09:00, 5 січня 2019 р.
Надійне джерело
Маленькі полтавські історії. Таня і сніжинки
- Тааань! А чого сніг рипить?
- Тому що сніжинки ламаються. От ми на них наступаємо, і вони ламаються. Одночасно сотні, тисячі, мільйони сніжинок!
Таня знає все на світі, і де синички живуть, і про блискавку, і про те, звідки береться райдуга. Таня – батькова зведена сестра. Мені , тодішній чотирирічній, не дуже зрозуміло – як це . В уяві постала приблизно така картина – їх з батьком кудись звели і сказали, що вони тепер брат і сестра.
Набагато пізніше я дізнаюся, що так воно приблизно і було.
Таня – це постійне свято. Це казки про чарівника Смарагдового міста і про країну Місячних зайчиків. Це найбільші сніговики і ставок влітку.
Вона везе мене на санчатах, її кудлата шапка запорошена снігом , над нею зринає раз по раз хмаринка пару, а я хочу негайно побачити , як ламаються сніжинки. Колючою рукавичкою захоплюю кілька. Ні, кілька не цікаво. А от якщо зламати одну однісіньку - сніжиночку – я почую, як вона ламається? Не чути. Тільки веселий скрип з під санок і такі ж скрипучі кроки Тані . А ще десь їде поїзд.
- Ти шо там затихла, не змерзла?
- Нєєє, я хочу почути, як ламається одна сніжинка!
- І шо, почула?
- Нєєє…Чую тільки, як ти йдеш.
Таня обертається, кидає вірьовку від санчат , присідає сідає поруч.
- А ну, давай удвох спробуємо.
Беру кілька сніжинок , відділяю одну , найкрасивішу , голчасту зірочку. Але вона одразу стає крапелькою від нашого подиху. Тоді Таня підносить по одній мені під вухо, але все одно не чути нічого.
- Ну шо, не чуєш?
- Ні. Нічогісінько.
- Я знаю, чому не чуєш. Бо коли ламаються сотні сніжинок – то звук. А коли одна – то ультразвук.
- Як це?
- Ну такий дуже тихий звук. Його чує дуже мало хто. Наприклад, кажани.
- Так як вони можуть його чути? Вони взимку сплять!
- Так того і сплять! Ти представ, шо було б, якби вони оце літали і чули звуки ламающихся сніжинок? Та вони б показилися! Того вони і впадають у сплячку! Он, бачиш отой сарайчик?
Серед заметів – маленька клуня баби Михайленчихи.
- Ото там сплять всю зиму кажани. З осені залітають – і поки увесь сніг не розтане, дрихнуть. Хроплять, страшне діло.
… Через тридцять років зимовим вечором я сяду поруч з Танею. Вона стомлена , сьогодні одружила сина, в неї під очима темні кола від безлічі святкових клопотів.
Я обійму Таню , скажу, що люблю її і подякую.
Адже це так важливо,коли у твоєму дитинстві є хтось, хто разом з тобою слухав, як ламаються сніжинки.
Ти згадуєш про це студеним дзвінким ранком дорогою на роботу.
І серед заметів щоразу відчуваєш тихе тепло.
Там, де серце.
Світлана Фільчак
Раніше ми розповідали За півкроку до Нового року
Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію
Останні новини
Спецтема
Оголошення
08:07, 23 листопада
07:22, 21 листопада
10:32, Вчора
live comments feed...