Президентські перегони: хто фаворит?

Вже не так багато часу залишилося до дня проведення позачергових виборів Президента України. Попри нагнітання політичного протистояння на сході держави, інспірованого російською владою та корумпованими місцевими олігархами, переконаний, що ці вибори відбудуться вчасно і демократично. А їхня легітимність ні в кого не викличе сумнівів.

Звісно, краще було б здійснити обрання голови держави в один тур. Це могло б мінімізувати спроби зірвати вибори, позаяк у першому турі прийматиме участь майже десяток представників старої влади. Але такий варіант не виглядає дуже ймовірним, в першу чергу, з огляду на те, що наразі партії у складі правлячої коаліції та їхні висуванці вкотре не змогли висунути єдиного кандидата. Так вже здавна повелося в Україні – на дві хати три гетьмани. От і зараз розпорошення зусиль та прихильників серед демократичних сил викликає серйозне занепокоєння. І не так щодо результатів виборів, адже ніхто не сумнівається, що, зрештою, на найвищу посаду в державі буде обрано когось із них. Біда може статися вже після виборів, коли той, хто програє, почне опозиційну гру, або той, хто виграє, своєю безкомпромісністю змусить інших стати тією ж опозицією.

Список кандидатів на президентську посаду наразі є досить строкатим.  Тут і численні колеги попереднього президента, і бізнесмени, і навіть одіозний пан Кузьмін. Як завжди без мила намагається пройти електоральний відбір пан Ляшко. Своє традиційне місце у хвості рейтингу прагне посісти і пан Симоненко. Які ж вибори Президента без нього? Є і зовсім маловідомі фігуранти, котрі апріорі розглядаються як технічні висуванці.

Утім, серед кандидатів, що мають реальні шанси стати Президентом України, бачимо відомі прізвища. Ці особи вже перебували на найвищих державних посадах, і такий результат процесу формування нової влади (лише з бувших) аж ніяк не може вважатися демократичним здобутком оновленого українського суспільства. Дуже прикро, що зійшов з дистанції, так і не розпочавши кампанію, такий рейтинговий кандидат, як Віталій Кличко. У якості новітнього лідера він міг би уособлювати нашу державу, як принципово оновлене суспільство, котре прагне позбутися корумповано-бандитського минулого та просуватися вперед, керуючись європейськими цінностями. Саме Кличко протягом усього Майдану виглядав такою політичною фігурою, яка могла б зцементувати тодішню опозицію, об’єднати в єдине ціле прагматизм і радикалізм окремих опозиційних політиків. Саме його блок разом із «Свободою» були найбільш послідовними у боротьбі зі злочинною владою, не втративши у якості перебіжчика жодного багнета (на відміну від тієї ж «Батьківщини»).

Та сталося, як сталося. Тож тепер, усі соціологічні служби зосередилися виключно на обговоренні двох важковаговиків – Юлії Тимошенко та Петра Порошенка. У пресі щодо президентської гонки публікацій поки що не так рясно, але очевидно, що з кожним днем збільшуватиметься потік і аналітичних, і агітаційних матеріалів. Відтак давайте проаналізуємо, чого нам чекати після завершення виборів. Обоє, і пані Юлія, і пан Петро – досвідчені політики, отже можемо, виходячи з огляду їхньої попередньої публічної діяльності дійти висновків про майбутню.

Більше, звісно, нам відомо про Юлію Володимирівну Тимошенко. Це і не дивно, вона вже двічі обіймала посаду Прем’єр-міністра країни, причому вдруге якраз тоді, коли ця посада за Конституцією мала повноваження, набагато більші, ніж президентські. Люди знають пані Юлію як непримиренного ворога Януковича, за що, власне, останній і запроторив її до в’язниці на довгих два з половиною роки. Також вона відома своїми численними виступами із закликами побороти корупцію, покарати олігархів тощо. А ще – неодноразовими сварками зі своїми ж соратниками. З тим же Порошенком, Ющенком, Вінським та іншими. Кажуть, у всьому винна така риса характеру Юлії Володимирівни, як авторитаризм, намагання завжди наполягти на своєму. Якщо вже існувати коаліції, чи то серед парламентської більшості, чи серед меншості, то тільки на чолі з Леді Ю.

Тепер нумо уявімо, що така особа отримає хоча і головну посаду, але то лиш номінально. За конституцією, котра наразі діє в Україні, найбільш широкі повноваження належать якраз не Президентові, а голові уряду. Кому як не Юлії Володимирівні це знати. Адже вона сама свого часу істотно потерпала від зазіхань на свої права з боку законодавчо безправного але нахабного пана Ющенка. А подальший конституційний поступ буде спрямований на дедалі більшу формалізацію ролі глави держави. Чи змириться пані Тимошенко з другорядною за великим рахунком роллю? Питання риторичне. Всі, хто знає Юлію Володимирівну, одностайно скажуть – ні. Суспільство може знову побачити перетягування ковдри між Президентом та Прем’єром, і на цей раз, всупереч відомій приказці, то буде вже не фарс, а дійсна трагедія.

Ще одна риса пані Юлії – це абсолютний правовий нігілізм у випадках, коли справа стосується досягнення необхідного та бажаного, з її суб’єктивної точки зору, результату. Мене як юриста це особливо турбує. Пригадую, як пан Яценюк, ще будучи Головою Верховної Ради, заявив, що він не має права не підписати закон, попри те що сам за нього не голосував і вважає його неправильним. Але мусить це зробити, бо закон є закон (dura lex sed lex). Тоді спікер був підданий жорсткій обструкції саме з боку БЮТ. Приблизно такого штибу були й інші публічні дії тодішньої лідерки опозиції. У 2007 році Президент Ющенко видав декілька антиконституційних указів про розпуск Парламенту (до речі, за це він ще має понести покарання). Але чи то була його особиста ідея? Сподіваюсь, усі пам’ятають, хто його найактивніше до такого вчинку закликав. То де ж нині гарантія, що обійнявши посаду того ж Президента, пані Юлія не почне направо та наліво видавати подібного ґатунку укази? Це такі собі найбільш показові штрихи, не кажучи вже про дрібніші на кшталт зміни податкового регулювання бюджетними законами, одностороннього припинення договорів тощо.

Благі наміри не можуть реалізуватися недостойними методами. Про це треба пам’ятати не тільки кандидатам у Президенти, а й будь-якому висуванцеві на керівну посаду. Навіть найдрібнішу. Тож Юлія Володимирівна може претендувати на місце глави країни, якщо привселюдно зобов’яжеться не тільки діяти на благо українського народу (щодо цього сумнівів немає), а й неухильно дотримуватися чинного закону.

Трохи менше ми знаємо про Петра Порошенка як політика. Він нетривалий час при Ющенкові перебував на посаді голови РНБО, але дана організація не є дуже публічною, відтак мусимо лиш констатувати даний факт. Натомість, пан Петро у свідомості більшості українців асоціюється зі словом «шоколад». Бо він наразі є олігархом, котрий монополізував солодкий цукерковий бізнес. Навряд чи дана ознака є позитивом у наборі засобів переконання виборців. Можливо, у Америці належність до вершків фінансового співтовариства і є запорукою стрімкого політичного зльоту, але серед наших громадян така ознака буде гикатися претендентам принаймні ще років з п’ятдесят.

Петро Олексійович якось пообіцяв продати свій бізнес у разі обрання його Президентом. Не забудьте про цю обіцянку, пане Петре. Саме продати, а не передати в користування чи управління. Безповоротно відійти від цієї забави, не спокушайтеся посадою почесного голови правління чи чогось подібного. Уряд пообіцяв, що держава до кінця поточного року збідніє на три відсотки. Оскільки люди звикли по-своєму тлумачити заяви уряду, існує загальне переконання, що народ стане біднішим мінімум на десять відсотків. Більшість розуміє призначення такої жертви і ладна потерпіти. Але, якщо виявиться, що статки Президента за цей же час зросли (Форбс не обманеш), я би Вам не позаздрив.

До чинників, які можуть бути віднесені до негативу при характеристиці Петра Порошенка як претендента на посаду глави української держави, слід віднести і  піврічну працю у 2012 році в уряді Азарова. Втім, руйнаційних наслідків для економіки України (як, власне, і зиску) така робота в уряді не принесла.

Що ж, маємо констатувати, що ідеальних кандидатур на посаду Президента український політикум не висунув. Але все ж вибори мають відбутися. Більш привабливо, принаймні зараз за місяць до першого туру, виглядає Петро Порошенко. У нього не було сварок із законом (нагадаємо, що хоча кримінальні провадження проти Юлії Тимошенко припинені, але зроблено це було з нереабілітуючих обставин), він більш здатний до компромісів не тільки з соратниками, а часом і з противниками, нарешті, він має дипломатичну освіту, що немаловажно для компетенції нинішнього Президента. Утім, хто би не став керівником української держави, він мусить розуміти, що таке досягнення не є особистою перемогою, це отримання величезного обов’язку перед народом, і невиконання такого обов’язку матиме жахливі наслідки як для суспільства, так і цієї особи.

Гуйван Петро, кандидат юридичних наук, заслужений юрист України