“Полтава багата на таланти, але вона не щедра на пам'ять”
З плином часу про нього майже всі забули, і він став тінню минулого. Проте колись ім’я маестро Григорія Давидовського було відоме не лише в УРСР — його знали в усьому світі. Його твори виконували в Америці, церковну музику досі грають по всій Європі. За життя він створив 35 хорів. Він мав право не працювати, не сплачувати податки, самостійно обирати місце проживання. Він не жив у достатку, але, хоч і був відомим, мав тільки два костюми і вийшов на пенсію у 82 роки.
Нещодавно в інтернеті почала ширитися інформація про те, що на Монастирському кладовищі Полтави знайшли місце спочинку маестро Давидовського. У цьому матеріалі ми розповімо вам про творче «розслідування» наукової співробітниці бібліотеки Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського Світлани Капко. Вона поділилася з журналістом 0532.ua деталями історії з пошуків давно втраченої могили і розповіла про постать самого Давидовського та його надзвичайний феномен.
Що стало початком “розслідування”
2017 рік. Світлана Капко починає працювати в архіві краєзнавчого музею. І перш за все вона взялася за інвентаризацію документів. Ретельно перебрала кожну папку, усе переглянула й перечитала. І раптом натрапила на одну стару теку з написом: «Григорій Давидовський. Полтава». Одразу виникло запитання – хто такий цей Давидовський? На той момент жінка нічого про нього не знала. Саме цікавість узяла гору і завдяки їй народилося це "розслідування", якщо його можна так назвати.
У своїх руках пані Світлана тримала архівні документи з фонду Олеся Юренка – колишнього голови Полтавської організації Спілки письменників. У колекції матеріалів Юренка, датованих 1930–1980-ми роками, зберігається понад 500 збірок листів від різних людей з усього Радянського Союзу. І серед них була ця вище згадана папка. У ній – лист від композитора Давидовського до поета Юренка. Особливо Світлану зацікавили такі слова: «Я розрішаю опублікувати в "Зорі Полтавщини" на свій 85-річний ювілей мої ноти пісні "Біла береза"».
Це формулювання здивувало пані Світлану. Адже зазвичай автори зверталися до редакцій із проханням надрукувати свої тексти, а тут – «розрішає». Це могло свідчити про те, що Давидовський був людиною непростою. Ймовірно, мав авторитет і займав помітне місце в суспільстві.
Мова йшла про публікацію пісні, написаної Давидовським на слова вірша Олеся Юренка «Білі берези». Текст пісні містив такі рядки:
«Білі берези шляхом по краю,
з піснею лине кожний до вас.
Любо трудитися, все розквітає,
весело жити в сталінський час».
Говорячи про останній рядок, автор міг сказати, наприклад, «в світлий наш час», «в гарний наш час»... Можна було б обрати якийсь інший прикметник, але вірш тоді б залишився непомітним. Водночас не всі композитори того періоду погоджувалися написати музику до нього. За словами Світлани Капко, цей Олесь Юренко звертався до різних композиторів, але всі відмовлялися. Тому на допомогу до Юренка прийшов інший поет – Максим Рильський. Саме він познайомив Давидовського з Юренком.
Чи сподобалося це формулювання про “сталінський час” самому композитору – невідомо. Але він написав музику до цієї поезії, бо треба було за щось існувати. Він тоді мешкав у Полтаві і жив дуже бідно. Йому були потрібні бодай якісь гонорари.
Житло Григорія Давидовського. Зараз тут мешкають інші люди. Фото: 0532
Непросте життя Григорія Давидовського
Родом Давидовський був із села Мельня, що тоді належало до Чернігівської області, а нині – це територія Сумщини. Короткий час жив на Вінниччині, трохи подорожував Україною зі своєю мандрівною капелою. Згодом його намагалися спрямувати до російських міст. Під час Другої світової війни він працював у Москві в радіокомітеті.
«Він дуже просився назад в Україну. Сумував за нею. Постійно писав обробки українських пісень, мав багато творів на слова Шевченка. І таки домігся свого. Його призначили на роботу до Харківського радіокомітету. А через деякий час “перекинули” до Полтави. Я тільки не зовсім розумію одного: йому було вже 80 років, мав би давно бути на пенсії. Але в Полтаві тоді хотіли створити нову хорову капелу. Таку собі життєздатну, потужну. А в той час всі знали: Давидовський славився не лише як композитор, а й як хормейстер. І казали, якщо рандомно зібрати 100 людей з вулиці, то через місяць під його керівництвом вони стануть хором, що займатиме перші місця на конкурсах».
До нашого міста 80-річний Григорій Давидовський приїхав у 1946 році. Із того часу в Полтавській філармонії він почав керувати хоровою капелою. Працював там аж до 1949 року.
«Життя у Давидовського було дуже непросте. Ще до революції він навчався в Академії мистецтв і отримав звання “вільного художника”. Це звання фактично прирівнювалося до дворянського: воно давало право не працювати, не платити податки, самостійно обирати місце проживання та місце виступів. Йому дозволяли першочергово організовувати виставки. Це була найвища ступінь – як магістр у науках. Давидовський дуже пишався цим званням. До революції він написав чимало творів, і саме завдяки ним став відомим. Згодом з’явилася його “Сюїта Україна” на вірші Шевченка, з якою він гастролював навіть у Парижі, де також здобув популярність», - говорить пані Світлана.
Його твори виконували в Америці, а церковну музику Давидовського досі грають по всій Європі. Ще, як продовжує пані Світлана, він володів унікальним талантом до створення хорів: за своє життя заснував 35 хорових колективів.
«Через деякий час я звернулася до музичного коледжу – спитати, чи мають вони щось про Давидовського. І виявилося, що там були спогади про нього, зібрані колишнім директором коледжу Михайлом Фісуном. У них є ціла папка зі спогадами викладачів, музикантів, які були з ним знайомі. В одному зі спогадів ідеться, що у 1951–1952 роках Давидовський ходив Полтавою у своєму концертному костюмі, з довгим сивим розпущеним волоссям. Дуже колоритна особистість. Усі знали, що це маестро Давидовський, що це музикант. Але ніхто не здогадувався, що ходив він у концертному фраку не тому, що хотів себе позиціонувати як музикант, а тому, що іншого одягу в нього просто не було. І саме в тому ж фраку його і поховали».
У 85 років Давидовському було надано звання персонального пенсіонера – це дало йому трохи підвищену пенсію. Крім того, йому присвоїли почесне звання – заслужений артист УРСР. Помер маестро у Полтаві на 87 році життя.
Втрачена могила Давидовського
Пані Світлана прочитала документи, які їй надали з музичного коледжу. До цього моменту вона навіть не знала про існування цієї могили. Всі про неї забули як і про самого Давидовського. Переглядаючи матеріали, вона звернула увагу на фотографію з підписом, що могила розташована на Монастирському кладовищі. Фото було датоване 1976 роком. Це ще більше зацікавило жінку, і вона вирушила на пошуки вічного спочинку музиканта.
«Після 1976 року могилу фактично ніхто й не бачив. Ми двічі ходили на Монастирське кладовище: один раз я була з донькою, другий – із колегою Людмилою Головко, яка працює у відділі охорони пам’яток. Орієнтувалися за фотографією – огорожа, обеліск, овальний портрет, підпис… Шукали, але знайти нічого не могли».
До пошуків долучилися й інші небайдужі. Їх скерувала Світлана Капко. Вона мала необхідні документи, листи, авторські наукові статті про Давидовського. І раптом до їх архіву звернувся студент Луганського національного університету ім. Т. Г Шевченка Дмитро Луценко, який готував магістерську роботу про композитора Григорія Давидовського по кафедрі музичного мистецтва.
«І вже дізнавшись, що це в мене стаття вийшла, хтось йому підказав, мабуть, чи прочитав, може, у Фейсбуці, що я цікавлюся Давидовським. Він звернувся, попросив матеріали. Я йому, звісно, все показала і розповіла».
Працюючи над своєю роботою, Дмитро спілкувався з церковними хористами та священниками, адже його цікавив саме духовний пласт творчості Давидовського, зокрема його церковна музика. Один зі священників поділився спогадами, що почув від свого наставника – той колись співав у хорі й пам’ятав похорон Давидовського на Монастирському кладовищі. Тож Дмитро разом із ним уперше вирушив туди.
Вони мали із собою зображення могили й по ньому орієнтувалися. На фотографії була цікава огорожа. І саме по її залишках вони в грудні минулого року знайшли ймовірну могилу Давидовського, але це було не точно, оскільки обеліск лежав обличчям вниз. А підняти вдвох його не могли. Ну і взагалі вони ще не були впевнені, що це саме та могила.
«Ми домовились, що музей надасть транспорт, спеціалістів і робітників, які піднімуть обеліск. І як тільки його підняли, ми точно переконалися, що це саме те місце, яке півстоліття вважалося втраченим. Ми не очікували, що портрет і напис збережуться так добре. Думали, доведеться щось вишукувати, придивлятися. А виявилося, що обеліск, імовірно, впав ще в 70-х роках, коли почали казати, що могила втрачена. Тож він лежав там уже давно».
Нині пам’ятник підняли та очистили від землі. І навіть через десятиліття на ньому збереглася золота фарба в літерах. Разом із музейниками на місце вічного спочинку композитора виїжджали члени ГО «Save Poltava» – Михайло Бережинський та Оксана Бєлявська. Вони склали кошторис на впорядкування могили й планують завершити роботи до 160-річчя від дня народження Григорія Давидовського, яке відзначатимуть у січні наступного року. Музейники закликають усіх небайдужих полтавців долучитися до цієї події.
Стежте за усіма важливими новинами у нашому Telegram.