Маленькі полтавські історії. За півкроку до нового року

Моєму татові

-         Світлячок, дай мені ручку. Ти впадеш, тут слизько.

-         Я сама!

-         Сама йтимеш, як звернемо на Чкаловську. Там хоч світло горить. А зараз давай ручку. Бо  ще, чого доброго, впадеш і тоді буде нам свято. Обом.

Ми з батьком ідемо до баби Віри. Несемо їй в подарунок печені горішки зі згущиком, що їх вчора цілий вечір пекли мама і її подружка тьотя Лєна. 

-         А коли ти жив у Якутії, там було так само холодно, як оце у нас зараз?

-         Холодно? Та це для них взагалі спека. Жарище. Мінус десять у них  у травні. А так мінус сорок, мінус сорок п*ять. Оймякон, полюс холоду.

Коли батько починає говорити про північ,  у нього змінюється голос. Він одразу стає далеким – далеким.  Натхненним. І я сто разів чула про оленів, які там зовсім невеликі і мають пухнасті роги, і про його собаку – лайку на ймення Кобух. Його подарували батькові оленеводи , а Кобух мовою якутів означає заєць.  І про північне сяйво, що  абсолютно не таке, як його зображають у книжкових картинках.

-         Воно по всьому небу, Світлячок. І там всі барви веселки. А оті, що тобі його намалювали  у « Географії» , поняття не мають , шо малюють. Видно, що далі Броварів не були. Позорище, а не північне сяйво.

Баба Віра зустрічає нас радісно і метушливо. Вона з високою  зачіскою,  від неї чудесно пахне. Вони з батьком довго жартують і п*ють « по п*ять капель, дай бох не в послідній раз, за уходящий, погладимо йому дорожку».

А коли повертаємося додому , то вже повна хата людей. Прийшла тьотя Лєна, і сусіди Мирошниченки  і  Степаненки з Полтави.  З їхньою дочкою, Анею, ми міцно обіймаємося і потім всю ніч ділимося секретами .

-         А ти вже хочеш заміж?  – питає Аня

-         Та якось поки що не дуже.

-         А я хочу. І що б чоловік був військовим, як тато. І красивим, як його курсант Павлюк. Такий чорненький. Кажуть, у Новий рік треба загадувати бажання, і тоді воно здійсниться. Так що ти теж загадуй собі якогось чоловіка.

-         Так я не хочу заміж!

-         То ти зараз не хочеш. Загадуй на майбутнє. І як захочеш, уже все буде готово.

Саме тоді я вперше побачила фільм « Відкрита книга» про жінку – мікробіолога, винахідницю пеніциліну. Героїня  і її чоловік всю дорогу відважно боролися з епідеміями холери, бубонної чуми і дифтерії, на фоні цих катаклізмів ніжно любили одне одного. Вона була маленька , він височенний, і його звали Андрій.

-         Ну добре. Я хочу , що б мій чоловік був дуже високий. І що б його звали Андрій.

-         Ну і правильно, молодець. Це тобі зараз тільки шість років, і ти заміж не хочеш, от мені торік теж не хотілося. А оце вже тепер, коли  у школу пішла, то зразу понімаєш, шо заміж треба виходити.

-         Тоді я ще хочу протичумний костюм собі.

-         Господи, а це навіщо?

-         У фільмі « Відкрита книга» вони у ньому ходили під час епідемій.

-         Тю, яка ти странна. Мені здається, краще загадати вельвети і жуйки з Прибалтики апельсинові.

А потім настає ранок першого січня. І ти, як хронічний жайворонок,  прокидаєшся першою. І скрізь так тихо, що здається ти сама самісінька у   всьому світі. Чутно тільки цокання годинника .  І жалісно нявчить – проситься у хату кішка Маруся.

Ти впускаєш у хату Марусю, вона трусить змерзлими лапками ,  ти забираєш її зігрітися до себе під ковдру. А потім  пробираєшся на веранду і готуєш вам обом снідання. Яке, як відомо, найсмачніше  саме  першого січня.

 Шматок холодної  качки і торту « Наполеон»,  мандарин, цукерка  «Гулівер» , ситро. І досі, через  сорок років , вважаю, що саме такий сніданок першого січня – ідеальний.

…Аня вийшла заміж. Правда чоловік її не курсант – брюнет , а  блондин, який жодного стосунку до армії ніколи не мав, що не стало на заваді народженню у них двох чудесних  дітей.

А я так і не придбала протичумний костюм.

Втім, думаю, що це на краще.

Світлана Фільчак

Раніше ми розповідали Ганнина любов