Василь Седляр - художник і «націонал-фашист»

1931 року у Києві вийшов Шевченків «Кобзар»ю Це видання влада оголосила "націоналістичним" і всіх його авторів репресувала (ініціатор цього видання мовознавець Олександр Дорошкевич вже сидів).«Кобзар» 1931 року вилучили з бібліотек і книгарень. Ілюстратора "Кобзаря" Василя Седляра викреслили на довгі роки з мистецтва взагалі.

Василь Теофанович Седляр народився 12 квітня 1899 р. в селі Христівці (нині – Шишацького р-ну Полтавської обл.). Батько художника працював рільником у поміщицькому маєтку, а після революції господарював самостійно.

Пiсля закiнчення чотирьохкласової школи Василь вступив за власним бажанням до Київської художньої школи, з останнього класу перейшов до Української державної Академiї мистецтв у Києвi, де вчився у майстернi монументального мистецтва славетного Михайла Бойчука». Під час кількаразових змін влади, коли в Києві не працювала жодна установа, дві майстерні Академії не припиняли роботи: Григорія Нарбута та Бойчука. Часто професори проводили заняття в себе вдома, оскільки черговий уряд закривав Академію.

Славетний графік Василь Касіян згадував: «Мені казали, що студенти майстерні Бойчука, бойчукісти, – новатори мистецтва, що їхні творчі корені сягають доби середньовіччя. Твердили, що вони пропагують візантійське мистецтво як джерело натхнення для створення нового українського, що напрям школи Бойчука орієнтує в противагу мистецтву “передвижників” на творчість Джотто і взагалі митців італійського Проторенесансу.
Навчаючись у Бойчука, його учні навесні 1919 року на замовлення Наркомату військових справ України розмалювали стіни Луцьких військових казарм. Бриґада пiд орудою Бойчука, до якої належали Тиміш Бойчук, Іван Падалка, Седляр і його майбутня дружина Оксана Павленко, створила 14 великих тематичних композицій.

1922 року відбувся перший випуск вихованців Бойчукової майстерні. Серед них були Седляр, Павленко, Падалка, Сергій Колос, Марія Трубецька, Кость Єлева, Тиміш Бойчук. Іще студентом Седляр почав викладати. Після завершення студій, у січні 1923 року, його призначили керуючим Межигiрським художньо-керамiчним технiкумом (зреорганiзованим із профшколи).

Завдяки керуючому до технікуму надійшли замовлення, які дали змогу розвивати навчальний і виробничий процеси. Продукція технікуму експонувалася на художніх виставках у Празі, Венеції, Парижі, Берліні, а 1923 року – на Всесоюзній художньо-промисловій виставці в Москві.

Один із учнів Седляра в технікумі, Пантелеймон Мусієнко, згадував: «Вже в першій рік навчання він нас підкорив системі своїх поглядів на мистецтво. На його лекції ми приходили, як на концерт. Він читав нам просто і цікаво. Любив ілюструвати прикладами з мистецтва епохи Відродження і старого українського. Він високо оцінював твори західноєвропейських імпресіоністів. Фанатично за коханий в українську ікону і графіку, килими, золотарство та театр. Приклади з літератури, філософії та історії культури збагачували фахові знання з мистецтва. Нас полонив його глибокий розум і загальна культура. Він був товаришем студентів більше, ніж директор і педагог.

Седляревими частими гістьми в Межигір’ї були Лесь Курбас, Олександр Довженко, Остап Вишня, Вадим Меллер. Саме Меллер, художник курбасівського «Березоля» і короткий час художній редактор Держвидаву, залучив Седляра до ілюстрування «Кобзаря».

Тоді вже існувала Асоцiацiя художників Червоної України – АХЧУ. Її опонентом стала Асоціація революційного мистецтва України (АРМУ) на чолі з Бойчуком (члени Седляр, Падалка, Павленко, Микола Рокицький, Марія Котляревська, Касiян, Антоніна Iванова (Москва) та Микола Глущенко (Париж). Не дивно, що АРМУ почали називати «бойчукістською». Нова організація пропаґувала впровадження мистецтва в побут, поєднання його з життям, заперечувала натуралiстичний реалiзм. Теоретики АРМУ – Седляр, Врона, Павло Горбенко – захищали свої позиції на при людних диспутах та дискусіях у пресі.
У листопаді 1926 – травні 1927 року Седляр разом iз Бойчуком здійснив творчу подорож до Нi меччини, Францiї та Iталiї. Ця поїздка пізніше стала однiєю з формальних пiдстав для їх арешту й обвинувачення у шпиґунствi й участi в контрреволюцiйнiй органiзацiї.

Від середини 1920-х років Седляр експонував власні твори на республіканських, усесоюзних і міжнародних художних виставках. Його творчість здобувала високі оцінки у фахівців. Популярність і вплив, які мали тоді «бойчукісти», не могли не накликати на них і за здрість колеґ-художників, і підвищену увагу партапарату.

З кінця 1920-х років почалося цькування Бойчука та його учнів у пресі. Безневинна на перший погляд дискусія в газетах і журналах, як це було модно в ті роки, поступово переросла у пряме обвинувачення всьому Бойчуковому вченню, в неприйняття творчости «бойчукістів»; дедалі більше наголошувано ідеологічні «помилки» школи: вплив візантійської спадщини та релігійних традицій.

Окрім "мистецтвознавця" Всеволода Чаговця, якого академік Сергій Єфремов атестував у щоденниках як «професіонала-хамелеона», який «навіть гімн Ленінові проспівав не гірш, як колись у “Киевской мысли” кляв большевиків», активно критикували бойчукістів Гео Шкурупій, Анатоль Петрицький і Михайль Семенко. Седляр і Бойчук мусили вдаватися по захист від несправедливої критики навіть до наркома освіти УСРР Миколи Скрипника.

Наприкінці 1920-х років загострилася й ситуація в київському художньо-педагогічному житті. 1930 року Комісія в справі реорганізації системи й мережі мистецьких закладів в УСРР звільнила позапартійного Седляра з посади директора Технологічного інституту кераміки і скла (так від 1928 року називався межигірський технікум). Проте митець почав викладати в Київському художньому інституті, невдовзі перейменованому на Київський інститут пролетарської мистецької культури. Ректора інституту Врону, який керував цим закладом від 1924 року і повністю його реорганізував, звільнили, а 1933 року заарештували. На його місце прийшов Бойчуків учень Сергій Томах, який узяв курс на зміну навчальних програм на всіх факультетах.

Наприкінці 1920-х років почався розпад АРМУ: з асоціації вийшли художники, котрі орієнтувалися на реалістичне (Михайло Шаронов) і модерне західноєвропейськє (Крамаренко, Віктор Пальмов, Таран) мистецтво. Фактично усунули від керівництва АРМУ Бойчука. Фінал АРМУ неважко було передбачити: 1932 року партійні керівники поінформували Центральне бюро організації, «що подальше його існування рівнялося б веденню агентури буржуазії в мистецтві».

Саме в ці неспокойні роки Седляр створює головну працю свого життя – цикл ілюстрацій до «Кобзаря».
Заслуга Седляра полягала в тому, що він першим проілюстрував «Кобзар» із такою повнотою.

2 вересня 1929 р. Седляр повідомив: «Роботу я свою закінчив – 50 великих іллюстрацій та 26 – малих і обгортка – оце те, що зроблено до “Кобзаря”.

Друге видання «Кобзаря» побачило світ у травні 1933 року накладом 10 000 примірників на відзнаку 120-річчя від дня народження Шевченка. Седляревих ілюстрацій у ньому було вже 62, зокрема 18 кольорових. У книжці повторено статтю й коментарі з першого ви дання, однак ім’я коментатора – опального Михайла Новицького – вже не згадувалося. Книжка з’явилася в несприятливий час: зростала недовіра Сталіна до українських більшовиків та невдоволення Москви українізацією, посилювалися колективізація й боротьба з українським селянством, кульмінацією якої став Голодомор 1932–1933 рр., розпочався антиукраїнський терор, нищилися й підпорядковувалися центрові творчі спілки, що призвело до контролю над українською інтеліґенцією, наклав на себе руки захисник бойчукістів Скрипник. Ці драматичні події розв’язали руки найцинічнішим і найжорстокішим погромникам, які ді стали доручення зміцнити більшовицьку владу в республіці.

Через місяць після Скрипникового самогубства (вересень 1933 року) стартували замовлені згори погром «Кобзаря» 1933 року та цькування людей, причетних до “Кобзаря”. Найбільш старався відомий в майбутньому мистецтвознавець Євген Кирилюк, який зробив кар'єру, долаючи "український фашизм у шевченкознавстві".
Наприкінці 1933 року, доповідаючи на Пер шому пленумі Оргбюра Спілки радянських художників і скульпторів УСРР, заступник наркома освіти Андрій Хвиля також пригадав Седляреві його ілюстрації. Він сказав: «Тов. Седляр художньо оформив видання “Кобзаря” Т. Г. Шевченка. Треба рішуче висловитись проти такої трактовки, проти такого формалістичного підходу, якого припустився тов. Седляр, оформлюючи “Кобзаря”. Ось ілюстрація до Шевченкової “Катерини”. Ця картинка являє собою сіру пляму, яка нічого не дає, не відтворює тієї доби, про яку Шевченка писав. Ця ілюстрація говорить про те, що автор ігнорує соціальну суть показу тих людей, про яких писав Шевченко. Безумовно надалі ми повинні поставити хрест над таким оформленням книжок, дитячої літератури та ін. Ми не можемо робити експерименти над багатомільйоними працюючими масами, і тов. Седляр у першу чергу повинен від таких методів своєї творчості рішуче відійти».

Наступною після «Кобзаря» роботою Седляра став випуск дво томного альбому «Український революційний плакат», який вийшов під егідою Київського художнього інституту в 1932–1933 рр.

Тоді ж, 1932 року, Седляреві запропонували стати художнім редактором харківського видавництва «Українська радянська енциклопедія», головним редактором якого був Скрипник. Перший том підготували до друку на початку 1933 року, але після загибелі Скрипника работу «УРЕ» було зупинено, більшість працівників репресували. Остаточно видавництво закрили в листопаді 1934 року.

Останнім колективним твором бойчукістів стали фрески харківського Червонозаводського театру на площі Руднєва (1933–1935). Це була ґрандіозна за масштабністю робота (розмiр кожної фрески – вiд 20 до 40 кв. м). Її вже було виконано в дусі соцреалізму, бо від початку робота здійснювалася під постійним партійним тиском і контролем. В результаті з’явилися портрети вождів – Леніна, Сталіна, Постишева, піднесені над радісним натовпом. Проте після розгрому "бойчукістів" 1937 року фрески знищили і хоч театр і зараз стоїть в центрі Харкова на площі Руднєва, жодних слідів від творів найвизначніших українських художників ХХ століття не залишилося.

30 вересня 1936 року заарештували Івана Падалку. "Спеціалісти" з вул. Короленка (тепер Володимирська, де знаходився НКВС УСРР) вибили з художника показання, що Бойчук є керівником "націонал-фашистської групи", а співкерівником у ній є Василь Седляр.

Тепер арешт всіх "бойчукістів" був справою часу. У листопадi 1936-го заарештовано Бойчука, а 26 листопада з харківського знаменитого будинку письменників «Слово» забрали Седляра і повезли до київської тюрми НКВС. Зі слідчої справи Седляра випливає, що ДПУ вже давно, з кінця 1920-х років, придивлялося до Бойчука та його учнів. Так, колишній голова Науково-педагогічного комітету й Методологічного комітету Головсоцвиху при Наркомосі О. І. Попов на допиті ще 1931 р. свідчив, що «группа киевских шовинистов, объединившихся вокруг галичанина, профессора М. Бойчука», имела «активные антисоветские (на почве украинского национализма) настроения».

У справі Седляра з перших сторінок зазначалося, що він є «активным участником националфашистской террористической организации» і готував замах на товаришів Косіора і Постишева. Чекісти свою справу знали: вже у грудні 1936 року з митця вибили зі знання, що він брав діяльну участь у вигаданій «украинской националистической фашистской контрреволюцинной группе» під проводом Бойчука, яка мусила вибороти незалежність України, силою відірвавши її від СРСР.

12 липня 1937 р. Седлярові висунули обвинувачення в належності до нацiонал-фашистської органiзацiї, яка планувала терористичнi акти проти керiвникiв ВКП(б) i радянського уряду. Наступного дня в Києві закрите судове засiдання Вiйськової колеґiї Верхов ного Суду СРСР засудило Седляра до розстрiлу. Того ж дня вирок було виконано: художника розстрiляли разом із Бойчуком, Падалкою та іншими обвинувачиними. Вже у 1990-х роках вияснилося, що на розстрільних списках "бойчукістів" стоять підписи Сталіна, Каґановіча, Ворошилова, Вишинського та інших "мистецтвознавців".

1938 року в Київському музеї російського мистецтва картини Седляра пошматували.

1 лютого 1958 р. Верховний Суд СРСР ухвалив рішення про реабілітацію Седляра. Проте його повернення у мистецьку спадщину України ще попереду.