Полтавський доброволець з зони АТО розповів про війну

До війни 39-річний полтавець Аркадій Піщанський зводив на рідній землі котеджі та будинки. А коли в Україну прийшла біда – став вояком добровольчого батальйону. Сьогодні він разом із побратимами перебуває в одному із найгарячіших місць бойових зіткнень, у Пісках. Там з ним і поспілкувалися представники Полтавської обласної організації ВО "Свобода".

Дорога до "Свободи".

- Кожна людина, коли живе на своїй землі і бачить несправедливість, рано чи пізно доходить до якоїсь межі. Так сталося і зі мною. Я шукав однодумців, із якими міг би протистояти цьому злу, і знайшов політичну силу, яка боролася із несправедливістю. "Свобода" мені сподобалася тим, що відстоювала нашу мову, нашу історію, наші традиції. У 2009-му році я став свободівцем і знайшов багато однодумців – справжніх патріотів своєї країни.

Прадід був петлюрівським офіцером.

- У моїй родині патріотизм від прадіда. Петро Северенчук був петлюрівським офіцером і боровся із московською навалою разом із петлюрівцями. Потім був висланий. Його родина до самого розпаду совєцького союзу перебувала у страху. Дід та баба жили на різних прізвищах – боялись, аби до них не дісталися кагебісти і не було якихось проблем.

До війни був бригадиром будівельників.

- До війни я був бригадиром будівельної бригади. Будував у Полтаві котеджі, будинки, гаражі. У моєму розумінні будівництво – це те, що я будую щось для своєї країни, щось своє, українське, наше, щось для людей. Роблю щось хороше і світле. У свою роботу я завжди вкладав частинку своєї душі. Але коли у країні почалася революція, я, звісно, не міг стояти осторонь. Будівництво довелося облишити, прийшов час иншої роботи.

Після перемоги Майдану була надія, що країна нарешті оживе.

- Коли народ не витерпів, коли всі ринули до Києва, щоб знищити той тоталітарний режим, я також був там. Поїхав на Майдан десь через два тижні після початку революції. Тієї зими був і на полтавському майдані, у захопленій обласній раді. Після перемоги Майдану і втечі Януковича були сподівання, що Україна стане вільною, незалежною, що нарешті буде життя яскравим: ми зможемо працювати, будемо будувати, всі будуть щасливі, бо ми нагнали злодіїв і прийшла нова влада. Але цього не сталося – почалася війна із Росією.

Крим просто подарували Росії.

- У березні я вже був у військкоматі. Вирішив, що маю там бути. Хотів піти добровольцем і захистити Крим від російських загарбників. Але наша влада вирішила, що ми дуже багаті. Що півострів Крим ми можемо Росії просто подарувати. Я чекав, доки мене заберуть, але мене не брали у армію. Тоді звільнився з роботи, закінчив свої об'єкти і поїхав до батальйону "Січ".

"Свобода" має бути попереду, бо на нас дивляться люди!

- Із 24 серпня я вже був у батальйоні. Із 11 вересня вже був наказ на мене. А 1 жовтня вже був в АТО і перебуває тут й нині. Зараз воюю у Пісках. Вважаю, що націоналісти мають бути саме тут, на передовій позиції, повинні захищати свою країну, робити основну роботу, бо на нас дивляться, як на приклад прості українці. "Свобода" просто зобов'язана бути попереду.

До війни звик швидко.

- У моїй родині діди воювали. Воювали під час Другої світової проти Німеччини. Із дитинства я чув розповіді про війну. Можливо, тому я досить швидко адаптувався на Сході. Коли відразу після нового року я потрапив у Піски, то перший зі свого загону пішов на бойову позицію. Мене це все тоді так захопило, і через чотири години я пішов туди знову. На війні потрібно бути дуже уважним: слід слухати, вмикати інтелект. Навіть серед цього хаосу можна зрозуміти, куди варто зараз йти, а куди – ні. Хоча, звичайно, на все воля Божа.

Вражають люди, які живуть у Пісках.

- Що мене здивувало на цій війні? Здивували люди, які живуть у Пісках по цей день. Одного разу був сильний мінометний обстріл. Я йшов по вулиці і побачив жінку, яка спокійно витрушували свій килимок. Запитав: "Ви тут живете? Де ваша хата, тут же практично всі будинки зруйновані?". А вона каже: "Ну що ви! На моїй хаті розбита лише одна шиферина. Жити можна…". Цей будинок єдиний по вулиці, який досі лишився неушкодженим. І це диво просто, адже щодня на Піски падають десятки мін. Ще я бачив хлопчика з Бутьком, які приходили до нас по їжу. Те хлоп'я зовсім не боялося вибухів, коли вони розривалися неподалік, він на це практично не реагував. Він довго тут був, а потім його, здається, вивезли волонтери.

На війні людина проявляє свою справжню сутність.

- Можна побачити, яка вона насправді. Тут людина вже не може заховатися за масками, ширмами. Мені приємно, що довелося воювати саме у батальйоні "Січ", який без перебільшення можна назвати націоналістичним та свободівським. Адже 70% його бійців – це члени "Свободи". Із цими людьми приємно нести службу. Вони не вживають алкоголю, займаються спортом, цікавляться історією, і вони хороші бійці. За короткий час підготовки та бойових завдань вони навчилися бути холоднокровними, майстерними та впевненими у собі. І з такими людьми не страшно йти у бій.

Ця війна закінчиться звільненням всіх український земель.

- Ми маємо раз і назавжди очистити Україну від російського окупанта та повернути свої території. Крим і Донбас – це наша земля, і ми маємо її повернути або дипломатією, або військовими діями, але це має відбутися якнайшвидше. На Донбасі людям потрібно відбудовувати свої будинки після усього цього жаху, вони місять жити далі: садити дерева, сіяти хліб, народжувати дітей.

По війні хочу знову будувати людям будинки.

- Я отримую від цього задоволення. Але якщо я буду потрібен на захисті свого населення від злодіїв, бандитів, усього поганого, що не дає моїй країні розвиватися – лишуся у силових структурах. Піду туди, де буду потрібен своїй країні. Можливо у СБУ, можливо у підрозділі МВС, туди, де я буду насправді корисним.