Полтавський націоналіст Тарас Синяговський розповів про полон, бої та людей на сході

Він був у полоні 12 днів. День Конституції запам'ятався звільненням, тимчасовою глухотою і радістю від побаченого державного стяга на українському блокпості. Нині полтавець-націоналіст Тарас Синяговський роздумує над тим, чому доля дала другий шанс, лікує контузію, вогнепальне та уламкове поранення, готується повернутися до лав Збройних Сил, які на той момент, на його думку, уже визволятимуть Крим.

Про військкомат і бажання захищати країну

У військкомат я прийшов добровольцем 2 березня, тобто відразу після вторгнення окупантів у Крим. Але двері комісаріату були зачинені. Пройшовся на старе місце, де колись був військкомат, тоді до обласної ради, де взимку стояла барикада, там побачив десантників, миротворців, які щось галасували. Послухав, що люди говорили на вічі, й тоді знову повернувся до міського військкомату, в якому таки записався у добровольці. Пішов захищати землю. Може, банально, але якщо не я, то хто? Таким був мій лозунг, коли я на Майдан у грудні приїхав, коли в захопленій Полтавській обласній раді на барикаді чергував. Якщо не я, то хто?!

Про відправку та чудеса з військкоматом

Спочатку був у роті охорони військкомату. Але коли хлопців почали відправляти на схід – про нас забули. Ми самі напросилися на переведення, адже "відпочивати" удома не могли. Не знали, що їдемо в "Айдар". Нам говорили про Луганський батальйон територіальної оборони. У потязі думав тільки про те, що треба захищати Батьківщину. Офіцери попросили, щоб у потязі нічого про війну не говорили. Їхали в цивільному. Говорив українською, а хлопці – полтавською (авт. – суржиком). Спочатку з Полтави до Харкова, із Харкова до Куп'янська, на Сватове, а далі – база "Айдару" під Луганськом. Завдання в "Айдарі" та дух Майдану 90 % усього перебування там я стояв у караулі. Під час основної частини несення моєї служби не було зброї. Не вистачало зброї. Не було порядку. Це не військо. Дуже велика нестача командного складу. Немає справжніх командирів, офіцерів. Не тих, хто за рангом, а за духом. Це була анархія. Майдан. Ми приїхали уночі, а вже зранку було шикування. Усі виконували славень, скандували тричі "Слава Україні!", "Слава Небесній сотні!", а тоді дружно викрикували "Путін – х…ло" один раз. Пам'ятаю, як чергував на блокпосту, то місцеве населення питало дозволу проїхати на велосипеді. Раніше вони собі їздили спокійно, а тут тепер людина зі зброєю стоїть, то боялися. Забезпечували харчами нас нормально. Бронежилетами допомогла Полтавська обласна організація ВО "Свобода" і народний депутат Юрій Бублик, то за це ми і не хвилювалися. Підтримка з Полтави була надзвичайно великою.

Про луганських бандерівців

У нас не було жодних суперечок на регіональному ґрунті, й ніхто нікого не називав "бЕндерівцем". Значна частина добровольців "Айдару" – це, звичайно, місцеві чоловіки. Але вони не говорили ні про свої родини, не фотографувалися, часто не називали прізвищ. Страшенно хвилювалися за своїх близьких. Ці хлопці – у сотні разів більше бандерівці, ніж львів'яни. Кричати "Слава Україні!" у Луганську й у Львові – дві великі різниці. Вони самовіддано і без жалю йшли у бій, захищали свою вотчину, прагнули звільнити свої домівки від окупантів, хотіли скоріше позбавити родини від пут війни. Вони чітко знають, що їхній ворог – не Бандера чи "західняки", а загарбницька й підступна Москва зі свою пропагандою.

Про бій

17 червня ми чергували на одному з блокпостів, коли Надія Савченко нам крикнула "Полтава, на броню!" П'ять чоловік із Полтави тоді були в наряді. Ми виконали наказ, хоча не знали, куди і чого їдемо. Про те, що там засідка, розвідка була в курсі. Ми не мали туди їхати взагалі, а якщо й мали, то з більшими силами. Терористи нас пропустили і почали бити в спину. Вибухи, обстріли... Бачу, як ліва рука мене обганяє, просто висить. Другим вибухом мене скидає з танка. Я падаю на мотор, а з мотора – на землю. Бачу: техніка поїхала вперед. Зброя лежала біля мене, але я не міг і навіть не намагався дотягнутися. Метрів за 10 від мене стояли сепаратисти, коли почав ворушитися, то мене затягли в ліс. Кадировці мені казали: "Ми тєбє голаву атрежем". Лишили в живих, але відрізали чуба. Не чеченці, бо чеченці – це Джохар Дудаєв, а то були кадировці.

Про полон

Привезли на базу батальйону "Заря". Били. Лікарі приїхали й хотіли забрати, але комендантська рота сказала: "Пускай лєжит там, сдихаєт". Але медики все ж випросили, гарно ставилися – врятували. Приходили жінки з "Червоного хреста". В однієї з них чоловіка на передовій убили – витягував поранених. Нас обіцяли виписати за 5 днів, але виписали за годину й перевели в онкодиспансер, де за парканом був батальйон "Заря". Тобто під повний контроль і нагляд конвоїрів окупантів. Загалом у лікарнях я три дні пробув. Потім забрали в каземат. Більше не били. Водили на допит, дві години допитували. У полоні мріяв про полтавський госпіталь. Я розумів, що там буде добре. Про нестерпний біль і хвилювання У лікарні, коли прийшов до тями й побачив батька, то дуже засмутився. Було боляче більше, ніж від кулі та поранення. У голові крутилася думка, що я зробив неправильно, що потрапив у полон. Стало соромно, що лишився живим, підставив свою родину, батька. Морально було дуже важко. Живим більше не дамся. Важко переживали з хлопцями смерть побратима Миколи Чепіги. Я бачив, як його вели після нападу. Далі втратив свідомість. Кожен день на базі чув, як він із донькою розмовляє по телефону. Хвилювалися і чекали, адже весь час була інформація, що він живий. Боляче. Хвилювалися за всіх. До речі, коли нас відпускали, то сепаратисти сказали: "Всьо равно вас убьйот Нацґвардія".

Про звільнення

Сидів у камері. Коли сказали: "На вихад с вєщамі" – оглух. На емоціях тиск підскочив і я нічого не чув тривалий час. По центру міста їхали з особливим відділом. Біля Луганської ОДА нас забрав Володимир Рубан, доправив за блокпости українські за Металіст. Ми йому надзвичайно вдячні. Там забрав комбат. Далі доправили в польовий госпіталь, оглянули. А гвинтокрилом перевезли до Харкова. На межі Харківської і Полтавської областей нас зустріли заступник голови ОДА Роман Чабановський і свободівці.

Про найдорожчі речі

Моя сім'я мною пишається. Я хвилювався за них, а вони – за мене. Батько також записався добровольцем, але він за віком та станом здоров'я не підходить. Проте я вважаю, що потрібно на дух дивитися, а не фізичний стан. Дух перемагає фізичну слабкість. Найбільше щастя – побачити прапор. Коли мене везли з полону, то спочатку я був із мішком на голові. Ми проїздили тими місцями, де розбили групу. Я знав, що тут ми втратили себе. Перед українським блокпостом мені дозволили зняти мішок, і я побачив український стяг. Так він мені врізався в пам'ять. Така радість, гордість і біль. Далі я себе не стримував, а просто плакав всю дорогу… У Полтавському госпіталі медсестра, яка мене лікувала, розповідала, що виходить зранку на балкон й теж не може стримати сліз від побачених на балконах домівок прапорів. Для нас це святе.

Про молоде покоління, новини й відгомін полону

Одного разу нас відвідував клуб юних десантників. У постановках боїв в аранжуванні використовували пісні, які я чув, перебуваючи в полоні батальйону "Заря". Нам треба мати свій репертуар. Використовувати українські пісні й бути чесними перед собою, що ми – два різні народи, у нас немає нічого спільного. Молодь треба виховувати в патріотичному дусі – проукраїнському. На новини не вистачає часу. Багато спілкуюся з людьми, а новини читаю в Інтернеті. Але перекручують багато інформації, багато брехні. Одного разу, дивлячись сюжет, де показували відео сепаратистів, типу, що українські військові розбомбили будинок, пізнав голос за кадром – це той, хто мене допитував. Поради побратимам Якщо потрапили в полон, то будьте чесними, ведіть себе смиренно, якщо ви дорожите своєю родиною. Потрібно робити наголос на армію, кажіть, що мобілізований, а не доброволець. Якщо запитують, чого немає в документах, то – не знаєте.

Про місію

Я мушу щось зробити, донести до людей, але ще не зрозумів остаточно, що саме. Вищий розум, доля, фатум, чи щось інше дало другий шанс. Шукаю, на що. Більше посміхаюся людям, помічаю дрібниці й просто радію життю. Про поранення вже забув. Козаків кулі не беруть, а гранатомет псує настрій, але не вбиває. Слава Україні! Спілкувалася Олександра Сиротенко