Маленькі полтавські історії. Нінко, не плач!

Нінка робить кілька справ одразу.

Щось листає у планшеті, курить, сьорбає каву і говорить з мамою по телефону:

-Мамусінька моя дорогая, я прошу тебе, тільки не треба мені передавать моркви!  І капусти тоже не треба, її в АТБ завалісь  за копійки, чого нам ото її пертимуть хто його зна звідки, а мені потім на Київський вокзал їхать оце все забирать! Нє! Мама, нє! Не поїду, даже не думай!  Та не волнуйся, ми ж з голоду тут не вмираєм!  Я у суботу Сашком Василенком вам з батьком передам гостинчик. Ковбаски куплю , сирочку вкуснінького. Тільки ж ви їжте, а то ще придумаєш до Нового года у морозілку все поховать. Я до вас пізніше приїду і на празнічок ще привезу! Шо? Зефіру передать? Понравився, да? Ну я ж казала!  Шо, ви його вже увесь вже поїли? Мам, так я ж  цілий ящичок я тобі передала! Нє нє нє, не подумай, мені не жалко, ну ти дивися, шо б шлунок не схопив,  потроху їж . Я тобі передам якого хочеш іще. Там із начинкой фруктовой класний єсть!

…Нінка  нарешті відбилася, поклала телефон. Потім глибоко затяглася цигаркою .

-Свєтка…  Як воно все так швидко…Вони ж усі ще вчора стрибали на наших весіллях і були такі молоді. Я ж помню,  як твій батя був завсігда гвоздь програми і лучший танцор станції Ромодан, а мій заливався солов*єм і наярював на гітарі.. 

-Ну та і ми вже с тобой, Нінка, «не торт»!

-Ну да. Наші діти вже старші ніж ми, коли познайомилися.

- Ти це представляєш вобще?

- Чого ж, представляю. Як у дзеркало на себе дивлюся , так зразу і представляю.

- А за батьків так я вообще ніяк  не можу звикнуть, шо вони так швидко постаріли. І шо тепер я купую їм вкусніньке,  як вони колись мені.   І  завжди  у такі  моменти хочеться плакати. От ти колись в общазі історію розказувала, як батя вам на Новий рік  подарунків  накупив. Я її чогось увесь час згадую . Розкажи ще раз.

-Нінко, ти ж напам*ять її знаєш!

-Все одно, розкажи.

- Ну ладно…

Мені тоді було років чотири. Ні, чотирьох ще не було. Бо брат ще не родився. Щоразу , коли мене забирали із садочка,  ми заходили скуплятися до магазинів.  А там – « Культтовари» . А в них – іграшки. І я стояла перед вітриною і на них дивилася. І от одного разу завезли нові іграшки, і серед них – кіт . Рудий, розкішний, пухнастий кіт. З круглими очиськами і пишним хвостом. Я тим котом захворіла буквально, він мені ночами снився.

-Ти пропустила, шо у кота на вусі була етикетка зелена.

-А, точно. Зелена етикетка на вусі.

Так от щоразу, коли батько мені на ніч розповідав казочку , я його просила купити того кота.  Батько казав, що може і купить, якщо йому дадуть премію на роботі на Новий рік. А потім за кілька днів я почула, як сумно вони говорили з мамою, що премії нікому не буде.

… Того дня з садочка мене забрала мама.  Сказала, що тато нас чекає вдома.

І дома було диво. Бо батько вже поставив ялинку. І нарядив. І під ялинкою стояв рудий кіт із зеленою етикеткою на вусі. А на столі – величезний торт з кремовими трояндами.  А біля ялинки  на тремпелі висіла рожева комбінація. Подарунок для мами. І в хаті було тепло і світло. І я танцювавала з тим котом під ялинкою . А мама хвалила батька.  І  він сидів посеред хати гордий собой і красівий.

А через багато років я дізналася, що аби порадувати нас з мамою, батько з кумом Колею Семішком пішли розвантажувати вагони.

-        Нінка, прекращай ревіть.

-        Я не реву.

-        Нінка, ти ревеш, зараз і я розревуся.

-        Можна я твоїм батькам тоже куплю зефіру і передам від мене?

-        Та купуй вже свій зефір. Тільки ж батькові не можна його.

-        Я діабетичний йому куплю, з фруктозою

-        Ладно, купуй…І не реви!

-        Сама тоже не реви!

                                        Світлана Фільчак

Раніше ми розповідали Маленькі полтавські історії. Ганнина любов.