Полтавський Святий Афанасій Вольховський – історія великого смирення і самопожертви

Його мощі знаходяться у Хресто - Воздвиженському монастирі. Найвизначнішою подією 2010 року для Полтавських православних християн стала канонізація цього  славного земляка - Єпископа Афанасія (Вольховського). Життя Святителя Афанасія Вольховського – історія великої звитяги, сподвижницького служіння Богу та своїй пастві. Але це також і історія великого смирення та самопожертви. Народився майбутній святитель у Полтаві, в сім’ї священників. Рід Вольховських бере початок ще у 14 столітті. Хлопчика нарекли Федором, і на той час він отримав добру освіту- спочатку семінарія, згодом духовна академія. У 1765 році , після закінчення навчання, був священником у Миколаївській церкві міста Полтава, 1 жовтня 1769 року, після смерті дружини, прийняв чернецтво в Чернігівському Ильїнському монастирі й найменований Афанасієм, на честь святителя Афанасія, патріарха Цареградського, Лубенського чудотворця.

З 1770 року виконував різні послухи при Чернігівському кафедральному соборі й Свято-Троїцькому монастирі. Потім був призначений ігуменом Новгородського Кирилова монастиря, згодом - Олександро-Невської Лаври.

В 1783 році був переведений спочатку в Новгородський Отенський Покровський Трьохсвятительський монастир, а потім -- у Вяжицький (зі зведенням у сан архімандрита). 13 листопада 1785 року призначений архімандритом Новгородського Юр'єва монастиря. 6 травня іменним Її Імператорської Величності Указом архімандрит Афанасій (Вольховський) затверджений на Староруську вікарну кафедру Новгородської єпархії. 14 липня архімандрит Афанасій був наречений, а 30 липня 1788 року хіротонісований у єпископа Староруського, вікарія Новгородської єпархії. На цій кафедрі був найближчим помічником маститого старця, митрополита Гавриїла (Петрова).

" - Близько п'яти років світив він на цій кафедрі, як на підсвічнику, і на шостому десятці своїх років переведений у місто Могилів, на самостійну кафедру, і саме в 1795 році, по кончині пріснопам'ятного Георгія Конісського", - свідчить життєпис.

З 5 березня 1795 року - отець Афанасій став єпископом Могилівським і Полоцьким.

11 травня 1797 року він був нагороджений орденом святого Олександра Невського. У життєписі відзначено:

" - Два з половиною роки Святитель Афанасій керував Могилівською паствою, серед якої і залишив по собі пам'ять мудрого та доброго пастиря не одним Окружним Посланням своїм до неї, але й тим найбільше, що в середовищі її "багато церков і народу навернув в благочестя (православ'я)". На увагу до таких, без сумніву, великих подвигів, Імператор Павло Петрович 11 травня 1797 року, нагородив Єпископа Афанасія орденом святого Олександра Невського. Але ця зірка була вже останньою на життєвому небокраї Святителя Божого та, як емблема земної величі й слави, хутко згасла".

Далі починається трагічна сторінка… У тому ж році в Синод надійшов донос диякона Харкевича, в якому на єпископа Афанасія зводилися різні наклепи. У життєписі так описана ця подія:

"- Один недостойний диаякон, якийсь Харкевич, забувши настанови Слова Божого, згідно яким не личить диякону бути двоязичним, подібно Іуді Искаріотському, що продав свого Вчителі й Господа за 30 срібників, продав свого архіпастиря Афанасія духу злості й лукавства, духу гордості й честолюбства: він оббрехав його жахливим наклепом. Посланий у Св. Синод донос зводив на Святителя Божого тяжкі злочини в моральному й громадянському відношенні. Святитель Афанасій обвинувачувався, страшно вимовити, "у перелюбі, хабарництві, недотриманні табельних днів і в інших не менш тяжких злочинах".

Довідавшись про зміст доносу, Преосвященний Афанасій звернувся із проханням про звільнення його від управління єпархією, маючи на меті також відгородити Православ'я від наруги та підозр.

Імператор задовольнив прохання, і Афанасій був зміщений з кафедри та призначений на спочинок у Мгарський Спасо-Преображенський монастир Полтавської губернії 27 серпня 1797 року.

Про несправедливий характер обвинувачень на адресу святителя свідчить той факт, що в справі про ці тяжкі наклепи не було призначено жодного слідства, а самому єпископові Імператорським указом була призначена пенсія.

З життєпису відомо наступне:

"- Отже, Святитель Божий Афанасій, що обрав при вступі до чернецтва Лубенського Угодника Божого, Патріарха Афанасія, своїм патроном, приходить до свого заступника й покровителя вчитися терпінню, яке народжується від скорботи, по слову Апостола. А скорбота у Святителя Божого була велика й сильна. І Царська милість, виражена згодом у даруванні йому пенсії, не утішила його. Більше всього боявся він тієї думки, чи не зробив він собою мимовільної спокуси. Ця, видно, думка не полишала його, і тільки Милосердна Цариця неба й землі, наша славна Владичиця й Богородиця Пріснодіва Марія, що подає людям «зміст кращий ніж природній», не залишала його й тоді Своїм Покровом, коли він був у великому духовному випробуванні».

Такий важкий стан перед переходом у вічність Святителя Божого Афанасія тривав близько півроку. Він прибув на батьківщину у Полтаву попрощатися з рідними й спочив у них на руках".

Помер святитель 1 січня 1801року. Похований у Полтавському Хрестовоздвиженськом монастирі. Мощі його почивали нетлінне. У одному з історичних описів сказано так:

« - Весьма утешительно для верующих и благочестивых православных людей узнавать, как протекала жизнь тех подвижников веры и благочестия, которые по кончине своей пребывают нетленны многие десятки лет, и даже сотни, и которые и заживо, и по преставлении своем неоскудно изливали и изливают милости свои всем призывающим их молитвенно на помощь. Такие Угодники Божии, не будучи еще канонизованы святой Церковию, тем не менее, чтятся Боголюбивым народом русским, который, совершая о таковых панихидные моления, прибегает и за их помощью. К числу таких Угодников Божиих относится … и Полтавский святитель, нетленно почивающий в тамошнем Крестовоздвиженском монастыре: епископ Афанасий, преставившийся … в начале 1801-го года. Почивает он под сводами соборного храма Крестовоздвиженского мужского монастыря, в г. Полтаве, в одном из отделений тамошней усыпальницы».

Призначений на Прилуцьку кафедру (Полтавське вікаріатство) блаженної пам’яті Преосвященний Іларіон (Юшенов), в 1882 році оглядаючи гробницю Преосвященного Афанасія, виявив нетління тіла його. Про це було донесено в Синод, звідки надійшло розпорядження винести труну з усипальниці, а в склепі влаштувати церкву, де поставити мощі й там служити панахиди до часу офіційної канонізації.

Через велику кількість зцілень і чудес матеріали для канонізації святителя Афанасія були підготовлені в найкоротший термін . Ім'я святителя було внесено в Полтавський патерик, що готувався до видання.

Так зверталися в молитвах до ще не прославленого Угодника Христового: « -Скорбный Святитель Божий Афанасий, помолись о нас Господу Богу, аще имаши дерзновение к Нему молитися за ны, прибегающии к тебе. Воззри на наши скорби, на клевету, и нас облегающую, и расторгни узы и мрежи, связующия нашу душу. Дай нам помощь молитвами твоими, да укрепит Господь наши силы и наш ум, умерщвляемые грехами, да ограждаемые крестным знамением и помогаемые Пресвятою Госпожею Девою и Богородицею, поживем в благочестии и чистоте и, тако достигнув вечера жизни нашея, отыдем к незаходимому Свету — Христу. Аминь».

Урочистості із нагоди прославлення святителя Афанасія планувалося провести після Собору 1917 року, однак цьому перешкодила революція, що почалася.

Є численні свідчення про силу молитовного заступництва блаженної пам'яті єпископа Афанасія. Так, у дореволюційних монастирських архівах зберігалися записи про зцілення по молитвах святителя Афанасія.

У книзі, виданої більш 100 років тому, висловлене тверде переконання: « - Жизнь этого Святителя разрешилась скорбями, вследствие перенесенных им людских напастей и клеветы человеческой, и, вероятно поэтому, он, будучи сам искушен клеветою, может и другим, сущим в скорбях от клеветы и напраслины, помогать данною ему от Бога благодатью».

Мощі, що почивали нетлінно в особливому склепі Хрестовоздвиженського собору Полтавського монастиря, після більшовицького перевороту були передані в краєзнавчий музей Полтави як експонат антирелігійної виставки. Там вони перебували до початку Великої Вітчизняної війни, а з приходом окупантів були таємно перенесені в монастир, де й були поховані під підлогою соборного храму обителі. Коли ж краєзнавчий музей згорів, поширилися чутки, що згоріли й святі мощі. І хоча було відомо про їх справжнє місце знаходження, церковна влада не квапилася розголошувати це, аби вберегти святиню від можливої наруги від рук безбожників.

Близько 1995 року мощі були перепоховані на монастирському цвинтарі між Хрестовоздвиженським собором і Троїцьким храмом.

А в 2009 році по благословенню й при особистій участі Високопреосвященнішого архієпископа Полтавського й Миргородського Филипа, почалися роботи зі збору матеріалів для канонізації єпископа Афанасія (Вольховського). Був складений проект тропаря й кондака, а також іконописного зображення святого.

На засіданні комісії з канонізації святих при Священному Синоді Української Православної Церкви, що відбулося в Києві 2 березня 2010 року під головуванням глави комісії Високопреосвященнішого архієпископа Херсонського й Таврійського Іоанна, був розглянутий рапорт Керуючого Полтавською єпархією про можливість причислення єпископа Афанасія (Вольховського) до лику місцевошанованих святих. Комісія ухвалила направити Блаженнішому митрополитові Володимиру рапорт із проханням розглянути питання про канонізацію святителя Афанасія (Вольховского). Священним Синодом Української Православної Церкви на засіданні 27 травня 2010 року був розглянутий зазначений рапорт голови комісії з канонізації святих.

Вітаючи присутніх, Блаженніший Митрополит Київський і всієї України Володимир (Сабодан), який був на церемонії канонізації, не міг стримати хвилювання. В інтерв’ю Полтавським журналістам , він, зокрема, сказав:

- З Полтавськими віруючими легко молитися. Тут добрі люди, із світлими очима. Гарно моляться. Тож дай Боже, щоб по молитвах їх земляка святого Афанасія Бог послав їм щастя, благополуччя, благословляв би усіх полтавчан на добрі справи. На чесне життя. Житія всіх святих, які ми бережемо і читаємо, повчає нас, як треба любити Бога і ближнього. Як надіятися на Бога, і вірити йому. Цей святий-не виняток. Він на Бога надіявся, і досяг пізнання Божої істини. І життя згідно з цією істиною.

Читайтк також: Полтавські храми, яких більше немає