Маленькі полтавські історії. Мотя - королева

У баби Моті газова плита стояла біля вікна. І у хаті, і у літній кухні. Вона сміялася, і казала, що так їй веселіше. Бо бачить, що на світі робиться.
На стіні біля плити картинки – вирізки з журналів з різними краєвидами. На одній з них був індійський Тадж - Махал. На іншій - Камчатка. Вона вважала, що це найкрасивіше місце на землі, хоча ніколи там не була. Розповідала мені, як у школі над усе любила уроки географії, тільки - но видавали підручники, читала їх від палітурки до палітурки. Потім у восьмому класі дізналася про харківський технікум, де вчать на метеоролога і загорілася мрією туди вступити, аби поїхати зі свого хутора Сотниче далеко – далеко . На Командорські острови ( ця назва звучала грізно і загадково). Чи на Чукотку. Але найбільше хотіла на Камчатку. Бо там вулкани. І вулканологи. Вона вирішила, що обов*язково потім вивчиться і на вулканолога теж.
Про це Мотя мріяла у восьмому класі. Їй тоді було 15.
А у 16 вийшла заміж. Василь вчився у Лубнах на машиніста. Залицяючись, обіцяв, що колись обов*язково удвох побачать оті далекі світи.
Мотя вийшла заміж так швидко, що потім сама собі здивувалася , як воно все промайнуло – наче вчора за партою сиділа, а ось вона вже хазяйка у власній хаті. Про її вступ до Харкова мови вже не було. Почалися щоденні клопоти: мазала хату, білила , фарбувала. А ще ж обіди, город, і кури з качками.. Падала увечері на ліжко камінцем і ніби провалювалася .
У перший рік заміжжя їй перестали снитися сни.
Влаштуватися роботу Василь їй не дозволив. « Мені дома порядок нужен» - сказав.
І Мотя «держала порядок». Прала, терла, полола, пекла.
А потім пішли діти. Двоє. Один за одним. Коли завагітніла третім, Василь , не одриваючись від миски з борщем сказав – кинув: « Хвате з нас дітей. Сходиш до Райки – акушерки. Ділов то».
Увечері Мотя пішла до Райки, і вперше лягла на її кухонний стіл. Дивилася в стелю. І відкрилося пекло.
Додому ледь доклигала. Попід чужими парканами, між квітучими вишнями. Від деревця до деревця. Вони безтурботно сипали цвіт і здавалося Моті що йде по снігу.
В хату ледь забралася. Спросонку Василь гримнув: « Чого ти там товчешся, як корова? Я можу отдихнуть хоч перед смєной?».
Мотя лежала до ранку біля молодшого сина, і пообіцяла сама собі, що більше ніколи не піде до Райки.
Тоді вона не знала, що сходить до неї ще дванадцять разів.
А може, тринадцять.
Згодом вона так і не зможе пригадати, скільки точно.
Роками вона знову і знову лягатиме на кухонний стіл, і щоб не привиділося пекло, міцно заплющуватиме очі.
А між цим розриватиметься у клопотах.
Навчиться рубати дрова, тягати важезними відрами вугілля . « Ти ж домохазяйка. А шо тобі ще робить? Всю жизнь у мене за спиной» - казатиме Василь.
А потім у житті Моті з*явиться маленька радість. Василь купив телевізор. А там – «Клуб кинопутешествий». Вона старалася переробити всю роботу, щоб подивитися. А там – і Чукотка, і Камчатка, і острів Пасхи, і взагалі що хочеш.
Тоді Мотя знову згадала, що хотіла бути метеорологом.
І згадувала щоразу, коли везла на станцію відра з яблуками і ягодами продавати . Спочатку її примусив це робити Василь. Коли вперше їхала, думала, згорить від сорому. Як це вона серед торговок. Але потім їй там несподівано сподобалося. Серед натовпу людей, серед поїздів , які мчать хто зна у яку далечінь. Моті теж хотілося колись сісти у вагон з білими фіраночками і їхати, їхати, їхати..
Так пройшло десять років. І двадцять.
Діти розлетілися з дому, і лишилися вони з Василем удвох. Ну як – удвох… Наче і в одній хаті – а кожне само по собі. Мотя, як і раніше крутиться між городом – кухнею – станцією, а Василь ( вже пенсіонер), як не в гості до кого з друзів іде, то телевізор дивиться. Буває, схоче Мотя подивитися щось, він сердиться, і спеціально не перемикає. « Тобі шо, роботи мало? Всю жизнь за моєй спиной! Живеш, як каралєва! Я тебе за всю жизнь пальцем не тронув!»..
Іноді, потай від Василя, Мотя себе балувала. Якось пригостила її знайома провідничка з потягу « Київ – Алма –ата» індійською кавою. Але ж дорого! Аж п'ять рублів! Де взяти, що б Василь не нагримав? Але нічого, за літо зібрала – відкладала щодня по кілька копійок і купила собі баночку пахучого напою. Поки Василь по гостях – вона швиденько ставила чайник, заварювала напій і пила його біля огороду, в мальвах і айстрах, зі своїми коржиками вприкуску. Не дай Бог, Василь побачив би – крику було б страх. Нічого собі! Такі гроші! П'ять рублів! У Моті ноги хололи, як подумає, що було б, аби дізнався про її покупку.
Що старішим ставав Василь, то сердитішав і сердитішав. І борщі йому не такі, і погода погана, і люди всі дурні. І все таблетки пив, бо щось боліло всередині. Скільки Мотя не вмовляла до лікарів піти – тільки кричав на неї. Навіть сини і невістки не вговорили. А колись так розсердився, що каструлю з свіжим супом кинув через усю кухню. І не балакав. Як вона не вмовляла, як не підлещувалася – мовчить і все тут. І мовчав тиждень. Забалакав, відтанув аж коли внучата з міста приїхали. Так було вперше.
Вдруге він замовк на місяць. А потім ще надовше. Спочатку Мотя переживала . А згодом зрозуміла, що їй так краще. Перестала себе картати, та і ніколи було картатися. Бо її хазяйство росло з року в рік , адже хотіли дітям м*яса домашнього передати, і картоплі, і банку вишневого компоту.
Телевізор Василь переніс у свою кімнату, і стало Моті до нього зась.
Василь помер на Спаса. Вранці серед двору раптом скрутився, хрипко щось прогарчав нерозбірливе і впав. Фельдшериця Люда , примчавши у двір, тільки руками розвела. Коли ховали Василя, Мотя не проронила і сльозинки. Жінки шепталися між собою: « Ти ба, хоч би всплакнула. Всю жизнь за його спиною прожила, він її і пальцем не тронув». А Мотя затято йшла за труною з сухими очима і тонкими вустами.
Пізно увечері, коли вже розійшлися всі люди, Мотя вперше заснула сама у своїй хаті. А прокинулася з першим рожевим світлом, що розлилося по стінах. Повільно відчинила двері на веранду, і в очі їй вдарили промені сонця . Мотя спинилася серед кімнати і… засміялася вголос.
Вона поставила чайник на вогонь, пішла у сарай, де у дровнику ховала заповітну баночку кави. Прийшла у хату, і поки чайник грівся, перенесла телевізор з Василевої кімнати у залу. Увімкнула. Знову до Василевої кімнати. Перетягла у залу крісло – гойдалку, яке Василь не дозволяв їй займати. Потім заварила каву, налила напій у найкращу чашку з серванту ,і всілася у крісло перед телевізором.
Коли сусіди і родичі йшли на цвинтар аби за звичаєм, віднести Василеві символічне снідання, Мотя знову не проронила сльозинки. Люди вже нічого не сказали. Облишили її у спокої.
А далі Мотине життя йшло за звичайною схемою. Вона метушилася, возила на станцію свій нехитрий крам . На зібрані гроші вперше поїхала у подорож. Аж у Почаїв. Потім у Львів. Мріяла побачити море. Але щось прихворіла . Я зайшла її провідати якраз перед нашою поїздкою до Криму. Мотя всміхалася, і казала, що ось підніметься, і наступного року теж туди поїде. Конешно, купатися вже не буде, бо сміятимуться з баби, але обов*язково побачить палаци, де жили царі і назбирає ракушок. « Привези мені круглих камінчиків для квітника» - попросила мене Мотя . Я їй пообіцяла.
Я ще не знала, що бачу Мотю востаннє.
І що моя поїздка у Крим – теж остання.
Камінчики я для неї зібрала.
Привезла і виклала на її могилці навколо квітника.
Нехай.