Василь Симоненко: символ українського спротиву

Перший післяріздв`яний день на Полтавщині традиційно вважається днем Василя Симоненка, одного з тих полтавців, ім`я якого не потребує додаткових пояснень.

Отже, Василь Симоненко народився 8 січня 1935 року у селі Біївці на Лубенщині. До слова, Лубенщина, за визначенням відомого літературознавця Миколи Тимошика є колискою найбільшого в Україні числа письменників. така вона благодатна земля.

Багато хто в Біївцях пам`ятає Василя. друг його дитинства Едуард Кухаренко згадує, що Василя з дитинства відзначали доброта. Міг покинути всі нагальні справи, щоб допомогти тому, хто звернувся до нього.

Свої сили Симоненко почав випробувати у журналістиці. Тоді це було мало не єдиним місцем для творчих початківців, де вони могли заявити про себе. Після закінчення факультету журналістики Київського університету (1957) він працював в обласних газетах «Черкаська Правда» і «Молодь Черкащини», пізніше кореспондентом «Робітничої Газети» в Черкаській області. Вірші писати почав ще в студентські роки, але в умовах прискіпливої радянської цензури друкувався мало: за його життя вийшли лише збірки поезій «Тиша і грім» (1962) і казка «Цар Плаксій і Лоскотон» (1963).

Влітку 1962 року Василь Симоненко разом з Аллою Горською та Лесем Танюком виявили місця поховання розстріляних НКВД в Києві і навіть написали заяву до міської ради. Це, на думку Танюка, вирішило подальшу долю як Симоненка, так і Горської. Василя Симоненка жорстоко побила залізнична міліція у Смілі, Аллу Горську було зарубано сокирою під Києвом через кілька років.

Проте неофіційно по країні ходили самовидавні поезії Симоненка, що покликали створення українському руху опору 1960-1980 pp. Фактично Симоненко став другим після Шевченка "підпільним" або "захалявним" поетом, чия творчість була широко знана серед інтелігенції. Василь Симоненко писав сатиру на радянський лад («Некролог кукурудзяному качанові», «Злодій», «Суд», «Балада про зайшлого чоловіка»), зображував важке життя радянського селянства («Дума про щастя», «Одинока матір»), викривав радянську деспотію («Брама», «Гранітні обеліски, як медузи …»), викривав російський шовінізм («Курдському братові»). Окремий значний цикл становлять твори, в яких поет висловлює любов до України («Задивляюсь у твої зіниці», «Є тисячі доріг», «Український лев», «Лебеді материнства», «Україні»).

Його самвидавна поезія у сучасній Україні вийшла лише в незначній частині. Проте вона поширювалася за кордоном, де головними публікаторами поета стали Іван Кошелівець і Осип Зінкевич. Останній заснував у Балтіморі (США) знане нині видавництво "Смолоскип", яке з самого початку носить ім`я Василя Симоненка. Зінкевич випустив збірку вибраних поезій Симоненка «Берег чекань» (1965 і 1973). В СРСР по смерті Симоненка видано казку «Подорож у країну Навпаки» (1964), збірки поезій «Земне тяжіння» (1964) і «Поезії» (1966) та збірку новел «Вино з троянд» (1965).

Радянська критика відверто не помічала Симоненка в той час, коли студенти гуманітарних вишів переписували від руки твори поета. Дехто з найбільш нахабних записував на магнітофон передачі радіо "Свобода", присвячені Симоненку і розшифровував записи, поширюючи їх. Про це мені вже за часів перебудови розповіла моя вчителька української літератури, яка на початку 1980-х закінчила Львівський університет.

Офіційна причина смерті поета - хвороба нирок - навряд є правдивою. 13 грудня 1963 року, в розпал хрущовської відлиги, муза Василя Симоненка замовкла назавжди. Було йому лише двадцять вісім.

Через два роки, 1965 року земляки на громадських засадах створили музей в хаті, де народився поет.

Повернувся навіки у рідне село Василь Симоненко восени 2005 року, зупинившись у отчої хати у вигляді пам`ятника.