок, створений із важливих, нехай навіть і дрібних речей, які мене оточують. Я забрав усе, тому привіз цей затишок із собою.

Перед тим зателефонував до Миколаївського театру. Сказав: «Забирайте мене ким завгодно». Мене прийняли. Це був червень 2014-го року.

Після цього я спершу працював у Миколаївському українському музичному театрі, потім перейшов у театр ляльок. Через деякий час перебрався до Києва. Організував там школу вишивки і разом із друзями створив гільдію «Золота нитка». У нас був офіс у центрі міста. Ми проіснували два роки, випустили кілька колекцій, організували два покази у Барселоні (я виступав як дизайнер).

А після завершення цього проекту купив квиток і приїхав до Полтави. Спершу – лише на постановку. А потім директор Полтавського театру ляльок Тетяна Вітряк запросила мене і я подав документи на конкурс на посаду режисера. Так я став полтавцем. У серпні буде два роки, як я живу і працюю у Полтаві.

Коли переїхав, багато речей мене здивували. Що тут настільки великий культ Петра Першого і взагалі російської перемоги над шведами, хоча із Полтавою пов’язано набагато більше історичних подій більш давніх за часом. Також Полтава чимось нагадує мені Севастополь – там багато відставних військових, тут – так само. А ще я здивувався, що у Полтаві так багато російської мови.

«Політика є навіть у дитячій казці»

Хоча я сам говорити правильною українською став після 2014-го року. У мене сталося серйозне переосмислення. До цього у мене і у режисурі не було внутрішнього громадянського стрижня. Мені здавалося, що мистецтво – поза політикою. Тепер я розумію, що це повна дурня. Мистецтво завжди нерозривно пов’язане із політикою Політика є навіть у дитячій казці. Просто діти її не бачать, але сприймають підсвідомо. «Чіполіно» діти сприймають як казку, а дорослі бачать у ній серйозні суспільні проблеми. У казці часто можна більше гротескно, але точно, показати гостро соціальну ситуацію. І у театрі ляльок – гріх цього не робити. Із цього ж, власне, починалися вистави, головними героями яких були Петрушка чи Гіньйоль.

«Де б я не був, завжди сію лаванду. Цей запах повертає мене додому. Домом однозначно був Крим…»

Чи лишився у мене зв'язок із Кримом? Внутрішній – так. Де б я не жив, завжди сію лаванду. Цей запах мене повертає додому. Домом однозначно був Крим.

Я його сприймав навіть не як півострів, а як мій острів, на якому мені було комфортно. Завжди знав, що мені навіть не потрібно кудись виїжджати, щоб зустрітися із друзями. Тому що кожного літа вони були у мене. Біля дверей моєї квартири під килимком завжди лежали ключі. І навіть коли мене не було вдома, друзі могли приїхати і зупинитися там. Зараз у Криму лишилась дуже невелика кількість людей, із якими я досі спілкуюся. Більшість виїхали. Лишилися тільки ті, кому не дозволили поїхати життєві обставини.

Чи є у мене бажання повернутися туди? От зараз – ні. У мене дуже довго були рефлексії, коли мене туди тянуло. Проте з часом це минуло. Я не бачу себе зараз в Криму із тими людьми, які зрадили. І не лише Україну, а мене, як українця. Як із тими людьми жити, я не знаю.

«У Криму ми вже втратили покоління…»

Чи вірю я у повернення Криму? Чим далі, тим менше. Ви ж розумієте, впродовж років туди масово завозять людей. Там просто викорчовують все українське. Активних людей, які ще лишилися, звільняють через українську позицію і ставлять своїх. Знайомі розповідали, що у кримському садочку на дітлахів одягли військову форму і вони там «воювали» із фашистами. На жаль, я думаю, що ми вже втратили це покоління. Ці діти вже виростуть росіянами. Ще років десять – і ми повністю втратимо Крим ментально. Як після цього можна буде його повернути? Вивозити, як Сталін, і привозити інших людей? Звісно, я цього не підтримую. А яка альтернатива? Після деокупації перевиховувати тих, хто там живе зараз? Чи вдасться це зробити? Це надто складні питання, на які немає простих відповідей...

Від редакції

У 2018-му році ми публікували інтерв'ю іншого полтавського кримчанина, Олександра Андрусенка. Він переконував, що Крим повернеться, але для цього українська влада має робити важливі кроки.

Станом на 2019 рік на материковій частині України перебували 40 тисяч 733 переселенці із автономної республіки Крим та міста Севастополя.

Станом на 19 січня 2021 року, за даними Єдиної інформаційної бази даних Мінсоцполітики на обліку перебувають 1458912 переселенців з тимчасово окупованих територій Донецької та Луганської областей та АР Крим.

Більшість цих людей, напевно, що хочуть колись повернутися додому. Але коли стане можливим таке повернення? І чи буде це місце тим самим домом?