Мій родовід – це моя Батьківщина

Сайт 0532.ua продовжує цикл статей полтавського краєзнавця Віталія Заіки у рубриці «Полтавщина. Історична спадщина». В статті автор намагається донести до українців важливість пам’яті поколінь та знання родоводу.

«Той, хто не знає свого минулого, не має майбутнього».

Кожна людина має своє коріння, яке відображене в її пращурах, які жили задовго до неї та внесли певний генетичний, культурний та психогенеалогічний вклад в її становлення та розвиток. Безумовно вся інформація, що була закладена в нас несе тисячолітній досвід, набутий роками виживання в різноманітних складних умовах наших пращурів. Не скористатися їм – це просто безглуздо. Саме тому, ми вважаємо, що розуміння свого місця в світі та свого призначення потрібне починатися зі знання свого родоводу.

Спочатку необхідно сказати декілька слів стосовно особливостей вивчення власного родоводу, життя та побуту предків у звичаях українського народу. Нажаль, у нас відсутня історична традиція пам’ятати свій рід в іменах та постатях до сьомого покоління як це існує у деяких народностей Сходу. Можливо, це пов’язано з постійною зайнятістю українців, їх важкою працею та нестабільним соціально-політичним станом суспільства в різні часи, розривом зв’язку передачі знання поколінь та навмисними репресивними заходами з боку певних влад та режимів з метою стерти з пам’яті історію кількох поколінь.

Спитайте когось зі своїх знайомих про його пращурів – скільки імен та прізвищ він назове? Найчастіше людина зупиняється вже на прадідусях та прабабусях і то вже інколи не може назвати їхні імена... . Але, наприклад, за свідченням давніх істориків кожен скіф повинен був знати свій родовід до сьомого коліна. Той, хто не знав свого походження, не міг вважатися повноцінною людиною, він був поза родом, поза племенем, йому було важко вижити, його цуралися. І якщо нині серед нас, цивілізованих людей, далеко не кожен може назвати імена своїх дідів та прадідів, задумаймося над цією скіфською етикою. Адже через пізнання і вшанування людиною своїх кровних предків відбувається й пізнання генетичних коренів свого народу, і шанобливе ставлення до його святинь.

Приклад ведення власної генеалогії зафіксовано в нашій країні лише в елітних верствах суспільства – феодальної слов’янської знаті, шляхти та старшинської козацької верхівки з метою фіксування спадкових прав, походження та шляхетності роду. Серед звичайних людей інформація про пращурів передавалася у вигляді спогадів та цікавих оповідань “про минуле”.

Так, ще в 1950-х рр. моєму батькові його дід, Павло Григорович, 1887 р. н., ветеран Першої світової війни 1914 – 1918 рр., поранений в ногу шрапнеллю, охоче розповідав, зачерпуючи саморобною дерев`яною ложкою з глиняної миски, гарячий наваристий селянський борщ, про рідну землю, про минулі часи, про життя своїх батьків та дідів. Ці ложки він сам особисто вирізав з дерева духмяної груші, ніколи не визнаючи вже широко поширеного тоді металевого посуду. І його слова міцно закарбовувалися в пам`яті нащадків та потім передалися по спадку й мені.

Однак існували періоди в історії кожної країни і сім’ї, коли ця традиція передачі знань переривалася через різноманітні локальні військові конфлікти та світові війни, голодомори та репресії, яких в кожній державі вистачало. Наприклад, в Україні серед таких періодів можна назвати: боротьбу з печенігами, половцями та хозарами у ІХ – ХІІ ст., монголо-татарську навалу ХІІІ – ХІV ст., Визвольну боротьбу під проводом Б. Хмельницького (1648 – 1954 рр.), Руїну (1657 – 1687 рр.), Північну війну (1700 – 1721 рр.), Російсько-турецькі війни (XVII—XIX ст.), Кримську війну (1853 – 1856 рр.), Першу Світову війну (1914-1918 рр.), Громадянську війну (1918 – 1922 рр.), Другу Світову війну (1939 – 1945 рр.) тощо. Саме в ці часи найбільше гинуло здорових, мужніх, досвідчених представників роду, на долю яких випадала честь боронити Батьківщину від загарбницьких посягань інших держав чи виконувати обов’язок по захисту шовіністичних інтересів тогочасних країн. В результаті чого сім’ї залишалися без чоловічих рук, що також не кращим чином позначалося на довготривалості життя жінок. Саме тут, ми вважаємо, потрібно шукати причину необізнаності багатьох сімей із власною генеалогією.

В радянські часи період життя країни до перевороту 1917 року вважався „темним” і все, що стосувалося його, потрібно було забути. Так були забуті або приховані героїзм українського народу в боротьбі за волю, у війнах в складі Російської імперії, були знищені або вивезені архіви, винищено літописців, кобзарів, „архіваріусів” сіл та містечок, в ролі яких були священики, які з точністю виконували свої обов’язки по веденню метричних книг із фіксування дат народження, одруження та смерті. Подальші роки репресій, переселень, голодоморів створили умови для того, щоб були забуті та стерлися з пам’яті окремих сімей відомості про їх родичів, що були неугодні тогочасному політичному режимові. Фотографії, документи, твори, особисті речі таких „девіантів” ховалися членами родин або навіть знищувалися, щоб не викликати переслідувань на свою адресу. Лише у відвертих бесідах близьких чи “інтимних” сімейних розмовах їх нащадки могли отримати певний відголосок стосовно існування вказаної особи, але достовірної інформації найчастіше не знав ніхто.

На нашу думку, такий стан справ у багатьох сім’ях радянських країн СРСР створив так званий психологічний синдром, що в психоаналітичній літературі зветься „склеп та примара”. Він описаний Н. Абрахамом і М. Терек та характеризується приховуванням від інших, униканням чогось в сім’ї, що підсвідомо виявляється у страху, невпевненості в собі та створює так званий комплекс меншовартості.

Ця примара — найімовірніше, хтось, хто начебто вийшов з «погано закритої» могили предка, якщо того спіткала смерть, яку важко прийняти, або з ним відбулося щось ганебне, або ж сім'я через нього опинилася у важкій ситуації. Щось було не так, відбулося щось «темне», підозріле, «неприйнятне» для менталітету людини того часу. Тоталітарна система СРСР, з її репресіями, голодоморами, переселеннями і геноцидом окремих народів призвела до виникнення комплексу неповноцінності багатьох народів, у тому числі і українців, який ще й досі негативно впливає на все їх життя.

Для того, щоб позбавитись його негативних наслідків, бажано вивчати власний родовід, ознайомлюватися з особливостями буття предків, з їх індивідуальними характеристиками, стилями поведінки, намагатись зрозуміти мотиви вчинків, якими вони керувалися в своєму житті та зовнішніми обставинами, в яких вони приймалися. Звичайно, доречно поставитися з розумінням, навіть якщо деякі їх переконання та дії не співпадають з нашими. Від того, як ми переосмислимо життя наших предків, залежатиме наш особистісний саморозвиток, наша подальша індивідуальна воля та доля нації.

Також соціальне походження людини та його предків раніше та й зараз відіграє важливе значення на становлення особистості та її утвердження в житті. Хоча при перевороті 1917 року соціальні стани були відмінені, але відмінити психологічні наслідки їх впливу на нащадків та закони психіки відмінити не здатен ніхто (Декрет ВЦВЦ та Ради Народних Комісарів від 10 листопада 1917 р. “Про знищення станів та цивільних чинів”). Найчастіше, до революції син селянина в подальшому також займався землеробством, син ремісника ставав ремісником, син військовослужбовця – здобував освіту військового тощо. Лише в поодиноких випадках відбувалась зміна соціального стану та діяльності. Але й тоді родові здобутки предків позначалися на психічному складі нащадка, залишаючи певний відбиток в його індивідуальному стилі діяльності.

Так, для України були характерні наступні найпоширеніші соціальні стани: селяни, козаки, ремісники, священики, міщани (урядовці), у кожного з яких був своєрідний провідний вид діяльності та характерологічні риси, що розвивалися в процесі набуття майстерності. Так у  селян – це землеробство та природність, у козаків – військова справа та мужність, у ремісників – виробництво та творчість, у священиків – світопізнання та духовність, у міщан (урядовців) – служіння та моральність.

Статистика свідчить, що в ході подій 1917 – 1921 рр., а потім в 1920 – 30-і рр. і пізніше індивідуальна й групова соціальна мобільність набула масштабів, небачених в історії. Хто були радянські керівники нижчого рівня, полководці, офіцери, робітники, інженери? На 80% – колишні селяни або діти селян. А як ще могло бути в аграрній країні, в якій за 20 років виросли тисячі нових міст, підприємств, значно збільшилося населення старих міст, зводилися новобудови п’ятирічок, розвивалися нові промислові регіони в Сибіру, на Уралі, освоювалися пустелі та степи Азії, по території 1/6 частини суходолу переміщувались величезні маси людей? Де тут було не втратити “коріння”… ?

Таким чином сучасний стан розвитку народів колишнього СРСР характеризується наступною проблематикою:

• Відривом поколінь від своїх коренів.
• Втратою зв'язку з родовим безсвідомим, життєвими орієнтирами Роду.
• Поява нових цінностей культури та установок, що розрихлюють сімейні та родові зв'язки.
• Втечею від “темного” минулого в “світле” майбутнє.
• Утратою традицій, що породжує відчуття страху та втрату смислу життя.
• Не використання родового розуму, пам'яті та досвіду, котрі здатні об'єктивно розширювати кордони індивідуальних можливостей.
• Відсутність вміння видобувати уроки з минувшини, особиста уразливість в кризових ситуаціях, наростання безглуздості та почуття пустоти свого існування.

Твір-на-тему-Мій-родовід

Шляхом вирішення посталих запитань може стати вивчення та аналіз власного родоводу, історії сім’ї, виявлення відношення між її членами; розуміння того, що світ почався не з наших власних батьків, що вони вийшли із світу, що почав існувати задовго до них; осмисленням різних сімейних ролей та тих правил, що стоять за ними, життєвих сценаріїв, фіктивних цілей, покладених на нас пращурами; інтегруванням минулого, сучасного та майбутнього в житті роду; формуванням життєдайних цілей на майбутнє з метою збереження та примноження свого роду та нації.

Віталій Заіка (м. Полтава) – кошовий бунчужний козацького Війська Запорізького низового, краєзнавець, науковець, викладач.

Автор активно займається впровадженням психогенеалогічної культури в Україні, розробкою методології та її прикладним застосуванням серед різних верств населення. Його напрацювання у вигляді книги із назвою “Життя із присмаком калини: історико-психологічне дослідження долі українців в XIX – XX ст.” скоро побачать світ.