Поетка природної краси Марія Приймаченко

Українські школярі, причому по всій Україні від Карпат до Донбасу, починаючи з 60-х років минулого століття, знайомилися з українським орнаментом завдяки роботам Марії Приймаченко. ЇЇ ім'я давно стало презентувати традиційне українське образотворче мистецтво по всьому світі.

А народилася Марія Оксентіївна Приймаченко (інколи можна зустріти Примаченко) 12 січня 1909 року на історичній Полтавщині в селі Болотня на Яготинщині, де прожила все життя. За словами самої художниці, її прізвище Приймаченко, а Примаченко є зросійщеним його варіантом. З іншого боку, в рідному селі художниці в усній мові вживали саме варіант Примаченко (примак замість приймак) та й сама Марія підписувала картини Примаченко.

Родина Приймаченків була мистецькою, тому нема нічого дивного, що з неї вийшла всесвітньовідома мисткиня. Батько Авксентій Григорович був теслею-віртуозом, майстрував дворові огорожі у вигляді стилізованих «головкатих» зображень, мати Параска Василівна була визнаною майстринею вишивання (проте сама Марія Авксентіївна вбиралася у сорочки, вишиті власноручно). Колись в українських селах і містечках була традиція - всі дівчата повинні були на весілля одягнути власноруч вишиту сорочку, інакше її заміж не візьмуть - ледача.
У дитинстві Марійка захворіла поліомієлітом - поширеною тоді по селах хворобою. Це зробило її не по-дитячому серйозною й спостережливою, загострило слух і зір. Проте вона виявилася надзвичайно мужньою людиною, пізнала щастя любові (чоловік загинув на фронті) і материнства: син Федір — теж народний художник.
«Починалося все це так,— згадувала художниця.— Якось біля хати, над річкою, на заквітчаному лузі пасла я гусей. На піску малювала всякі квіти, побачені мною. А потім помітила синюватий глей. Набрала його в пелену і розмалювала нашу хату…» Кожен приходив подивитися на цю дивину, зроблену руками дівчинки. Хвалили. Сусіди просили і їхні хати прикрасити.
Талант Примаченко відкрила киянка Тетяна Флору. 1936 року Марію запросили до експериментальних майстерень при Київському музеї українського мистецтва. Її творчість стала різноманітнішою — Марія малює, вишиває, захоплюється керамікою. Її фантазія злітає дуже високо. Майстер української кераміки Яким Герасименко передавав Приймаченко виготовлені ним різних форм вироби, а вона розписувала їх рудими лисичками, страшними звірами, крокуючими по стеблах полуниць блакитними мавпами і неповторними зеленими крокодилами, вкритими квіточками.
Займалася Марія Приймаченко і керамічною скульптурою. Але зберігся лише одна її скульптура «Крокодил». За участь у виставці народного мистецтва 1936 року Примаченко нагороджують дипломом першого ступеня. З того часу її творчістю захполювалися Париж, Варшава, Софія, Монреаль, Прага.
Зв'язок творчості Марії з найстародавнішими традиціями українського мистецтва видно при ознайомленні з її картинами. «Двочастинне» зображення звірів з визначеною межею голови і тулуба, до якого нерідко вдається Примаченко, сягає часів палеоліту. У її картинах знаходять втілення дохристиянські образи фантастичних чудовиськ і птахів. Через Приймаченко пройшов багатовіковий досвід народних майстрів. Джерела її творчості і в повсюдно вживаних в Україні настінних хатніх розписах — одному із найстародавніших жанрів світового декоративного мистецтва. і в тому орнаментальному та пісенному багатстві, що входило у свідомість з раннього дитинства: медяники у вигляді фантастичних тварин, весільні вироби з тіста, якими також славилася серед односельчан Марія, і старовинні тканини, килими, вишивки, вибійки. Процес її творчості являє собою дивовижний сплав чуттєвого мислення, інтуїції, фантазії і підсвідомого, яке народило її химерні образи. Звичайно, ніхто до Приймаченко не додумався малювати крокодилів з орнаментом. 
Твори Примаченко також народжувалися від часом несподіваних асоціацій. «Дивлюсь на підлогу — бачу, то звір, а то людина на коні»,- казала Марія Авксентіївна.
Марія Приймаченко об'єднала у своїй творчості малюнок і живопис. За типологією її роботи можна поділити на сюжетні, знакові, ритміко-орнаментальні. Якщо у середині 1960-х років на виставках її творчість була представлена переважно квітково-пташиними композиціями, то вже 1967 року вона виконала цілий ряд побутових сценок. Розквіт її сюжетної творчості припав на початок 1970-х років: «Весілля», «Катерина співає пісню», «Роман і Оксана», «Галя на весілля запрошує», «Сватання», «Після весілля хрещеного батька та матку хрещену везуть до магазина» та інші.

Марія Примаченко не любила великих чистих площин, вони їй здавалися неживими, тому всюди тло — земля, вода, небо — вкрите ритмічними рядами дрібненьких горизонтальних чи вертикальних рисок, дужок, крапок, світлих — на небі (хмаринки), темних — на землі й воді (трава, хвилі). Таке найпростіше ритмічне чергування різних форм і кольору повторюється в усіх її роботах.

Шкода, що архітектори не зацікавилися талантом Марії Примаченко, не запросили її та сина Федора до оздоблення громадських споруд. Не судилося здійснитися мрії художників: «От якби зібрати з усієї України народних майстрів, що за дива витворили б — цвів би не лише садами Київ. Будинки б сміялися до людей…»

Разом з прагненням до декоративності Приймаченко займалася і ілюстраціями до творів. Творчий дует Марії Приймаченко і Михайла Стельмаха вилився у чудових книжках «Журавель» та «Чорногуз приймає душ». Ілюструвала Приймаченко також українські народні дитячі пісні.

Марія Примаченко робила також віршовані підписи до власних картин. Підписи ці легко запам'ятовуються, наприклад: «Три буслики у горосі живуть у нас і досі» або «Куріпочки пляшуть і хліб пашуть», «Ворон дві баби мав — обох обнімав», «Веснянки-роговички — веселії птички».

Незважаючи, що Марія Приймаченко, як дитя свого часу, слухала радіо, дивилася телевізор, читала газети, в неї зберігалося прекрасне дитяче вміння сприймати життя як казку. Органічна взаємодія тваринного і рослинного світу стала провідною у творчості художниці. Філософія добра як категорія змісту примаченківських творів також наскрізь проходить у її творчості. Прообраз «добрих» звірів і птахів майже завжди легко вгадується — ведмеді, леви, зайці, лелеки, ластівки. Зло в її зображенні - сила химерна і непізнаванна, так само як гоголівський «Вій» або домовик.

У 1970-і роки усе менше і менше працювала Примаченко на білому тлі. На виставці 1973 року із 142 робіт лише одна композиція була на білому тлі — «Сидить баба на печі, пряде куделицю». Тло надає всім її творам колірної та композиційної завершеності, певної монументальності. Колір — основний компонент композицій Марії Примаченко. Здається, що він сам начебто обирає необхідну форму. 
В її арсеналі не було «професійних хитрощів»: малювала Марія на звичайному ватмані пензлями фабричного виготовлення, використовує гуаш, акварель. Перевагу віддавала гуаші, бо саме вона дає соковиту, щільну декоративно виразну пляму з чітким силуетом. Художниця спочатку малювала олівцем, потім упевнено клала колір.

Чуття композиції проявляється у Приймаченко в форматі її творів. Горизонтальний формат іде у неї для оповідальних композицій, для зображення послідовного розвинення руху. Вертикальний служить для створення репрезентативних, величних картин.

Вона виступала новатором при вживанні стилістичних прийомів. Зображення дерева не знайдемо у народному стінописі (найбільш поширені тут листя дуба, винограду, калини, барвінку), проте неповторні дерева розквітли у ккартинах Приймаченко. Вживала вона незнаний у народних розписах прийом сучасної сценографії — показувала хату водночас знадвору і зсередини («Моя мила бригадира полюбила»).

1986 року художниця створила вражаючу «чорнобильську» серію.

Вже під час Незалежності на творчість Марії Приймаченко звернула влада - 1996 року її нагородили Шевченківською премією.

Померла Марія Приймаченко 18 серпня 1997 року у рідному селі.

Всесвітнім визнанням творчості української художниці, скульптора, вишивальниці став факт проголошення рішенням ЮНЕСКО 2009 року роком Марії Приймаченко. Земляки ж відзначили її 100-річчя спорудженням пам'ятника мисткині біля Яготинської картинної галереї.