«Великий Гетсбі»: полтавський модельєр узяла участь у світовій прем’єрі

Наймасштабніший балетний проект стартував з української столиці. Після тривалого підготовчого процесу міжнародна творча команда презентувала витсаву, яку вже назвали найочікуванішою в Україні культурною подією року. «Великий Гетсбі» – це не класичний балет, а модерний мистецький проект, над створенням якого працювали хореографи, артисти, композитори та інші митці з різних країн світу.

Єдиний у свт володар чотирьох Гран-прі міжнародних балетних конкурсів Денис Матвієнко, американський хореограф та режисер Дуайт Роден, який має досвід у постановках і класичного балету, і модерного, композитор Костянтин Меладзе та ще багато талановитих митців з різних країн узяли участь у підготовці проекту "The Great Gatsby". Українець Денис Матвієнко — арт-директор "Великого Гетсбі" — виконує головну партію в балеті. Це було вирішено ще від початку, тому й сама балетна вистава обиралася з огляду на те, у якому творі головною дійовою особою буде чоловік.

"Спочатку, коли ми вирішили створити щось нове, з нуля, звернулися до Костянтина Меладзе, чи погодиться він написати музику до балету. Коли він погодився, тільки тоді почали думати, що саме за балет це буде", — розповіла продюсер Альона Матвієнко.

Виконавець головної ролі розповідає, що на початку роботи переймався, чи все вийде, але вирішив: варто ризикнути. Команда взялася за надскладний проект і успішно й на високому рівні його реалізувала. Це прорив у мистецтві — так позиціонували з першого дня свою роботу постановники.

Весь процес постановки бачила зсередини полтавка, власниця TM "Nelli" і модельєр Неллі Васєйкіна. Волею долі склалося, що її запросили долучитися до творчої команди.

— Неллі, скажіть, коли все почалося? Як узагалі продюсери дізналися про вас?

— Я абсолютно не розуміла, що саме мені запропонували. Зателефонував чоловік, який запитав: "Неллі, ви знаєте, що таке пожежа? Неллі, у вас пожежа! Беріть квиток і їдьте негайно до Києва!". Не ставлячи зайвих запитань, що вразило мого співрозмовника, я взяла квиток і поїхала на цю ділову зустріч. Спрацювала інтуїція.

Історія нашого знайомства з Дмитром Парадізовим, який і запросив мене до проекту, має свій пролог. Костюми на цей проект мав створювати московський художник. Але з якихось причин останньої миті відмовився. І ось рятувати ситуацію за півтора місяця до прем’єри й мав Дмитро Парадізов, який працює з московськими театрами, "Маріїнкою", обшиває Вагановське училище, шиє для Миколи Цискарідзе. У пошуках виходу з ситуації він зайшов до крамниці, де продають вбрання для танцюристів. Обрав найякісніші чоловічі танцювальні брюки й жіноче трико — виявилося, що виробник один і той самий — моє ательє. Ми вже багато років створюємо танцювальний одяг. І він умовив дівчат-продавців дати мій номер телефону. Залишився місяць до світової прем’єри...

Від початку Дмитро Парадізов навіть не говорив мені всієї суті замовлення — це виглядало як цікава робота для танцювальної групи. Художник по костюмах не посвячував мене в жодні тонкощі, навіть не обговорював масштаби проекту. Мені поставили завдання пошити "балет".

А коли роззнайомилися, мій колега розповів, як його дивувало, що я не ставлю зайвих запитань. Пошити? Шиємо І лише коли я побачила цих артистів на сцені, а на репетиції Костянтина Меладзе до мене нарешті дійшло, у якому проекті мені довелося працювати. Це був плюс, бо я бралася за роботу без жодних сумнівів і страху.

— Злякатися не встигли?

— Виявилося, що я спілкувалася із зірками світового балету, не розуміючи, хто вони. Коли побачила Дениса Матвієнка, який грав головного героя на репетиції на сцені, перейшла з ним на "ви", Він зреагував. "Ми ж з тобою вже тиждень на „ти“?!".

Мене багато людей розпитували, який був кастинг на цей проект, тендер? Як узагалі можна було потрапити на таку сцену, а для мене це було Провидіння Боже...

— А обсяг? Скільки костюмів потрібно було пошити?

— Коли я приїхала, то зовсім не розуміла цих обсягів. Дмитро Парадізов мене постійно лякав цим обсягом. Я посміювалась, але згодом усвідомила, що лякатися було чого, коли з’ясувалося, що шити реально треба за півтора тижня, бо два тижні ми тільки узгоджували, який це повинно мати вигляд.

— Спати вдавалося хоч по кілька годин на добу?

— Ні, поки ми працювали в Полтаві, то лише останній тиждень затримувалися після роботи. Швидкість моїх працівниць дозволяє з такими обсягами справлятися. А вже коли поїхала до Києва перед самою прем’єрою, то останні три доби спати майже не довелося. Продюсери зняли квартиру, купили й завезли туди обладнання. Крім мене, там була ще невеличка команда, та все навантаження було на Дмитрові й мені. Костюми, що замовляли мені, були готові й сіли на артистів. Та виявилось, що це лише частина всього обсягу робіт. І решту часу я просто шила все, не розбираючись, мушу це робити чи ні, бо розуміла, що коли не почну щось робити прямо зараз, то ситуація з місця не зрушить і спектаклю не буде. Хоча вже вісім років за швейною машинкою не сиділа. Доводилось і за дві години до спектаклю щось дошивати. Одну з гримерок перетворили на майстерню, і там "доводили" кожен костюм. Не можна було відмовитись, відчувала відповідальність за спільний успіх.

— А квитки ж на цю мистецьку подію, виходить, були продані задовго до того, як вони тебе знайшли?

— У момент, коли я дізналася про існування цього проекту, квитків на спектакль уже не було. На моє запитання, чи я зможу потрапити на прем’єру, Парадізов віджартовувався, що в нас нічого ще не готово, а люди вже квитки всі розкупили і впевнені, що все відбудеться.

— Але я бачила на ваших фото, що в процесі генерального прогону спектаклю ще були костюми, які підганялись прямо по ходу?

— Звичайно, я вперше в такому масштабному дійстві беру участь. Та зі слів костюмерів Національного палацу "Україна", це нормальна практика, коли останньої миті, прямо з голкою на артистах щось дошивається.

Складність нашого проекту ще полягала в інтернаціональності трупи. Частина танцівників була з України, та були й росіяни, а ще чимало американців, яких привіз із собою хореограф-постановник. Іноземці влилися в процес примірок за тиждень до прем’єри, тому й підганялося вбрання в імпровізованій майстерні, мало не на сцені. А це ж не прості костюми — вони мають витримувати всі карколомні підтримки, шпагати в стрибках. Констатую, жоден з наших костюмів не підвів — жодна строчка не лопнула і жодна пайєтка не відірвалася.

— Ми говоримо про костюми, але як це виглядало?

— Тема "Великого Гетсбі" — це шик початку XX ст. Але хореограф-постановник вимагав, аби костюми були вирішені в мінімалістичній концепції І це ставало точкою перетину між ним і Парадізовим, який бачив це зовсім по-іншому. Творчий діалог зрештою и окреслив загальний вигляд спектаклю.

— Київ підкорили, а яка доля чекає далі на цей спектакль?

— Після двох спектаклів у Києві проект поїхав до Одеси, на початку листопада — до Москви та Санкт-Петербурга, а потім трупа має запрошення до країн Європи та навіть Австралії.

— Знайшли спільну мову з художником по костюмах Дмитром Парадізовим?

— Усі вирішили, що ми все життя з ним знайомі — на такому рівні було взаєморозуміння, і були дуже вражені, почувши, що ми працюємо й знаємо одне одного всього місяць. Хочеться вірити, що це тільки початок великого спільного успіху!

Марія БОЙКО

"Полтавський вісник", №48 від 28 листопада 2014 року