Маленькі полтавські історії. Ганнина любов

Письменники часто пишуть, що свята приходять непомітно. А от Трійцю видно здалеку. Про її наближення розповідають вітри, напоєні пахощами спочатку бузку, потім акації, і, нарешті, запаморочливими нотками липи. І молоді трави, що кругом двору баби Гані спершу весело зеленіють, потім буйно йдуть у ріст, викидаючи жовтувато-пухнасті суцвіття. І їх би скосити, аби не казали, що заросла бабина хата бур’янами, та Ганечці якось весело і затишно у їхньому оточенні. Скосить вже після свят. Перед Трійцею вона наводить лад у своїй маленькій хатці, ще від тата-мами успадкованої. І хоча там дві маленькі кімнатки всього та кухонька, де не розвернешся, вовтузиться Ганя мало не тиждень. Порядкує неспішно, потихеньку. Тре порох у найдальших кутках, пере фіранки, крохмалить і підсинює серветки рішельє, хоча все це робила на Великдень. Сусідки щороку дивуються оцій Ганиній звичці.

- Федорівно, та нащо воно тобі, ти ж тільки півтора місяці як гініральну вборку наводила перед Паскою?… А ще ж треба буде випрати білу кофтинку, у тій, що до церкви піде, та випрасувати добре зелену хустку. На ці кілька днів вона навіть забуває про корвалол з каптопресом. Відчиняє старенькі вікна з тихим скрипом, впускає до хати пташиний щебет і сонячних зайчиків, що бігають по підлозі наввипередки і сміються разом з нею. Увечері, напередодні Трійці, коли двері і ворота вже у клечанні, і вже коли висить у шафі святковий одяг, баба Ганя ще довго не може стулити очей під прохолодною ковдрою. Перебирає свою сиву косу, журячись, що розгубила за роки колись розкішне волосся, але немає на це ради. А скільки їй дочки казали: «Та зріжте, мамо, та нащо ото воно вам морочитися з нею?». Ні. Не зрізала. І хоча мороки таки, дійсно, не бракує, але і досі носить скручену косу під хусткою. На ранок, тільки-но почне сіріти, сяде у ліжку, перехреститься і почне збиратися. Дорога не близька, аж у Мальці, у церкву, на престольне свято. Спочатку – попутка до Миргорода, а потім – автобус. 

…Ганю кидає у жар, коли автобус вилітає на гірку, і вона, нарешті, бачить храмові куполи-цибулинки з сяючими хрестами. «Діждалася, дожила… Спасибі, Боже!». Багато бачила та церква на своєму віку… Пам’ятає вона свою юність заквітчану, у серпанкові ладану та восковому мареві… Здавна так повелося, що народ у Мальцях був заможний. Все робили на совість. Як працювали, то до знемоги, як співали, то так, щоб аж серце заходилося… Й про душечку свою теж не забували, як вже неділя, то повнісінька церква люду була, ніде горошині впасти… Пам’ятає храм і лихі часи забуття, коли стояв він згорьований, затятий у своєму мовчанні, бо вирвали йому язика – співучого дзвона, і ген під куполом хіба вітер гуляв та ще копіткі голуби крилами тріпали… Та спасибі, що хоч не стерли зовсім храм з лиця землі… І он який знову красивенний… Стоїть чепурний серед зелених Мальців, тягнеться стрімким шпилем ген аж до хмар. Зустрічає своїх теперішніх прихожан. Люди у церкві всі незнайомі Гані, і всі гарно вбрані, і діток багато, і молодих. «Ех, а моїх дівчат у церкву на затягнеш», - промайнула сумна думка. Але тільки на одну мить, бо завмирає Ганине серце, у храмовому церковному багатоголоссі, чекає вона на один-єдиний голос, який вирізнить з тисяч інших, скільки б років не минуло. Голос, який вчувався їй ночами, голос, заради якого вона б подолала не тільки дорогу через Миргород, а, як треба, то пройшла б через країни і моря. 

- Помилуй мя, Боже, по великій милості твоїй, і по множеству щедрот твоїх очисти беззаконніє моє…

Діждалася. Почула. Дійшла, доїхала...

Блискавка, грім, веселий сміх, зграя дівчат і хлопців ховаються від дощу на ганку сільради, а вона, Ганнуся, встигла так намокнути, що, здається, коси стали важкі. Сашко, жартома, викручує їх, накриває її своїм жакетом і потайки цілує у темряві, поки друзі-товаришки сміються, регочуть, голосно про щось розказують. 

- Вірую у єдиного Бога, Отця, Вседержителя, Творця неба і землі…

Той голос все ще сильний, вона колись дивувалася, що говорить він м’яко-ласкаво, зовсім не так, як співає на хорах…

Очі. Сині, ласкаві, і ямочка на лівій щоці. Цілує її пальчики. «Ганічко, я писатиму, щодня писатиму, і ти пиши. І твої вареники з полуницями згадуватиму. Як повернуся з армії, ти мені їх щоб зварила цілісіньку велику миску, добре? Ну, не плач, не плач, бо зараз і я розплачуся, а що за призовник-плакса?»

- Дорогі браття-сестри, з превеликою радістю зустрічаємо ми свято Трійці…

Вона дивитиметься на нього здаля. Після служби високий сивий чоловік повільно йтиме у строкатому гурті родичів. Він спирається на ціпка, біля нього метушиться повновида жінка і сини, бігають онуки – дівчатка і хлопчики, і зовсім дрібні, і майже підлітки. Всі внучата з пшенично-світлими чубами, ясноокі. «Чисто херувими» - думає Ганя. До них підійде батюшка, величний у своїй святковій зеленій ризі і сяючій митрі, всі статечно, по черзі підійдуть під благословення. Ганечка споглядатиме все це здалеку, аж доки не сяде гамірне сімейство у дві машини і не виїде з церковного двору. Тоді вона повернеться до храму, де пахуче-млосно від воску і ладану, замовить сорокаусти та і вирушить додому. Назбирає теплих запашних полуниць і заходиться варити вареники, що з ними піде до сусідки, задушевної подруги і куми Ліди Петровни. Довго гомонітимуть, питимуть чай, їстимуть вареники, аж поки не стане поночі. Розцілуються, та й піде Ганя додому. 

А у Ліди Петровни ні сіло ні впало піднявся тиск. Дочка Оля капає запашні краплі на шматочок цукру і питає:

- Мам, а чого тьоть Ганя у Мальці на Трійцю їздить?

- То стара історія, Олю. Був у неї жених, тамошнього дячка син, Сашко. Любилися вони дуже. Ох як любилися. Співав він у нашому хорі в школі. Ганя його в армію провела, по стонадцять листів писала. А тоді він їй перестав відповідати. Ганька висохла, наче тінь була. Пізніше дізналися ми, що женився Сашко на дочці свого командира. Горювала Ганя, і словами не передаси, що з нею коїлося. Тільки років за п'ять вийшла заміж за хрещеного твого. 

- Так дядя ж Коля її жалів і любив, і ніколи не ругалися вони. 

- Жалів і любив. Да.

- Так, а чого ж вона оце після його смерті унадилася на Трійцю їздить у Мальці?

- Бо там Сашко співає на Храмове свято. Його спеціально привозять із города діти. Ту ж церкву його прадід і дід будували. Так то він не годиться вже, здоров’я слабе, но раз у год ще їздить у Мальці співать. Сашко дуже любив Ганини вареники з полуницями, то вона їх і готує. 

- Хм. Зря тьотя Ганя це робить. Ніякої гордості. З дядьою Колею жила як у Бога за пазухою, чого його туди їздить? Мені кажеться, нужно гордость імєть.

- Багато ти понімаєш, Оля! 

- Та діствітєльно, мама, куди вже мені? Сорок п’ять год живу, нічого не понімаю!Оля миє посуд, перетирає його, час від часу прислухається до тихого подиху матері. А Гані не спиться. Вона перебирає косу, згадує день. «Як добре, що цьогоріч дощу не було, як торік». У дворі тихо падають пелюстки з півонії, все навколо огортає липове марево і шелестять трави навколо двору, які Ганя таки вирішила на завтра скосити, бо скажуть, що заросла бур’янами баба, як не хазяйка наче, а ледащо якесь…

                                       Світлана Фільчак