Полтавський переселенець із Криму розповів про «ущемление русского языка», Євромайдан у Сімферополі, знайомство із Олегом Сєнцовим та спосіб повернення півострову після окупації

Крим повернеться після окупації, але для цього владі потрібно зробити важливий крок

Олександр Андрусенко у 2014-му році після анексії Криму разом із родиною переїхав із Сімферополя до Полтави. Чотири роки не був на окупованому півострові. Зараз живе у Полтаві на Червоному шляху, пише музику, займається впровадженням у життя енергоощадних технологій, а саме – сонячних батарей. У інтерв’ю із журналістом «0532.ua» розповідає про життя у Криму до, під час та після анексії.

Про життя у Криму. Жив у Сімферополі. Рід батька живе у Криму давно, а от батьків моєї матері переселили на півострів із Кіровської області – якраз у той час, коли депортували кримських татар, а на їх місце везли росіян.

У Сімферополі я мав власну фірму, займався ремонтом комп’ютерів. Вертольоти не купляв, але жив досить заможно.

Про «ущемление русского языка». До 2013-го проблем не було. Хіба що більшість підтримувала Януковича та Партію регіонів, а я – ні. Іще вже тоді «регіони» та Медведчук розганяли тему «ущемления русского языка». Я запитував у тещі, яка працювала на державній службі: «А чим вас ущемляють? Тим, що документи потрібно було вести на українській? Так це – офіційно державна мова. Де «ущемленіє»?»

Про Євромайдан. У Сімферополі були акції за євроінтеграцію, але не чисельні. Виходили чоловік 50. Коли побили дітей, тоді вийшло більше. Підтримували акції ультраси «Таврії». У Криму виходити на акції було страшнувато – усе знімали мєнти, ніхто не знав, як це потім відгукнеться. Тим не менше, постійно виходили, щоб показати свою позицію.

Про Антимайдан. На півострові завжди був великим адмінресурс Партії регіонів. Вони контролювали усі підприємства. Людей із них возили на противагу Помаранчевому майдану – у 2004-му. Такі самі «поїзди дружби» їхали на Антимайдан у 2013-му. Потім розповідали, що платили їм по 800 гривень за три дні. Позиція була – ми поїдемо і «денежек срубим».

Про Самооборону Криму. Вже ближче до лютого мені дзвонили знайомі та пропонували вступити до Самооборони Криму. Говорили: «До нас фашисти їдуть, а нам автомати дадуть!» Я відмовився. Пізніше, вже 7 березня, мені із багатоповерхівки кинули будівельний камінь на дах автомобіля - напевно, за мою позицію. Дах пробило і я поїхав у майстерні лагодити машину. То там, на території майстерень, вже на той час було багато немісцевих людей – якісь казаки, завезені люди. І в них тоді вже була зброя – карабіни «Сайга», мисливські рушниці. Коли вже створили Самооборону Криму, то її кістяк складали члени ОПГ Аксьонова із 90-их. Я давно був у бізнесі і пам’ятав іще, як вони у ті часи заробляли рекетом.

Про захоплення Криму. Я розумів, що буде «двіжуха» із приєднанням Криму до Росії. Тому що з’явилися ті самі обличчя, які їздили у 2004-му на з’їзд у Сєвєродонецьку. Я дуже боявся, що станеться це приєднання до Росії. І до останнього сподівався, що держава застосує владу. Але цього не сталося. Тоді «вата» сиділа по домах. Але момент було упущено, а потім вночі Гіркін захопив Верховну Раду Криму та Кабінет Міністрів.

Про жителів Криму. Треба ж враховувати, який «контингент» там проживає. Багато, так званих, «понаехів», які «понаехали» на півострів у період радянської влади. Багато хто із них іще не забув, коли Крим був російським. Вони матюкали Хрущова і хотіли повернутися до Росії. Жарти про війну, до речі, були в них популярними іще задовго до анексії. До нас приїздили родичі і жартували: «А давайте вы нам войну объявите, а потом сдатитесь?»

Про російську армію у Криму. Цивільній людині складно розібратися – чи були це військові збройних сил Росії. Проте озброєних людей було багато. Частина – закривали свої обличчя. Охороняли всі важливі об’єкти, була комендатура, стояла техніка. «Вата» заперечувала, проте всі розуміли – це Росія. У мене старший брат загинув у Афганістані. Тоді теж всі знали, де він загинув, але ніхто про це уголос не говорив. Те саме відбувається зараз із російськими солдатами, які воюють в Україні.

Про референдум. За моїми враженнями, на референдум ходили відсотків 20-30 населення півострову. Із кримських татар – відсотків 5. Ажіотажу точно не було.

Про виїзд із Криму. Зрозумів, що потрібно виїжджати, тоді, коли почали виводити українські війська. Наші військові частини тривалий час були блокованими, їм нічого не підвозили. Солдати здали зброю і ходили із палками. Я кілька разів їздив у частину в Перевальному, возив допомогу нашим військовим.

Про різницю із переселенцями Донбасу. Переселенці із Донецької та Луганської областей тікали від війни. Там була реальна загроза життю. Кримські переселенці, переважно, їхали з півострова за ідеологічними переконаннями.

Про переїзд до Полтави. Виїжджали ми підготовлено. Я розумів, що родина має жити у власному житлі. Знайшли по Інтернету будинок у Полтаві. І місто підходило, і ціна була невисока. Я придбав будинок. Потім завантажив у легковий автомобіль усе, що влізло, посадив сім’ю – і ми поїхали.

Про дружину-держслужбовця. Моя дружина працювала у Криму в управлінні статистики. Їй пропонували перейти на аналогічну роботу, але вже під Росією. Вона відмовилася. Сказала, що присягу держслужбовця давала один раз. До речі, мало хто знає, але українські установи іще працювали у Криму до серпня 2014-го!

Іще перед переїздом дружина зв’язалася ізкерівництвом у Києві. Їй знайшли роботу. І зараз вона працює в управлінні статистики у Полтаві.

Про українців, які повертаються до Криму. Багатьом українцям довелося повернутися в Крим без підтримки держави. Тому що після виїзду із Криму вони не отримали ніякої підтримки. У багатьох виникли проблеми із житлом, із банками, із документами. До речі, багато українців страждають через те, що лишились у Криму і відмовились від російського громадянства. Тепер вони змушені кожні 3 місяці виїжджати і повертатися.

Багато проблем виникає у пенсіонерів. При переїзді із окупованого Криму вони не можуть переоформити пенсію. Там потрібні пенсійні справи, їх не хочуть надавати. Процес переоформлення може затягнутися на рік-два. Тому люди і вертаються.

Про інших переселенців. Я їхав – і нічого не чекав від держави. Хтось постійно повторював: «Мне должны!» Хоча я не скажу, що немає варіантів, за що тут зачепитися. Були гранти на ведення підприємницької діяльності та для самозайнятих осіб. Я розкидав інформацію про це серед знайомих переселенців із Криму. Ніхто не захотів займатися. Хоча на бізнес можна було отримати до 15 000 євро, а на само зайнятість – 600 євро. Я подав свій план, відучився три дні та отримав 600 євро.

Загалом більшість кримчан, які вже тут прижилися, намагаються не згадувати про Крим, закріпитися на новому місці та почати життя із нової сторінки.

Про життя у Криму зараз. Із друзями говорю щодня – по Скайпу чи через Фейсбук. Звичайно, життя там змінилося. Люди поділилися на гурти – тих, хто за Росіюі тих, хто проти. Життя краще не стало. Так, отримують вони більше, ніж в Україні, але ж і витрачають. У моєї мами пенсія – близько 3 000 гривень. Але ж і ціни вдвічі вищі, ніж у нас. До анексії росіяни із середньою заробітною платою приїздили до Криму і почувалися королями, тому що ціни були вдвічі-втричі менші. Зараз такої різниці немає.

Про блокаду Криму. Я підтримував блокаду. Був радий, що «наступили на хвіст» Фірташу, іншим олігархам. Це був логічний крок. Там, на півострові, російські військові бази. Ми повинні їм воду давати, електроенергію?

Про Майдан, революцію та втрату Криму. Не жалкую, що в Україні відбулася революція. Так жити далі не можна було. Хоча чимало людей потім запитували мене: «Чим вам мішав Яник? Сам крав – та іншим давав!»

Щодо втрати Криму після революції, так це як у ситуації, коли у вас помирає родич. Для вас же життя не завершується?! Так само і з Кримом, за одним винятком – Крим іще не помер.

Про повернення до Криму. Я думаю про це. Крим мені сниться постійно. Але поїхати не можу – не знаю, у яких я там базах.

Думаю про повернення. Але не знаю, як потім зможу жити поруч із цими людьми. Це ж родичі, друзі, знайомі, які зрадили не лише країну – зрадили мене. Тому думаю, якщо повернуся – продам усе, куплю будинок десь у селі і поїду із Сімферополя.

Про повернення Криму до України. Я певен, що він повернеться. Але для цього потрібно робити кроки. Я певен, що президент повинен швидше надати Криму статус Кримсько-татарської автономії у складі України. Визнати кримських татар корінним народом Криму.

Зробили б це раніше, може не було б і анексії. Якби татари мали квоту відсотків у 30 у парламенті Криму, то не було б одноголосного звернення до Путіна про ввід військ і не було б номінальної підстави для початку анексії.

Про Олега Сєнцова. Із Олегом Сєнцовим познайомився по переписці. Він саме планував знімати свій другий фільм. А я запропонував йому використати у стрічці музику, яку пишу. Обговорювали На жаль, зустрітися нам так і не вдалося – почався Євромайдан, потім анексія.

Знаю Олега як рішучого чоловіка за фактами із його життя, коли він проявляв сильний характер. Тому, боюсь, що і у ситуації із голодуванням в російській в’язниці він піде до кінця.

Про життя після війни. Як не дивно це звучить для багатьох, але потрібно допомагати державі. Платити їй податки, натомість отримувати від неї сервіс і жити нормальним бюргерським життя.