Куди зникають українські хати?

Сайт 0532.uaпочинає проект «Історична спадщина» від полтавського психолога, краєзнавця, викладача, етнічного козака Віталія Заїки. Проект охоплює не тільки маловідомі історичні факти Полтавщини, але й питання генеалогії, культурології, етнографії та інших суміжних областей знань.

Фотоматеріал до статті.

“Кожен народ має три основні корені своєї величезної безписемної історії — антропологічний, лінгвістичний, культурний (або етнографо-археологічний)” зазначав відомий український антрополог Хв. Вовк. Відповідно, аналізуючи полтавчан та українців, як нащадків та продовжувачів певної родової гілки своїх пращурів, що несуть свої корені з історичних часів утворення народностей та рас, за лінгвістичним виміром нашою рідною мовою є українська мова; за культурним виміром – ми мали традиційне житло (хати-мазанки), національне вбрання (вишиванки), сімейний та громадський побут, які були притаманні Україні та тій місцевості, де ми народилися (в даному випадку це Полтавщина).

Якщо поступово, а особливо цього року, у зв`язку з піднесенням гідності української нації, відбувається бум на вишиванки, українську мову та історію, то з нашим традиційним житлом відбувається все навпаки вже протягом кількох десятиліть. Чому так відбувається: чому до хати стежка заросла, голос криниці замовк побіля хати, похилилась та припала до землі солом`яна стеля, а карії очі старих приземкуватих вікон одиноко з сумом вдивляються в нас, в нащадків тих, хто ще в минулих століттях будував ці дивні українські хати? На це філософське, соціальне та етнокультурологічне запитання ми спробуємо відповісти в даній статті.

Пригадую ще 1980-і та 1990-і роки, коли проїжджаючи через мальовничі полтавські села можна було безкінечно милуватися гарно побіленими, стрункими та ошатними хатами місцевих мешканців. Не можна було й очей відвести від різнокольорових намальованих квітів, які прикрашали білі глиняні стіни. А ті, що простіші були окрашені бузиною, або підфарбовані синькою, надаючи їм блакитного кольору. Найчастіше фарбу для розмалювання виготовляли самі з екологічно чистого матеріалу, соку рослин (кропиви, бузини, молочаю тощо), використовували різнокольорову глину, сажу та попіл. А зараз хіба що якась стара прабабуся, яка ще пам`ятає ці давні рецепти, інколи до свят вибілює та прикрашає малюнком свою гостинне житло. А так навколо стає все більше цегляних, бетонних та кам`яних осель, які поступово витісняють нарядні уквітчані народні житла, які своїм корінням сягають в давнину ще трипільських жител ІІІ – ІІ тисячоліття до Христа...

Вчені виділяють кілька причин такої тенденції: 1) демографічну кризу, 2) урбанізацію, 3) старіння нації та 4) культурологічну занедбаність.

1. Демографічна криза. У селах народжуваність менша, ніж смертність. Молоді люди покидають села. Їм немає коли народжувати дітей, бо вони їздять і шукають роботу. Не знайшов роботу – немає грошей, немає чим утримувати сім’ю – розлучаються. Статус українців як вимираючої нації (щорічне зменшення на 350-400 тис. людей) зі зниженням якості життя вже закріпився серед інших народів. У нас й досі кількість померлих перевищує в кілька разів кількість новонароджених. Саме тому наших молодих дівчат та жінок так часто запрошують в інші країни з метою одруження іноземні громадяни, або приїжджають з цією метою до нас. Лише у столиці за останнє півріччя 2013 р. у РАГСах зареєстрували майже 10 тисяч шлюбів з громадянами інших держав, в Києві кожен десятий шлюб – із чоловіком з іншої держави. Не таємниця, що й наші молоді українські зірки також підшуковують собі «більш кращий іноземний варіант». Наприклад чоловік Ані Лорак – турок, чоловік Катерини Бужинської – болгарин, чоловік Ірени Карпи – американець, дружина Андрія Шевченка – американка тощо. Відповідно поступово втрачається ДНК код нації та її традиції, адже їх діти, найбільш імовірно, будуть жити вже за кордоном.

2. Урбанізація. Вже всім відома сумна тенденція про поступове зникнення сіл по Україні, які весь час давали свіжу кров для своєї Батьківщини та були зберігачами набутого віками народного досвіду нації. Українське село завжди посідало значуще місце і в самосвідомості українців, і в історії їхньої держави. Село завжди було головною цитаделлю української національної самобутності й ґрунтом опору будь-яким зазіханням іззовні. Його задачею було зберігати душу українського народу в її нетлінному природному єстві. Власне, воно досі лишається головним бастіоном захисту української мови. Село досі береже більшість традицій і звичаїв, які вже давно втрачено в містах. Адже містечка, села, хутора, січі та зимівники в давнину були оплотом козацтва та волі.

Найбільші переселення українців в великі міста були в післявоєнні роки, за наймасовішою урбанізаційною політикою СРСР, в які виїжджає молодь, де їй можна було отримати професійну освіту та знайти гідну роботу, покращити свій матеріальний рівень життя. А вже з початку 1990-х років починають сотнями “вимирати” українські села та хутори, пустками залишаються стояти українські хати, частка сільського населення в Україні значно зменшується та вже дорівнює 31%. В середньому з карти України щороку зникає близько 30 сіл, з 1990 по 2000 рік офіційно зникли з карти країни 65 сільських населених пунктів, а з 2000 по 2010 – 268. Динаміка зростання в наявності по всій Україні. Важливо відзначити, що в 1990 році налічувалося 16 969 300 сільського населення, в 2000 – 16 091 200, в 2010 – 14 438 100. Якщо найбільша кількість сільських населених пунктів цього року була зафіксована у Львівській (1850), Полтавській (1815) та Харківській (1681), то найменше – в Чернівецькій (398), Закарпатській (579) та Херсонській (658) областях. Зараз в Україні існує 28471 сільський населений пункт, в яких проживає 14 млн. населення. Ми бачимо, що Полтавщина по кількості сіл ще тримається на другому місці, але лише подивіться в якому вони стані.

3. Старіння нації. ООН прийняла стандарти, згідно з якими нація вважається "старою", коли частка людей, що досягли 65-річного віку, перевищує 7% населення. Так от, в Україні цей показник давно перевищує 20%. У зв'язку з цим не дивно, що сільське населення стрімко скорочується. Смертність серед працездатного населення з 2000 р. зросла на 30% загалом і на 40% серед чоловіків зокрема. Як свідчить статистика, якщо у всьому світі майже половина населення, становлять люди до 25 років, в Україні молодь від 14 до 28 років становить лише 11%, тобто близько 5 млн. осіб.

4. Культурологічна занедбаність. Хто повинен займатися збереженням та відновленням культурної спадщини, а саме українських традиційних жител? Звичайно всі разом, як раніше і відбувалася їхня побудова, шляхом толоки. Це не тільки проблема міністерства культури, а й міністерства агрополітики, міністерства економічного розвитку та ін. Це національне питання всієї країни та нації. Адже українська хата-мазанка– екологічно чиста і енергозберігаюча будова. В будівництві мазанки використовуються лише природні чисті та безпечні місцеві будівельні матеріали, такі як: глина, солома, очерет, рогіз, дерево. Технологія зведення мазанок була заснована людьми принаймні 6000 років. Стіни мазанки складаються з каркасу (тонкі гілки дерева, або навіть хворосту) або сирої цегли (саману) і обмазуються глиною (звідки і назва). Стіни мазанки вапнуються. Це найкраще житло в умовах глобального потепління клімату, яке спостерігається в країні та призводить до спекотного літа вже кожного року.

Якщо не робити ніяких заходів, то за три чи чотири покоління село, як таке, зникне з української мапи. Зовсім зникнуть й українські хати, їх можна буде побачити лише в Музеї народної архітектури й побуту Пирогово під Києвом.

Задумаймося над цим, адже споконвіків наша українська хата була для наших батьків та наших предків житлом, прихистом та другом. В них ми народжувалися та дорослішали, працювали, заводили сім`ї та захищали їх від татарської орди. Невже ми їх вже ніколи не побачимо, а дорога до них заросте бур`яном та зіллям?

Ні! Вони повинні залишитися живими...

Чомусь дане дослідження хочеться закінчити словами Ліни Костенко:

...Голос криниці, чого ж ти замовк?
Руки шовковиць, чого ж ви заклякли?
Вікна забиті, і висить замок —
ржава сережка над кігтиком клямки.
Білий причілок оббила сльота.
Хто там квилить у цій хаті ночами?
Може, живе там сама самота,
соває пустку у піч рогачами.
Може, це біль наш, а може, вина,
може, бальзам на занедбані душі –
спогад криниці і спогад вікна,
спогад стежини і дикої груші... .

Фотоматеріал до статті.