Полтавська загальноосвітня школа №5

П’ята школа від дня заснування до 1917 року..

Спочатку це було Земське Початкове народне училище імені князя Михайла Андрійовича Ерістова. Ось як про це написали в „Отчете уездной земской управы за 1910 год в 2-х частях” на ст. 115: 

“Ведомости о времени открытия, принадлежности зданий, попечительском и учительском персонале училищ, Полтавского уезда за 1910 год:

пункт 36. «Училище им. Князя М. А. Эристова – в предместье города Полтавы «Павленки» открыто с ноября 1905 г., помещается в доме, построенном на средства уездного земства в 1905 году. Земли при училище 332 кв. саж., на которой размещается сад.

Попечительница училища – дворянка Надежда Андреевна Чичерина со времени открытия училища.

Законоучитель священник Михаил Филиппенко, окончил курс в Полтавской духовной семинарии; на службе в данном училище со дня открытия училища.

1-й учитель, заведующий – Иван Иванович Фисун, окончил 4 класса Полтавского реального училища, свидетельство на звание учителя имеет, на службе вообще с 10 сентября 1889 года, в данном училище с 1 сентября 1905 года.

2-я учительница – Мария Акимовна Фисун, окончила курс в Полтавском епархиальном женском училище, на службе вообще с сентября 1888 года по октябрь 1894 года и с 25 января 1899 года в данном училище с 1 сентября 1905 года».

Князь Ерістов Михайло Андрійович – потомок князів грузинських, був предводителем дворянства в Полтавській губернії. Мав землі в Полтавській, Орловській губерніях. Після революції 1917 року емігрував за кордон.

У перші роки функціонування школа мала лише дві кімнати для класів. Навчалися хлопчики і дівчатка. До школи була прибудова для квартири вчителів. Фісун Іван Іванович, волелюбна, прогресивна людина, перший завідуючий школи (фото 1), яка мала назву Земського Початкового Народного училища. Про перших вчителів – подружжя Фісунів у школярів залишились приємні спогади.

Вони добре розуміли дитячу психологію, складність Закону Божого, який не кожному легко давався. Іван Іванович Фісун був доброю людиною, щиро любив дітей, оберігав дитячі душі від стресів, пам'ятаючи, що перед школярем життєвий шлях, пройти успішно який можна лише при доброму здоров'ї.

Іван Іванович Фісун привчав школярів до праці, висаджував з ними квіти на шкільних ділянках, а липи тих часів і зараз милують око полтавців. Школа завжди мала привабливий вигляд, була осередком культури. У ній викладали навіть фізкультуру, чого не було в інших школах міста. Навчалися в школі три роки. В одній кімнаті заняття проводилися з двома класами. Один клас виконує письмову роботу, а у другому класі – усний урок.

Першими учнями земського народного училища були Бойко, Шабатура, Баленко, Єрмоленко, Климко, Рудіч та інші. А в 1910 році відбувся перший випуск учнів (фото 2). Лідія Черпакова, яка закінчила в 1953 році тоді ще п’яту жіночу середню школу, згадує: „Особисто для мене завжди було приємним і відповідальним навчання в п'ятій середній школі перш за все тому, що моя матуся Ганна Іванівна Ткаченко теж навчалася тут в числі перших учнів тоді ще земського народного училища. На фотографії (фото 2 ) вона у шкільній формі друга ліворуч від Івана Івановича Фісуна.

Чимало цікавого розповідала матуся про роки навчання. До речі, навчання проводилося в одну зміну. За відмінне навчання і зразкову поведінку учнів нагороджували медалями та Похвальними листами. (фото 3 ) Медаль на одній стороні мала зображення Петра І, а на зворотній – напис: "А о Петре ведайте, что его жизнь была недорога. Жила бы только Россия во славе и благоденствии". Цією медаллю був нагороджений перший учень школи Василь Климко (фото 4), який згодом навчався у юридичному училищі в Петербурзі і працював прокурором при радянській владі.

Маму нагороджували похвальним листом, але, на жаль він загубився в роки Великої Вітчизняної війни (1941 – 1945 рр.).

Цікаво проводилися вечори відпочинку. Особливо – новорічні ялинки. Лісова красуня прикрашалася цукерками, пряниками, горіхами, яблуками, грушами, прикрасами, виготовленими учнями, а під ялинку клали подарунки для кожного учня з врахуванням матеріального стану родини. Матусі, наприклад діставалися ботинки з калошами, сукня для шкільної форми.

Закінчивши школу, мама поступила у Полтавську жіночу гімназію і стала вчителем молодших класів”.

Після 1917 року до Земського училища імені Ерістова були приєднані церковно-приходська (фото 5) і чотирикласна школа на Павленках. Так утворилась п'ята трудова школа.

 Розділ 2.

Наша школа в 20-40-х роках.

Січень 1919 року. Владу взяли Ради. У місті безробіття. П'ята частина безробітних – підлітки 12 – 14 років. 26 червня 1919 року до Полтави наближається армія Денікіна. Місто в облозі. На паркані школи великий плакат: "Рабочий! В тяжелый момент с винтовкой в руках на защиту своей власти!". У приміщенні школи розміщують безпритульних і продовжують навчальний процес.

На початку березня 1920 року Полтавський комітет по ліквідації неписьменності видав наказ, яким пропонував усім неписьменним громадянам протягом трьох місяців вступити до шкіл грамотності. Така форма навчання діяла і при п'ятій школі. Учні допомагали учителям працювати з неписьменними. Школярі були активними у громадському житті міста: виступали з концертами перед безпритульними, перед пораненими, які лікувалися в госпіталях.

1921 рік… Ще Україна дивиться пожежищами, дихає димами. Кожен день мобілізація, черги, крайки хліба з остюками. Але життя не вмирає. П'ята трудова школа живе, хоча в школі холодно. Дітям навіть нема в що одягтися. Мають місце випадки, коли на заняття приходять три – чотири учні.

Робітники відраховують гроші, щоб допомогти голодуючим дітям. Учні п'ятої трудової школи беруть участь у розповсюдженні спеціальних марок вартістю в 1, 2, 3, 5 карбованців. Виручені кошти йшли на користь дітям.

Та віриться в краще. 1 березня 1923 року учні школи з іскорками надії в очах ідуть на безпартійну дитячу конференцію. Разом з іншими делегатами дружно співають "Інтернаціонал", з цікавістю слухають доповідь 12-річного учня Штейна.

На початку 1926 року школа має змогу нормально працювати. Дисципліна покращується, але ще не вирішена проблема безпритульних. Багато ображених на свою долю, часто бувають грубими, бо батьків у більшості вбито.

Одним дітям школа допомагає влаштуватися на роботу, іншим – одержати місце в дитячому будинку.

В 1927 році на базі п'ятої трудової школи створюється середня школа. Директором призначається Пінчук Г. П. пізніше міністр освіти, а потім уповноважений у справах культури при Раді Міністрів УРСР.

У 1932 році при школі організовується лікнеп для робітників турбомеханічного заводу.

У 1938 році у школі почала працювати учитель географії Олена Михайлівна Мовмига, яка у випускників 1953 року була завучем середньої жіночої школи № 5 і викладала географію. Школа 1938 року була розміщена у двох малих приміщеннях і двоповерховому будинку. Працювала школа у дві зміни, було понад 40 класів. Директор школи Коваленко Г. Ю. був призваний в ряди Червоної Армії., тому у 1940 році директором призначено Кравченко І. П..

У 1939 – 1940 роках почали будувати приміщення 25-ї школи, яка скомплектована була з учнів 5-ї і 9-ї шкіл. Директором 25-ї школи був Ніколаєнко. Восени 1940 року частина класів і частина вчителів перейшли до 25-ої школи. І. П. Кравченка призначили працювати в РВН, а директором став Кондратенко І. Д.

У січні 1941 р. турбомеханічний завод розширював територію і двоповерховий будинок школи зламали. В 5-й школі залишились тільки 1 – 5 класи, керувала школою директор 25 школи Ніколаєнко Завучем був колишній директор 5-ї школи Кондратенко І. Д.

З вересня 1941 р. заняття в школі не розпочиналися, бо в 25 школі знаходився військоий госпіталь. У роки війни школа розміщалася в одноповерховому приміщенні і заняття проводилися тільки в початкових класах. Дитинство, затьмарене пожарищами тимчасовой фашистської окупації з вересня 1941 по 23 вересня 1943 року, закарбувалося в пам'яті.

Ось спогади Валентини Василівни Кошкалди, випускниці школи 1953 року: „ Школа! Мати моя рідна! Скільки років минуло! Скільки вітрів перевіяло над тобою, а ти живою і юною стоїш переді мною, оповита, мов серпанком, любовію і ніжністю!

Як давно це було! 1943 рік. 23 вересня. Всю ніч жахалися ми від розривів бомб, снарядів, кулеметних черг, пожеж, які загравами палали, охопивши все місто. Ніч була від того світла, мов гарячий день. Під ранок, перекрикуючи постріли, отой страшний шум і гуркіт, ми почули рідне дзвінкоголосе довгочекане: "У – р – а – а – а!". Прийшло визволення…

На календарі – 23 вересня. А вже другого жовтня ми прийшли до школи. А там, як кажуть: ні кола, ні двора, ні вікон, ні дверей, ні сісти, ні писати ні на чому. Несли з дому і стільчики, і столики. Вчилися у трьох одноповерхових будиночках, в одному із яких при німцях була школа. Дві кімнати перегороджені "роздвижною" дерев'яною стінкою. Тому за один урок ми немов у двох класах навчалися. В одному Надія Іллівна розповідає про квіточку, а в другому Євгенія Іванівна – про тангенси і котангенси. На свята розсуваємо стінку – і влаштовуємо вечір. Грає наш рояль, під який ми, завжди співали. І був у нас жіночий театралізований ансамбль. Ходити на його заняття нас ніхто не примушував. Ми бігли самі і в дощ, і в сніг, і в страшну багнюку, коли приходила весна. Асфальту в парку не було – всюди болото по коліна. А ми співали!

У 1948 році на республіканській олімпіаді в Києві зайняли призове місце, побачили столицю, людей. І нас побачили, дізналися, що є в Полтаві така 5 щкола з такими голосистими дівчатами.

Щороку в парку "Перемога" було свято пісні, і , майже, щодня – репетиції. І бігли бігом, бо уболівали за честь школи.

А свято Перемоги! Перше Травня! Самі готуємо костюми всіх республік, робимо яблуневий цвіт, готуємо величезну квітку, яка розкривається, а там – наша Дюймовочка – Женя Сидляренко – дівчинка перемоги.

І щоб все це підготувати, ми біжимо до шефів заводу "Метал" (теперішній "турбомеханічний"), просимо і шибки для вікон, і дошки для столів, і рамки для портретів, і машину, яку треба так прикрасити, щоб вона була найкращою.

Це лише те, що поза уроками. А основне – навчання. Прийшли ж до школи ні книжки, ні зошитів, ні олівців, ні чорнила. Книги діставали хто де, часто був один підручник на клас. І вчилися всі, ділилися і шматочком паперу, і кусочком олівчика. Уроки часто готували разом, групами ходили один до одного, уболівали один за одного, допомагали в усьому. Вчилися всі добре.

Наша школа це був один великий дім, одна сім'я. У когось горе – ми всі там. Помер у Тамари Рогової тато-інвалід без ніг – ми з нашою вожатою Любочкою Білій (а вашою – Любов Юріївною Акіменко) пішли за ялинкою, в'язали вінок, допомагали Тамарі дома.

Захворіла наша Зоя Любченко – перестала бачити. Потрібен цукор, а його немає. Зносили по чарочці, по скляночці, купували цукерки, бігала до неї додому за Зіньківський переїзд, розповідали новий матеріал, допомагали. І Зоя одужала, гарно закінчила школу, згодом – інститут, працювала завучем школи у Запоріжжі. До речі, з 33 учнів класу – 14 педагогів, 3 інженери-будівельники, 1 хімік-технолог, 1 провізор, 1 економіст. А в яких умовах ми вчилися?! Самі ходили голодні і холодні, але ось треба було відвідати поранених у госпіталі (не люблю "шпиталь" говорити). І несемо, що в кого: то сушку, то цукор, муку, а кому мама щось спече, зв'яже, пошиє, вишиє. Ще й концерт приготуємо. І знову із загоновою вожатою Любочкою Білій несемо величезну виварку узвару, дарунки. І… наші пісні. Як радо нас зустрічають поранені!

Знаєте: радо пригадувати все це, бо воно говорить про нашу дружбу і усвідомлення нашого обов'язку. Ми розуміли слово:"Треба". Значить і уроки робили вночі при каганці, зробленому із гільзи снаряду, бо ж ранком треба йти виконувати свої громадські доручення.»

 Розділ 3.

Від жіночої школи 1944 року до школи сучасних технологій.

З 1944 року школа стає жіночою. І директором школи стає Дігтяр Катерина Кіндратівна (фото 6) (з 1944-го по 1964-й рік).

В 40 - 50-х роках в школі працювали такі вчителі (фото 7):

Харченко Данило Єрофійович – українську мову

Фролова Ніна Володимирівна – хімію

Пащенко Євдокія Дмитрівна – фізкультуру

Дігтяр Катерина Кіндратівна – історію

Мовмига Олена Михайлівна – географію

Кіріченко Марія Михайлівна – фізику

Роменська Марія Степанівна – російську мову

Безобразова Лариса Петрівна – математику

Педай Зоя Степанівна

Голікова Євгенія Антонівна

Монісова Роза Йосипівна

Солодовник Наталія Григорівна

Якісько Марина Андріївна

Костенко Анастасія Некіфорівна

Крижанівська Євгенія Костянтинівна

Шкірко Дарія Андріївна

Підопригора Олександра Юхимівна

Пруткова Євгенія Наумівна

Криворучко Степан Іванович

Танянська Наталія Степанівна

Танянський Мефодій Захарович

Курочка Анастасія Антонівна

Пупко Олександра Корніївна

Худолій Катерина Федорівна

Литвиненко Таїсія Іванівна

Філянська Наталія Олександрівна

Костенко Олександра Петрівна

 Спогади, які подарувала про школу, Ольга Бочарова: "Полтава – это обетованная земля моего сердца. Здесь прошли мои самые лучшие годы, счастливые годы детства и юности, хотя назвать счастливыми, кажется, их и нельзя.

Нельзя, потому что я слишком рано осталась без родителей. В 1944 году, в октябре, пропал без вести мой отец, в марте 1946 г умерла мама. Мы трое сестер (я средняя) остались с бабушкой в школьной квартире, с которой нас потихоньку вытесняли. Это было понятно: не стало родителей-учителей. Надя, старшая в 1948 г. закончила техникум в Киеве и получила назначение на работу в Полтаву, а ранее мы жили в Киевской области. Она получила комнату в общежитии и стала собирать нас. Я год жила у двоюродной тети в Пирятине, Юля с бабушкой у другой в Узине. После окончания пятого класса тетя посадила меня на поезд и я поехала в Полтаву. Поезд пришел очень рано, я вышла. А куда идти? Спросила, путь был ясен и прямой – по Октябрьской. Все нашла, но пришла вся мокрая, несчастная. Встреча была и радостная, и горькая. Мы обе наплакались. Но детство, юность счастливы тем, что есть надежда на будущее.

Надо было устраиваться в школу. Надя указала мне на пятую, так как она знала где она. Взяв документы, я пошла. Тогда школа состояла из двух зданий. Пришла в главное, а меня встретила лаем собака. Я не испугалась, так как у нас всегда были собаки, но не знала, что мне делать. На лай вышла маленькая полная женщина. Узнав, что мне надо, пошла со мной в школу. Посмотрев мои документы, записала в 6 класс. Это была моя первая встреча с Екатериной Кондратьевной Дегтяр, добрейшим и самоотверженнийшим человеком, приподнесшим мне урок гуманизма в такое непростое тогда время. Этот урок гуманизма идет со мной всю мою жизнь.

Помню первый день в школе. Во дворе собрались учителя, ученики, а перед ними выстроился ряд учениц в белых кофточках, темных юбках. Они что-то пели, помню только «Лапти, лапти мои». Руководитель Нина Федоровна. В центре стояла девочка с крупными чертами лица, огромными карими глазами и толстенными косами. Она пела так искренне, что ее нельзя было не заметить, как потом я узнала это была Валя Бублий.

Первый день в классе. Новому ученику всегда непросто, но тут ко мне подошла симпатичная девочка, заговорила со мной, мне стало просто и хорошо. Это была Валя Дрезнер. Мы с ней подружились. И теплоту этих отношений я с благодарностью вспоминаю до сих пор. Еще одна девочка привлекла мое внимание. Это была высокая, красивая девочка с чудными длинными косами, которые она часто закидывала за спину, чтобы не мешали. Она всегда ходила в школьной форме сшитой, как мне казалось на заказ шила бабушка. Свежий цвет лица, черные, как нарисованные, брови, яркие припухшие губы, смешливая и серьезная. Это была Валя Ведмеденко. Наши интересы совпали, мы подружились, Валя заходила за мной, и мы вместе шли в школу. Она училась в музыкальной школе, а я очень любила музыку. Валя давала мне свои тетрадки с записями о композиторах, и я их старательно переписывала. Даже пыталась меня учить играть. Смешные и наивные детские мечты. Я в это время прочла повесть Копыленко "Десятиклассники". Валя мне почему-то казалась Кирой, героиней повести. Я не помню уже содержания, но это чудное впечатление осталось.

В 7 кл. как-то Женя Сидляренко тяжело заболела, кто-то к ней собирался идти, все решили написать ей по записочке очевидно, моя записочка привлекла внимание Жени, и с 8 кл.и до окончания школы мы сидели вместе с ней, были очень дружны, и я всегда с теплотой вспоминаю эту дружбу. Мы сидели на второй парте первого ряда, перед нами сидели Майя Чернышева и Алла Любисткова, Валя Ведмеденко с Людой Пащенко на втором ряду рядом с нами, за нами Зоя Гурина с кем-то, не помню, милые друзья юности.

Мы жили обычной жизнью учеников того времени. Было все, но не было зла, зависти, как мне казалось, а это очевидно, главное.

Где-то еще в шестом классе стали отбирать учеников для хора, попала туда и я, но мне не хотелось идти. Вызвала меня Екатерина Кондратьевна. Я отказывалась ходить на хор, говорю, что не умею петь. А она мне: "Говорить умеешь – значит и петь умеешь". С этого времени и до окончания я пела в школьном хоре, потом – университетском, потом – в учительском. И всегда с благодарностью вспоминала своего директора, добрую Екатерину Кондратьевну.

Самое глубокое впечатление из учителей оставил Данило Ерофеевич Харченко, преподаватель украинского языка. Высокий стройный старик, красивая интелегентная внешность, прекрасный язык и умение понять ученика. Мне он до сих пор кажется идеалом учителя. Жаль, что в старших классах он не работал. И еще об одном учителе хочется сказать. Это Лариса Петровна Безобразова. Учитель математики. Она пришла к нам сразу после института. Высокая, с изумительной, словно точенной фигурой. Ходила она в темном облегающем шелковом платье. А походка – царственная. Как-то домашняя работа была сложная, многие не сделали, договорились сказать, что никто не сделал, думали: всем двойки не поставит. Но не тут-то было. В журнал было поставлено 22 двойки. Но мы не обиделись. Она была строгая, но добрая, мы ее полюбили. Мы с Женей стали решать быстро, а она нам сразу новые задачи. Кто знает, может если бы Лариса Петровна осталась с нами до конца, тогда бы и я стала учителем математики, но она вышла замуж, уехала в Нижний Тагил. Мы провожали ее со слезами, подарили куклу для маленькой дочки и "Войну и мир". Второй учитель меня прельстил и я увлеклась литературой, тем более, что сестра мне подарила томик Пушкина с романом "Евгений Онегин", за лето я выучила роман наизусть. И это решило мою судьбу. Я поступила в Харьковский университет, стала учителем русского языка и литературы. Благодарна за это и нашей классной даме – Марии Степановне Роменской, которая с упоением преподавала нам русский язык и литературу.

Еще один учитель оставил глубокий след в моей жизни. Это учитель географии Елена Михайловна Мовмига. Ее знания, умение рассказывать заставляли любить и предмет. Помню школьные вечера вопросов и ответов, литературные вечера, викторины. Как-то был Пушкинский вечер и была викторина, посвященная творчеству поэта. Как всегда, у нас были ученики других школ. Своими знаниями покорил ученик 25 школы (фамилию не помню), он прекрасно отвечал на все вопросы. Каково же было мое разочарование, когда я увидела книжечку "Викторина по творчеству Пушкина". Так вот откуда знания.

Помню, как ставили "Ревизора" Гоголя. Анну Андреевну играла Алла Любисткова. Вот тогда я поняла, что значит играть роль.

А наши выступления на смотрах художественной самодеятельности… И опять я с благодарностью вспоминаю своего доброго директора Екатерину Кондратьевну. Как всем в таком возрасте хотелось пошалить.

Была введена зарядка перед занятиями. Валя Ведмеденко почему-то задержалась, зашла за мной позже, и мы опоздали. Пришли, когда вся школа уже построена, а перед ней стояла наша Екатерина Кондратьевна и сама проводила занятие. Это было довольно комично. Маленькая, полная, в своем коричневом костюме, юбка узкая, она делала приседание. Мы с Валей спрятались в кустах, чтобы потом вместе со всеми зайти в школу. И все-таки мы любили своего директора, она сама нас всех любила и о каждом о нас заботилась.

И потом, став учителем, я вспоминала свои школьные годы, старалась понять своих учеников, увидеть в них то главное, что потом составит их человеческую сущность.

И еще есть одно событие, о котором мне хочется сказать. Оно сыграло в моей жизни важную роль. Это дружба с учениками 25 школы. Я увидела, как могут быть интересны, умны ребята. Общалась с ними, многое узнавала (мне же казалось, что я знаю, по крайней мере, несколько больше других), я увидела, что мир многообразен и интересен. А много знать – всегда привлекательно. Я благодарна всем своим друзьям, ученикам 25 школы, за то теплое чувство, что согревает мою душу даже спустя 50 лет, тем более, что моя счастливая судьба связана с одним из них.

Обращаясь к вам всем, могу только повторить Пушкина:

«Друзья мои! Прекрасен наш союз…»

Настоящим и будущим ученикам 5 школы я желаю светлого счастья, крепкой, красивой дружбы, желания и умения учиться, стремлению к знаниям. Чем больше знаешь, тем интересней жить. И при этом всегда помнить, что ты Человек, а это налагает на тебя и определенные обязанности. Так что «счастливого пути!»

У Валентини Ведмеденко зберігається фотографія 1951 року (фото 8). На передньому плані прилягли дві подруги-відмінниці ліворуч – Оля Кисіль, праворуч – Валя Ведмеденко. Сидять зліва направо: Віра Грубич, Тамара Рогова, Ліда Погрібна, Валя Овсянік, Майя Чернишова, Валя Удовіченко, Ніна Тендітник, за нею – Женя Сидляренко праворуч від класного керівника Марії Степанівни Роменської, і ряд вчителів: С. Г. Кам'яник, Марія Михайлівна Кіріченко, Лариса Петрівна Безобразова, Катерина Кіндратівна Дехтяр (директор школи), Олена Михайлівна Мовлига, Данило Єрофейович Харченко, Євдокія Дмитрівна Пащенко і продовження нашого класу: зліва Зоя Любченко, Валя Бублій, …Клава, Тося Сисько, Світлана Козюліна, Марія Матвієнко, Люда Пащенко, Оля Корчагіна, Алла Любисткова, Ліда Кулик, Валя Опанасенко, Люся Бажан, Зоя Гуріна. За ними: Марія Кузьменко, Валя Опанасенко, Галя Білик, Валя Дрезнер, Валя Забільська, Рая Бідна, моя персона (Ліда Черпакова), Люда Рудіч. І завершують фото трою: Валя Ракецька, Зіна Нагірна, розповідала Лідія Черпакова.

Пригадує Валентина Ведмеденко:

Мине ще півроку, і ми, однокласники 1953року випуску, знову, вже вкотре, зустрінемося у рідній школі. Була зустріч через 25 років після закінчення школи, через 40, а тепер уже і через 50. З 1993р. ось – ось уже 10 років поспіль ми стали зустрічатися майже щомісяця. Що нас спонукає до цього? Солодкі спогади про дитинство та юність? Не тільки. Спогади про те, що нас об’єднувало, - про школу, шкільне життя. Не кожна школа може похвалитися такою прихильністю до неї своїх учнів, а наша може. У 5-ій школі я почала вчитися з 1944року (з 2-го класу), бо саме тоді почалося роздільне навчання хлопчиків та дівчаток. Я мусила ходити до 16ої школи, та мама моя, знаючи, що школа №5 уже тоді мала добру славу через свій педагогічний колектив, пішла домовлятися з директором, і моя доля зробила мені перший подарунок – я стала ученицею 5–ої школи і жодного разу за все життя не пожалкувала про це.

Нам хотілося ходити до школи, бо ми не тільки пізнавали щось нове, цікаве з предметних уроків, ми гостро відчували тепле ставлення до нас учителів, директора, завуча, їх зацікавленість у нашому навчанні, а й у наших бажаннях, потребах, пристрастях, захопленнях, у нашому житті вдома. Все це створювало атмосферу відвертості, з домашнього затишку.

У складні воєнні роки далеко не в кожній сім’ї дитина могла з’їсти зайвий шматок хліба, отож у школах нас підгодовували: давали тарілку горохового супу, хліб і чайну ложечку цукру. Я добре пам’ятаю, що чергові вчителі підходили до кожної дитини і, як голодним галченятам, засипали той цукор до рота, щоб ніхто не був обділений.

Здається, у нашій школі не було учителів, у яких я б не хотіла вчитися навіть з погляду нинішнього мого віку.

Найщиріші дитячі захоплення і прихильність ми усі віддавали нашому улюбленцю Марченку Данилові Єрофійовичу – справжньому поборнику українського слова. Кожен учитель має бути трохи артистом. Данило Єрофійович був артистом неперевершеним. Він прекрасно декламував вірші, він так читав уривки з творів, що ми щиро і відверто то сміялися, то плакали, не маючи змоги впоратися зі своїми почуттями. До речі, ми ще тоді дізналися, що в молодості (на час нашого навчання йому було років 45-50) він брав участь у самодіяльному спектаклі „Наталка-Полтавка” і грав у ньому Петра, тож, мабуть, і співав непогано. У програмі 7-го класу „Енеїди” І. П. Котляревського не було. Данило Єрофійович не примушував нас читати „Енеїду”. Він запропонував нам підібрати синоніми до слів „тікати”, „ходити” і порекомендував пошукати їх саме в цьому творі. Мудра голова була у цього вчителя! Почавши читати перші сторінки у пошуках синонімів, уже ніхто не міг відірватися від цієї книги. І так на кожному уроці. Любов до рідної мови зростала непомітно і залишилася на все життя. Глибока шана йому за це і щира дяка.

Учитель хімії Ніна Володимирівна Фролова дивувала нас надзвичайною любов’ю до свого предмету відданістю своєму фаху, добротою, вимогливістю та справедливістю. В перші повоєнні роки вона невідомо де діставала хімікати, пробірки, колби, сухий спирт, і на її уроках кожен учень своїми руками міг зробити будь-яку спробу, правда, за столом сиділо по четверо учнів. Але ж в інших школах цього не було! Ми спілкувалися зі знайомими з інших шкіл і знали, що спроби робилися тільки за столом учителя. Недарма ж одна з наших однокласниць стала кандидатом хімічних наук, можливо, і вищих звань здобула, але з роками зв'язок з нею урвався. Авторитет Ніни Володимирівни був настільки високим, що одна з наших однокласниць, уже киянка, привезла свого сина – випускника, що одна з наших однокласниць до неї, щоб оціни рівень його знань і визначитися у необхідності додаткової підготовки, в якій, до речі, потреби не було, як визначила іще одна наша улюблена і як підтвердили вступні екзамени до вузу.

На жаль, дуже мало вчила нас математик Лариса Петрівна Безобразова. За сімейних обставинами вона залишала наше місто і нас, восьмикласників. Але її доброзичливе ставлення учнів, її повага до них, її спокійне, врівноважене слово, її уміння пояснити незрозумілі математичні явища так, що мабуть, і нездара зрозумів би, зробили цей предмет для багатьох цікавим, а для тих, хто хисту до математики не мав, він все ж таки не став нелюбимим. А вчительку ми поважали, жалкували за нею, завжди пам’ятали її і у випуску фотографію помістили і її миле усміхнене обличчя.

Завжди пам’ятала і пам’ятатиму завуча школи, учителя географії Олену Михайлівну Мовлигу. З виду сувора і неприступна особа Олена Михайлівна була щирою, глибокою зацікавленою в учнівських долях людиною. Вона знала про нас якщо не все, то майже все. Через кілька років після закінчення школи вона при зустрічі спитала мене, як поживає мій пухнатий улюбленець кіт (!), а коли ми, однокласники, прийшли привітати її з 90 – річчям, вона майже всіх впізнала по голосах, бо бачити вже не могла. Яка професійна пам'ять! Про вміння подати учбовий матеріал годі й говорити, ми зачаровано разом з учителем подорожували по світах, і здавалося, не було такої місцини на земній кулі, де б вона не побувала. Географію ми знали і любили, а заодно і любили і вчителя. При згадці про неї з’являється почуття вдячності, що така людина трапилася на життєвому шляху ще змолоду, і гордості, що це трапилося саме в нашій школі.

При згадці про директора школи Катерину Кіндратівну Дегтяр завжди з’являється добра посмішка. Її повна невисока постать («наша Квадратівна» ми її звали поміж себе) виникала скрізь і завжди, жодна подія у школі не відбулася без її участі. Постійно заклопотана, вся у справах: то турбується, щоб у школі було тепло ( у воєнні роки самі возили дрова для отоплення приміщень), то щоб нас нагодувати, то позичити у якоїсь багатої організації костюми для шкільного хору на час його виступу, то допомогти одягом та взуттям дітям із сімей що найбільше потерпали від нестатків, то влаштовувала для старшокласників сумісні вечори з учнями чоловічої школи (аякже! Треба ж було належним чином знайомити дівчат з хлопцями, а не дозволяти, щоб ті знайомства відбулися десь на вулиці. До речі, з тієї дружби двох класів чоловічої школи № 25 та нашої утворилося три подружні пари). Почуття глибокої відповідальності за школу, за педагогічний та учнівський колективи ніколи не залишало її.

Ніколи не забуду прикру історію з ковзанами – єдиною парою, котрою користувалися я і мій старший брат. На вечірці у школі зіпсувалася радіола, і щоб ми могли продовжувати веселитися, я помчалася за братом на стадіон, де він катався на ковзанах, привела його до школи. Поки він ремонтував радіолу, ковзани з ботинками безслідно щезли. Це було ударом не тільки для мене з братом, але й для директора. Така ганьба для школи, така втрата для мене з братом! Катерина Кіндратівна прийняла рішення: віднині я і її син будемо користуватися синовими ковзанками через день. Усю зиму вона уважно стежила, щоб ця черга не порушувалася. Яка мати забере радість у своєї дитини і віддасть її чужій? Значить, не були ми їй чужими, рідними ми їй були; наші прикрощі болі їй так само, як і нам, вона нас розуміла, співчувала нам, завжди приходила на допомогу. А цей випадок на все життя залишився для мене прикладом стосунків людини найвищої посади у школі з найнижчим членом шкільного колективу, прикладом небайдужості і достойного рішення неприємної справи.

Іще один приклад, який дає характеристику педколективу разом з його керівництвом. Після того,