«Марш гідності» і внутрішні майдани

Неділю 15-ого грудня на Майдані було вирішено назвати «Маршем гідності». Саме ним вона і стала для сотень тисяч українців.

Неділя в житті Майдану завжди особлива. Це час, коли скликається всенародне віче. За поясненням організаторів, нічого страшного, що подібний захід відбувається кожного тижня — це є наверстування всього того часу, коли подібні віче не проводилося.

Оскільки безстроковий 200-тисячний мітинг «Партії регіонів» на Європейській площі був розпущений в перший же день свого існування, то пройти подивитися на «прихильників політики Віктора Федоровича» у Маріїнський парк — справа честі. Нарешті було здійснене бажання, котре виношував 7 попередніх днів присутності в майданних подіях: з двома друзями ми пройшли повз сотні «провладних» мітингарів, співаючи «Вставай» гурту «Океан Ельзи» і «Сам собі країна» Кузьми Скрябіна. Треба ж якось привчати їх до якісної музики — не все ж їм «Любе» і гімн партії слухати. Варто було це бачити: на нас поглядали, як на хворих псоріазом чи ще якоюсь меганебезпечною хворобою. Враження було, наче ми виконуємо гімн фашистської Німеччини, а не пісні кращих гуртів України. Для більшого ефекту все фільмувалося, але через власну «лаповухість» відео не зберіг (а це ж могло б стати прикладом того, як треба поводити себе у Маріїнському парку при регіонівських мітингарях).

Підійшовши до входу на їх мітинг, зрозуміли, що «у святая святих» нас не пустять: мабуть, злякалися фрази «Не стидайся, то Твоя земля». Вартові у спеціальних салатових жилетках погукали якогось молодика, що виконував функції «конфліктолога» чи когось на зразок. Певно, нас сприйняли за провокаторів — ну не дивно, пісні ж українські, де таке бачено!

Молодик розпитував нас про життя-буття, де ночували, звідки приїхали, про вчорашній концерт «Океану Ельзи». Певно, нас видав український прапор, на якому було написано «Івано-Франківськ» (і як вони здогадалися, що ми з Майдану?). На сцені в той момент виступав Олег Калашников, нардеп, який свого часу став медійною персоною через побиття журналіста телеканалу «СТБ». Ну що сказати — у кожного свої герої. Розмова з «конфліктологом» набридала, було ясно, що зайти і поспівати в мітингу нам зась, тому рушили до Хрещатика.

Саме тут о 12:00 виступали визначні авторитети нашої країни. Поет Дмитро Павличко зачитав невеличкий вірш про «прихильників Антимайдану». Класик, пропри поважний вік, був на висоті.

Представники майже всіх конфесій України (здається, відсутні були лише представники УПЦ МП) провели спільну молитву. Шкода було, що цього разу Блаженніший Любомир Гузар, моральний авторитет нації, за станом здоров’я не зміг бути присутнім. Але його впевнено замінив о. Борис (Гудзяк), ректор Українського Католицького Університету, адміністрація якого нещодавно заявила, що вони не будуть коритися такій владі (вчинок, гідний поваги за таку сміливість).

З інших виступаючих варто відзначити В’ячеслава Брюховецького, котрий зробив з Києво-Могилянської академії один з кращих ВНЗ України. Там — нардеп, що піднімає руку на жінку. Тут — вчений і управлінець вищого класу. Чому так? Хто може пояснити?

Лікар Ольга Богомолець, правнучка славетного Олександра Богомольця, як громадський діяч запропонувала кілька цікавих законних ініціатив: давати нардепам проїзні, а не авто, влаштовувати приймальні у громадському транспорті. Пані Ольга має величезний авторитет у Майдану. Але про своє покликання вона не забуває: для всіх провела невеличку пам’ятку, як не захворіти на мітингу і надати першу медичну допомогу.

Студентські активісти (справжні, не учасники круглих столів), опозиціонери, коменданти Майдану — багато хто виступав в цей день.

Найбільше запам’яталися сенатори США — Джон Маккейн і Крістофер Мерфі, республіканець і демократ, представники двох вічно конкуруючих партій, які в один голос підтримують Україну. Ось це і вразило — не можу уявити, щоб у нас і влада, і опозиція були такими одностайними.

Співачка Руслана отримала відзнаку за «інтелектуальну відвагу». Своєю відданістю вона заслужила її більше за всіх, хоча і хоче одягнути її кожному, хто чергує з нею вночі на Майдані.

Їдучи наразі в Полтаву, я розумію, що хочу відчувати Майдан постійно.

Я хочу, щоб довкола говорили українською без сорому.

Я хочу чути слова ввічливості, а не хамство і лайку.

Я хочу бачити вільних і відкритих людей, не тих, що бояться за свої ланцюги.

І якщо силою можна розігнати ці протести, то як можна «Беркутом» залізти в душі?

І щоб не сталося далі — я буду пишатися цими 8 днями, прожитими в серці мого народу!