«Чекай мене по-полтавськи» або історія, як «Світло надії» повернули додому безвісти зниклу людину

Його привезли до Центру адаптації БО «Світло надії» соціальні працівники м.Миргорода. Розповідають: чоловік був просто примарою села і своєю пиятикою наводив жах на всіх мешканців. Ті не витримали поведінки безхатченка і напряму звернулися до соцслужб із словами: «Зробіть хоч щось, вже просто несила його терпіти...». На той момент ще ніхто не знав, що безхатченка, який має суттєві проблеми із алкоголем, 20-ть років шукає родина.

Микола Васильович, 1959 року народження, тривалий час проживав то на Хмельниччині, то на Донбасі, то на Полтавщині. Зловживав алкоголем, через що у родині вибухали постійні сварки. Як не вмовляла його родина покинути пиятику, ніщо не діяло. Тож чоловік просто пішов з дому. А родина розпочала його пошуки. Спочатку власними силами, а згодом і звернулася до програми «Чекай мене» із проханням допомоги.

Доки дружина та діти чекали на дзвінок про те, що чоловік знайшовся, він жив у різних містах та селах, згодомпереїхав до Краматорська, а потім надовго осів у одному із сіл Миргородщини. Там почав помалу вести спільне господарство із жінкою, старшою за нього. Коли вона померла, її син просто вигнав Миколу Васильовича з дому, а той почав вештатися селом і знову пити.

«Коли його привезли до нас, у нього не було нічого: жодних документів, лише уривками пригадував якісь факти про своє життя: коли народився, де жив, що була дружина. Був паспорт радянського зразка, який він загубив, і не відновлював. Вдалося дізнатися, що чоловік був прописаний у своєї матері, у місті Краматорськ. Його мама нажаль вже померла, а точної адреси чоловік не пам’ятав, тож зв’язатися із Краматорськом і дізнатися, де саме він має прописку було складно», – розповідає соціальний працівник БО «СВІТЛО НАДІЇ» Вікторія Дубовська.

Таким чином, робота соцпрацівників БО «СВІТЛО НАДІЇ» вже розпочалась у 2-х напрямках: постійні бесіди і контакти із селищними радами.

«Він чітко пам’ятав назву села на Хмельниччині, де мешкала дружина. Ми зателефонували у сільську раду, і виявилося, що в тому селі лишилися його рідні – таким чином, вдалось знайти дружину Миколи Васильовича. Коли я зателефонувала, слухавку взяв син і просто не повірив. А вже через півгодини донька разом із чоловіком виїхала із Хмельниччини до Полтави забирати батька», – продовжує Вікторія Дубовська.

Донька Олена, побачивши батька, просто не могла стримати сліз. Онука фактично вперше побачить дідуся, оскільки на той момент, коли Микола Васильович пішов із дому, їй був лише рік, зараз – 20-ть. Донька навіть привезла з собою потерте старе фото, з весілля батьків, за яким вони його шукали. Але, зізнається, із кожним роком надія побачити Миколу Васильовича, згасала, тож слова вдячності соціальним працівникам переоцінити важко.

«Такі історії успіху по-справжньому надихають і мотивують працювати далі, щоб давати надію на нове життя не лише нашим клієнтам, а і їх родинам. Таким чином допомагаючи тим, хто цього потребує» – діляться враженнями у БО «СВІТЛО НАДІЇ».