• Головна
  • Маленькі полтавські історії. Не сирота
08:30, 22 грудня 2018 р.
Надійне джерело

Маленькі полтавські історії. Не сирота

Маленькі полтавські історії. Не сирота

Надюнька була схожа на маківку. Чорнява,  мов та  циганка, завжди  як не у червоній сукні, то з червоною хусточкою. Мріяла купити ще й червоні черевички . Не могла дочекатися, коли  закінчить школу і поїде працювати у Полтаву до дяді Гриші на Алмазний завод. Заробить гроші і купить лакові, на підборах.

 Надюнька приїхала у місто на другий день після випускного,   влаштувалася на завод і миттєво стала зіркою місцевих танцмайданчиків на пару з інструментальником Сашком зі свого цеху. 

Провідала матір вперше аж восени.

Без лакових черевиків, але зі справкою  про двомісячну вагітність. Сувора Ольга Павлівна підняла брови:

-         І шо робить думаєш?

-         Аборт, мама. Кому я з прицепом нужна буду?

-         Ич,  яка ділова. А як після аборту дітей більше не буде? Тоді точно ні одному дураку не будеш  нужна!   Значить так. Вертайся назад. Доробляй до декрету. Родить у Миргороді будеш. Мале я виняньчу.

Сказала – як одрубала. І народила Надюнька хлопчика – Вовчика.

За півроку Ольга Павлівна проводжала дочку на станцію: «Дивись же мені, Надюнько, встраюй лічну жизнь та не будь більше такою дурою. А малого я беру на себе».

І Надюнька не була більше дурною. Вона була тепер розумна, ніяких дурниць з чоловіками собі не дозволяла, пішла вчитися у технікум на вечірнє і навіть вступила у профком. У профкомі і познайомилася з Петром. Він до тридцяти років холостякував, був трішки наче старомодний.

У рідне селище повернулися вже утрьох , ще з одним сином – Віталиком.

А Вовчик жив у баби Олі. Так  само собою вийшло. Спершу – бо робили ремонт і новій хаті. Потім нікому на думку не спадало , щоб старший син жив з ними. « Він уже звик у бабусі, там йому краще, нащо дитину травмірувать» - казала Надюнька, а сусіди тільки головами хитали. Час летів невпинно, діти росли. Володя – один з кращих учнів школи. Все сидів над книжками і їздив на олімпіади з математики. А потім у педагогічний інститут вступив.

Тепер вже копітка баба Оля онука щонеділі  проводжала  на станцію,  невтомно пекла йому пиріжки. Час від часу приходила до Надюньки : «Ти б хоч кусок сала коли  небудь дитині дала у сумку. У тебе ж не тільки Віталька, Вовчик теж твоя дитина. Не сирота ж  він».

Надюнька на матір не дуже зважала. Бо всі її думки поглинув Віталик. « Моя копія,» - раділа Надюнька, коли молодший син голосно декламував вірші на дитсадівських і шкільних ранках, потім гасав на мотоциклі і міняв дівчат , як рукавички.

До уроків йому було байдуже. Слава Богу,  Володя,  на той час вже вчителював у школі, то якось вже і витяг молодшого брата на атестат.

Один одного брати любили над усе. Бабу Олю це дуже тішило,  а коли вже злягла перед смертю,  тихо втирала сльози і приказувала: « Тільки ж тримайтеся купи, хлопці»

Віталик дружкував на весіллі старшого брата, а потім Володя хрестив Віталієвих дочок близнючок.

І хоч став Віталій жонатий чоловік, був як кип*яток – гарячий-запальний. Скрізь перший. І в роботі, і у веселощах. Коли прийшла повістка з воєнкомату на протяжний плач Надюньки і дружини коротко відрубав:

-Я не боягуз. Треба, значить піду.

Загинув за тиждень до дембеля.

Зайцево.

Снайпер.

Подзвонили раннім ранком.

Надюнька простоволоса , у нічній сорочці вискочила на середину вулиці. Впала на коліна і моторошно вила - кричала кудись у весняне свинцеве небо, і в людей стигла кров від того  крику.

Його привезли ховати аж за тиждень. І всі ці дні  Володимир Олександрович, вже директор місцевої школи, не відходив від матері. А коли ховали Віталія,  тихо втирав сльози з під окулярів.

Я зустріла його напередодні Нового Року.

Він почав  сутулитися.

У окулярах скельця тепер  ще товщі.

Накупив подарунків дітям. І своїм, і братовим близнючкам.

-         А що там ваша мама, трішки відійшла після похорону?

-         Хвалити Бога, вже краще.  Та дівчата гуртом до неї ходять щодня, провідують , заберемо до себе на празник. Вона каже « Та шо ж я вам ото заважати буду!». А я їй отвічаю : « Мамо, ну що ви в самім ділі, таке видумуєте, ми всі раді будемо, чого ви самі сидітимете,  не сирота ж ви...»

І справді. Не сирота.

Не сирота…

                                               Світлана Фільчак

Раніше ми розповідали Маленькі історії. Особенна женщина

#історія #життя #брати
Оголошення
live comments feed...