08:30, 29 грудня 2018 р.
Маленькі полтавські історії. За півкроку до нового року
Моєму татові
- Світлячок, дай мені ручку. Ти впадеш, тут слизько.
- Я сама!
- Сама йтимеш, як звернемо на Чкаловську. Там хоч світло горить. А зараз давай ручку. Бо ще, чого доброго, впадеш і тоді буде нам свято. Обом.
Ми з батьком ідемо до баби Віри. Несемо їй в подарунок печені горішки зі згущиком, що їх вчора цілий вечір пекли мама і її подружка тьотя Лєна.
- А коли ти жив у Якутії, там було так само холодно, як оце у нас зараз?
- Холодно? Та це для них взагалі спека. Жарище. Мінус десять у них у травні. А так мінус сорок, мінус сорок п*ять. Оймякон, полюс холоду.
Коли батько починає говорити про північ, у нього змінюється голос. Він одразу стає далеким – далеким. Натхненним. І я сто разів чула про оленів, які там зовсім невеликі і мають пухнасті роги, і про його собаку – лайку на ймення Кобух. Його подарували батькові оленеводи , а Кобух мовою якутів означає заєць. І про північне сяйво, що абсолютно не таке, як його зображають у книжкових картинках.
- Воно по всьому небу, Світлячок. І там всі барви веселки. А оті, що тобі його намалювали у « Географії» , поняття не мають , шо малюють. Видно, що далі Броварів не були. Позорище, а не північне сяйво.
Баба Віра зустрічає нас радісно і метушливо. Вона з високою зачіскою, від неї чудесно пахне. Вони з батьком довго жартують і п*ють « по п*ять капель, дай бох не в послідній раз, за уходящий, погладимо йому дорожку».
А коли повертаємося додому , то вже повна хата людей. Прийшла тьотя Лєна, і сусіди Мирошниченки і Степаненки з Полтави. З їхньою дочкою, Анею, ми міцно обіймаємося і потім всю ніч ділимося секретами .
- А ти вже хочеш заміж? – питає Аня
- Та якось поки що не дуже.
- А я хочу. І що б чоловік був військовим, як тато. І красивим, як його курсант Павлюк. Такий чорненький. Кажуть, у Новий рік треба загадувати бажання, і тоді воно здійсниться. Так що ти теж загадуй собі якогось чоловіка.
- Так я не хочу заміж!
- То ти зараз не хочеш. Загадуй на майбутнє. І як захочеш, уже все буде готово.
Саме тоді я вперше побачила фільм « Відкрита книга» про жінку – мікробіолога, винахідницю пеніциліну. Героїня і її чоловік всю дорогу відважно боролися з епідеміями холери, бубонної чуми і дифтерії, на фоні цих катаклізмів ніжно любили одне одного. Вона була маленька , він височенний, і його звали Андрій.
- Ну добре. Я хочу , що б мій чоловік був дуже високий. І що б його звали Андрій.
- Ну і правильно, молодець. Це тобі зараз тільки шість років, і ти заміж не хочеш, от мені торік теж не хотілося. А оце вже тепер, коли у школу пішла, то зразу понімаєш, шо заміж треба виходити.
- Тоді я ще хочу протичумний костюм собі.
- Господи, а це навіщо?
- У фільмі « Відкрита книга» вони у ньому ходили під час епідемій.
- Тю, яка ти странна. Мені здається, краще загадати вельвети і жуйки з Прибалтики апельсинові.
А потім настає ранок першого січня. І ти, як хронічний жайворонок, прокидаєшся першою. І скрізь так тихо, що здається ти сама самісінька у всьому світі. Чутно тільки цокання годинника . І жалісно нявчить – проситься у хату кішка Маруся.
Ти впускаєш у хату Марусю, вона трусить змерзлими лапками , ти забираєш її зігрітися до себе під ковдру. А потім пробираєшся на веранду і готуєш вам обом снідання. Яке, як відомо, найсмачніше саме першого січня.
Шматок холодної качки і торту « Наполеон», мандарин, цукерка «Гулівер» , ситро. І досі, через сорок років , вважаю, що саме такий сніданок першого січня – ідеальний.
…Аня вийшла заміж. Правда чоловік її не курсант – брюнет , а блондин, який жодного стосунку до армії ніколи не мав, що не стало на заваді народженню у них двох чудесних дітей.
А я так і не придбала протичумний костюм.
Втім, думаю, що це на краще.
Світлана Фільчак
Раніше ми розповідали Ганнина любов
Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію
Останні новини
15:00
ТОП новини
Оголошення
16:11, 16 жовтня
08:36, 5 листопада
11:28, 7 листопада
09:03, 9 листопада
live comments feed...