Литовський волонтер у Полтаві: «Розчаровану людину важко підтримати, вона не вірить, що їй можуть допомогти»

Із Вільнюса до Полтави завітала професійний вчитель-волонтер «Молодіжної лінії» в Литві Тетяна Веромей. У Полтаві вона навчала волонтерів call-центру для учасників АТО «АТОЛ», який працює з початку осені та допомагає українським захисникам та їхнім родинам пережити кризові моменти.

Вже втретє за цей рік Тетяна Веромей зустрілася із працівниками call-центру для підвищення їхньої кваліфікації. Ми також мали нагоду поспілкуватися про її досвід волонтерства та розпитати про те, як литовську методику емоційної допомоги змінили для України.

–​ Тетяно, коли Ви почали займатися волонтерством і як потрапили у «Молодіжну лінію»?

–​ Я почала займатися цим із 2000 року. На навчання волонтерів «Молодіжної лінії» потрапила випадково — про таку можливість мені розповіла подруга. Вона сама хотіла навчатися на психолога. Скрізь дорого, а тут пропонували безкоштовне навчання, але потрібно було відпрацювати 350 годин, відповідаючи на дзвінки. Із цікавості я пішла з нею, аби підтримати.

–​ Чим Ви займалися до волонтерства?

–​ Працювала у лікарні помічницею медсестри.

–​ Поділіться першими враженнями від навчань у «Молодіжній лінії». Як ви зрозуміли, що це вам дійсно потрібно і ви зможете допомагати молоді?

–​ Спочатку мені всі співробітники здалися цікавими, не схожими на інших і дуже приязними. Але ж так не буває, що так багато людей — і всі доброзичливі та уважні. Тому й думка закралася: «Можливо, це якась секта». Сall-центр є певною мірою «секретним» місцем — не всі волонтери хотіли, щоб інші знали, чим вони займаються. Ми з подругою сиділи там і думали: «Точно секта, нічого розповідати не можна, місце засекречене». Перше враження було дуже дивним. Але курси були дуже цікавими, в той час вони тривали 9 місяців.

–​ А зараз три?

–​ Так, зараз 3 місяці. У нас були заняття раз на тиждень. Після навчання починається практика: ми спостерігали, як працюють інші волонтери. Потім самі піднімали слухавку. А інший волонтер спостерігав, як ми працювали.

–​ У вас цікавість перемогла пересторогу і ви залишилися у сall-центрі?

–​ Як такої перестороги у мене не було, радше цікавість. Зараз я вже звикла до цього. У мене підростала донька, їй було 12 років, ми їздили з іншими волонтерами кожного року у похід. Я взяла її з собою. Спочатку вона не хотіла їхати, говорила: «Я там нікого не знаю, литовською погано говорю». Та все ж поїхала. Зупинилися біля річки з наметами. Я дивлюся, а вона то з одною компанією, то з іншою спілкується на різні теми. Наступного дня приходить і каже: «Дякую, що взяла мене з собою, тут правда всі дуже класні». Сама робота у нас дуже важка, але колектив чудовий.

–​ Можете пригадати свій перший прийнятий дзвінок у call-центрі?

–​ Було дуже страшно, адже то було моє перше чергування. Телефонував чоловік, говорив, що хоче вчинити самогубство. У нього був психічний розлад. Спілкуватися було дуже важко, не знала, що робити. Мені здавалося, що необхідно якось його врятувати. Але не знала що, його хворобу я вилікувати не могла. Було важко усвідомити, що я й не мушу щось робити, просто потрібно побути з людиною. Він розказав, як йому жити не хочеться: і з ліками йому погано, і без них. Я думала: «Ну все, нічим я йому не допоможу». А він говорить: «Дякую, я виговорився, мені стало спокійніше, піду спати». Волонтер, який в той момент спостерігав за мною, сказав: «Молодець, маєш хорошу рису: якщо не знаєш що робити, не робиш будь-що, а просто сидиш і слухаєш».

–​ Коли Ви почали навчати інших волонтерів?

–​ Два роки я чергувала, а потім почала навчати.

–​ Розкажіть про знайомство із засновником фонду «Унія 1219» Волдімарісом Ажубалісом, за ініціативи якого відкрили call-центр у Полтаві, та враження від першого візиту до Полтави.

–​ Про цей проект я дізналася від Угне Кабелкайте. Мені запропонували поїхати до України навчати волонтерів. У Полтаві живуть дуже відкриті, щиросердні люди, як рідні. З Волдісом дуже приємно співпрацювати, він відповідальний, на нього завжди можна розраховувати.

–​ Які очікування чи страхи у Вас виникали перед першим візитом до Полтави?

–​ Було хвилювання. У нас на навчання приходить дуже мало добровольців у віці після 30 років. З такими людьми буває дуже важко, оскільки у них багато сформованих оцінок, установок на життя. А тут середній вік добровольців був 34 роки. Ми боялися, що нам не повірять, що вони не сприймуть інших установок. Але все було набагато краще, ніж ми думали. Протягом тижня ми з Угне провели експрес-навчання.

–​ Навчальний курс ви адаптували під потреби України. Що додали, на чому акцентували увагу?

–​ У Литві в нас іде головний акцент на активне вислуховування, кризу втрати та думки про самогубство. Тут ми більше орієнтували на втрати, кризи та посттравматичний стрес. Навчали волонтерів, як краще слухати.

–​ А цього разу приїхали до Полтави…

–​ … щоб провести кваліфікаційні заняття. Тут головний робочий інструмент – Я. Тому постійне підвищення кваліфікації необхідне. Угне приїздила два тижні тому, щоб з’ясувати, як працює call-центр. Вона мені розповіла, які труднощі виникають в українських волонтерів. Ми з ними поспілкувалися в інтернеті, я почула їхні запитання. Тому, їдучи до Полтави, вже мала план, на що робитиму наголос.

–​ І які запитання виникли у волонтерів call-центру «АТОЛ» під час роботи?

–​ Їм доводиться спілкуватися з людьми, які опинилися у безвиході, розчаровані діями чи бездіяльністю влади. Розчаровану людину важко підтримати, вона не вірить, що їй можуть допомогти. З такими і в Литві важко. Також волонтерам важко спілкуватися із покаліченою людино, яка втратила кінцівку чи зір. Особливо боляче, коли це молоді люди. У них все життя попереду, а вони вже із обмеженими можливостями.

Прес-служба Полтавської ОДА