"Допомогти дитині заговорити - найбільше щастя!" - логопед із Полтави розповіла про складнощі та перемоги у своїй роботі

14 листопада відзначають Міжнародний день логопеда. Це – свято для тих людей, які допомагають іншим заговорити правильно, а іноді – просто заговорити. Напередодні свята ми записали інтерв’ю із однієюз таких людей – Оленою Манько, дефектологом, логопедом та практичним психологом із Полтави. Основний напрямок роботи Олени Володимирівни – розвиток мовлення та комунікації. Працює вона як із дітьми, так із дорослими. Своїй роботі присвятила 15 років життя. Працювала у державних закладах (реабілітаційних центрах). Із 2008 року має приватну практику. П'ять років працювала у Латинській Америці - у республіці Чилі.

-Олено Володимирівно, розкажіть, якщо можна – коротко, чим займається логопед і які знання потрібні йому для роботи?

-Кожен логопед – це експерт, який працює із дефектами мовлення. Коли до мене звертаються за допомогою, я одразу намагаюся визначити, що є причиною проблеми. Це може бути органіка або фізіологія – і це більше стосується медицини, а може бути психологія, тобто дефект виникає через якісь психологічні аспекти. Тому для моєї роботи потрібні знання у фізіології, медицині, анатомії, психології.

Приміром, якщо у дитини проблема – розщілина твердого піднебіння, то, звісно, операцію їй роблять хірурги. Але паралельно із нею працює логопед. Я у своїй роботі можу використовувати спеціальні зонди, масажні шпателі. Можу здійснювати корекцію за допомогою масажів, надавлювань, певної корекції. Але підкреслюю, я не медик, а логопед. А все це роблю, щоб допомогти дитинці заговорити.

-Які найпоширеніші проблеми, із якими звертаються до логопеда?

-Найчастіше це дизартрія, або порушення звуковимови. Це звичайні невимовляння звуків «Р», «Л», «Ж», «Ш», «С», «З». Як правило, проблему звуковимовлення виправити легко, навіть якщо є певні органічні враження чи неправильна анатомічна будова. Якщо до цього сумлінно ставиться дитина та її батьки, то ми дуже швидко це коригуємо. За місяць можемо поставити 1-2-3 звуки, залежно від того – яких саме дитина не вимовляє.

Найскладніший – це «Р-р-р». Він і з’являється найпізніше за всі інші. До речі, за нормами дитина має опанувати увесь звуковий ряд до 4 років. Якщо це із якихось причин не вийшло само по собі, потрібно проконсультуватися зі спеціалістом. Може бути якась анатомічна проблема, а може бути, що дитина просто не зрозуміла, не «зчитала», як відтворювати цей звук. І їй просто потрібно трошки допомогти.

Так от, звук «Р-р-р» - найважчий і на нього може піти близько місяця. Простіші звуки, такі як «Ж», «Ш», «З», «С» - взагалі можна поставити за одне-два заняття.

Звісно, потім іще пройде певний час, доки дитина змінить звичку говорити неправильно на вірну вимову.

Проте, хочу зауважити, що порушення звуковимови – не мій основний профіль. Це дуже проста робота, а мені цікаво виконувати складніші завдання. Це – робота із дітьми з порушенням інтелекту, проблемами спілкування, із дитячим церебральним паралічем. Тут дійсно доводиться вирішувати важкі завдання, тому що часто приводять діток, які взагалі не говорять.

-Чи вдається допомогти таким діткам? І яких результатів вдається достягти?

-Кожна така ситуація – складна. І простих вирішень ніколи не буває. Тому що тут часто проблема не лише у вадах мовлення, а взагалі - у комунікації. Наше мовлення – це ж прояв зв’язку із іншими людьми. Тому одразу постає питання: «А чому ця дитина не хоче говорити?» І я намагаюся підійти до проблеми із різних боків, вивчаю анамнез, родинні стосунки, складаю загальну картину із різних пазликів. Отут і доводиться задіяти знання із анатомії, генетики, нейрофізіології. Хочеться розгадати цей ребус, дати відповідь на питання: «Що ж стало причиною?» і, як результат, запустити мовлення. Кінцева мета -  допомогти батькам налагодити комунікацію зі своєю дитиною. Результативність у цих випадках є, але вона дуже повільна. Тут вже мова йде не про місяці, а про роки. І результат можливий за умови глибокої взаємодії із батьками та іншими спеціалістами.

Які результати вдається отримати? Буває, що дитина так і не починає говорити. Але вона комунікує – за допомогою жестів, картинок, «толкерів». Із появою різних ґаджетів можливості альтернативного спілкування іще більше розширилися. А є діти, які після нашої спільної роботи починають говорить так, що вже не відрізниш від інших. Але у цих випадках – завжди низький уклін батькам, які паралельно інтенсивно працюють разом зі мною.

-Чи займається логопед проблемами заїкання?

Заїкання також належить до сфери нашої роботи. Але це – логоневроз. Говорити заважають судоми якихось із м’язів мовного апарату – або голосових зв’язок, або діафрагми, або язика. У таких випадках я завжди розпитую про анамнез, щоб знайти можливу причину, і цікавлюся, чи зверталися до невролога. Можливо, лікар призначить пропити якісь легкі дитячі заспокійливі, щоб стабілізувати нервову систему, а потім вже можна буде вирішувати проблему із мовою.

-Іноді у людей вже у дорослому віці стаються розлади мовлення, приміром, після інсультів. Чи працюєте ви із такими проблемами?

-У моїй практиці було кілька літніх людей, із якими я працювала, щоб заново запустити мовлення після інсульту. Інсульт викликає афазію – розлад мовлення, спричинений ураженням кори головного мозку. У людини може бути суто фізіологічна проблема – частковий параліч мовного апарату: язика, щік, голосових зв'язок. А можуть виникнути порушення внаслідок уражень ділянок мозку, які відповідають за пам'ять, мислення. Тоді людина забуває назви простих речей або не може описати предмет. Важкість ураження залежить від тривалості інсульту, часу отримання медичної допомоги.

У двох випадках ми змогли повноцінно відновити мовлення, але варто зауважити, що інсульти у цих ситуаціях були поверхневими. Ще у кількох випадків після проходження частини курсу рідні вирішили продовжити самостійно, тому не можу сказати, якими були кінцеві результати.

-Розкажіть про роботу у Латинській Америці. Який досвід ви змогли там отримати?

-Із 2013 по 2018 рік я працювала у республіці Чилі. Займалася із дітьми у навчальному центрі для полілінгвальних родин: приміром, коли мама україномовна, а тато іспаномовний. Я допомагала дітям вчити українську чи російську в умовах іспаномовної країни. Це накладає свій певний відбиток, адже у іспанській мові практично немає шиплячих звуків на кшталт «Ж» чи «Ш». Також мала досвід роботи у реабілітаційному центрі для дітей із синдромом Дауна. І там побачила суттєву різницю у ставленні до таких діток. У Чилі цих дітей всі люблять, обіймають, цілують. Їх не «муштрують», не порівнюють із іншими. Якщо у них не виходить читати, їх не силують до цього. Натомість адаптують до побутового життя, дозволяють самим готувати салати, варити кашу, робити бутерброди і, звісно, у процесі комунікувати.

У нас, в Україні, на жаль, досі люди переживають про те, що скажуть сусіди і хочуть, щоб дитина будь-що стала «такою, як усі». Я рада, що у нас поступово ця ситуація змінюється. Приміром, у школах з’явилася інклюзивна освіта, дітки із особливими потребами можуть навчатися разом із іншими і їх нормально сприймають.

-Наостанок хочу задати надзвичайно просте запитання – за що ви любите свою роботу?

- Допомогти дитині заговорити - найбільше щастя! Я радію, коли можу стати своєрідним «перекладачем», зв’язуючою ланкою, яка допомагає налагодити дитині та її батькам радість комунікації. Для мами, яка ніколи не чула від своєї  дитини звичайного: «Мама, я хочу їсти!», почути це - голосом, карткою, жестом – це вже неймовірна радість. І якщо я можу у цьому допомогти – це чудові відчуття!

Бесіду вів Володимир Паршевлюк

Нагадаємо, у День артилерії доброволець із Полтави розповів про історичні гармати "Азову".

Бажаєте отримувати найважливіші новини Полтави у месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram