«Він вписав своє ім’я в історію журналістики»: історія Володимира Паршевлюка — головного редактора 0532.ua і воїна, якого чекає Полтава

Повномасштабне вторгнення змінило не лише карту бойових дій — воно змінило долі. Для когось війна стала евакуацією, для когось — волонтерством, для когось — службою в армії. Для редакції 0532.ua вона стала особистою історією болю й надії.

Сьогодні, у четверті роковини з початку великої війни, ми розповідаємо про людину, без якої важко уявити наше видання, — про Володимира Паршевлюка. Про журналіста, редактора, наставника, волонтера і воїна.

Людина, яка жила журналістикою

Свій шлях Володимир розпочав у 2006 році в районній газеті «Злагода» в Нових Санжарах. Потім був тижневик «ЕХО» — роки активної, гострої, принципової журналістики. Він не писав «для галочки» — він завжди шукав сенс.

Під час Революції гідності Володимир був серед тих, хто не спостерігав, а діяв. Його громадянська позиція згодом привела його в крісло голови Новосанжарської районної державної адміністрації. 

Але політика не стала його покликанням. Згодом Володимир повернувся до журналістики, бо саме в ній бачив сенс свого життя. У 2018 році він став частиною команди 0532.ua, а згодом — її головним редактором.

Наставник, який формував характер

Для молодших колег Володимир був першим редактором, який не просто правив тексти, а вчив мислити.

Журналіст Михайло Михайлюк згадує, що саме Паршевлюк став для нього голвоним наставником у професії. 

«Володимир Паршевлюк — це мій перший головний редактор, який, по суті, привів мене в журналістику і показав мені її такою, якою вона є сьогодні. І за це я йому дуже вдячний. Я навіть не знаю, якою б склалася моя доля, якби не ця людина».

Михайло говорить, що Володимир ніколи не вимагав «гучних заголовків заради кліків» — для нього важливішими були точність, відповідальність і позиція.

«Він принциповий журналіст, надзвичайний патріот своєї країни. І таких патріотів зараз дуже мало ».

І це не перебільшення. Паршевлюк умів ставити незручні запитання, не боявся конфліктних тем і завжди тримав баланс — між емоцією та фактом.

Колега Світлана Фільчак згадує їхню спільну роботу з посмішкою. Вони були дуже різними — і саме в цьому, каже, була сила.

«З Вовкою ми пропрацювали поруч чотири роки. І було не знайти більш різних людей. Я його вважала наглухо відбитим націоналістом, він мене — довбонутою лібералкою».

Попри різні погляди, вони швидко навчилися чути одне одного.

«Тим не менш за деякий час ми чудесно порозумілися і прекрасно вживалися в одному офісі. Вичитували тексти один одному, ходили на заходи, сперечалися про книжки та фільми, говорили про життя».

У 2021 році його визнали журналістом року, і саме Світлана переконала Володимира податися на цей конкурс.

«Я його буквально примусила податися на Журналіста року і зараз дуже тішуся, що він таки це зробив і виборов перемогу».

Володимир був людиною руху — і в прямому, і в переносному сенсі. Бігав марафони, грав у футбол у складі команди «Полтавських спортивних журналістів», занурювався з аквалангом на 27 метрів у каньйоні на Дніпропетровщині. Регулярно здавав кров і плазму, був активним донором.

Війна, яка стала особистою

24 лютого 2022 року змінило роботу редакції так само, як і життя всієї країни. Новини змінювали одна одну щогодини, а повідомлення про обстріли приходили без пауз. Тоді всі працювали в авральному режимі. А ось Володимир фактично у той час жив у редакції.

Через комендантську годину, яка на початку війни починалася рано, він вирішив не витрачати час на дорогу додому. 

«Коли почалася війна то Володя — він тиждень або два точно — взагалі в редакції ночував. Жив прямо там на дивані. Ми пам’ятаємо, що комендантський час починався, здається, о 17-й годині. Тому, щоб не витрачати час, Вова просто жив тут в офісі», - говорить директор рекламного агентства «Бойко» Юрій Бойко.

Тоді ніхто не рахував годин, бо всі розуміли, що інформація — це теж фронт. І Володимир працював на цьому фронті без вихідних. Він був патріотом своєї країни.

Володимир допомагав армії ще з 2014 року. Возив допомогу, робив інтерв’ю з військовими, підтримував волонтерські ініціативи. Але восени 2023 року він ухвалив рішення, яке остаточно змінило його життя — став до лав Збройних сил України.

14 жовтня, у День захисників і захисниць, він склав військову присягу. Його позивний був символічним — «Журналіст».

Наприкінці 2023 року Володимир безвісно зник на Куп’янському напрямку Харківської області. І з того часу слово «чекаємо» стало для редакції щоденним.

10 червня 2025 року в сесійній залі Полтавської міської ради встановили іменну табличку Володимиру Паршевлюку — головному редактору 0532.ua, який понад рік вважається безвісно зниклим.

Раніше кожна сесія проходила з ним — із його нотатником, камерою, короткими репліками після засідань.  Цю табличку встановили за ініціативою полтавських медійників. Вона — не меморіал. Вона — знак пам’яті й надії.

Четвертий рік великої війни

За чотири роки війни ми навчилися працювати під сирени, писати новини під звуки вибухів, чекати відповідей, яких іноді немає. Війна торкнулася кожного й нашої редакції — теж.

Володимира Паршевлюка чекає не лише редакція 0532.ua. Його чекають два сини, батьки, родина та друзі. Для нас він залишається колегою і головним редактором, для сім’ї — сином і батьком.

Ми продовжуємо працювати — так само щодня, як і раніше: готувати новини, виїжджати на події, ставити запитання посадовцям, писати про життя Полтави й області в умовах війни. Робимо це і з вірою в те, що одного дня Володимир знову повернеться до редакційної роботи.

«Пройшло вже два роки, як Володя вважається безвісно зниклим. Але ми, всі його друзі і колеги, вся редакція — ми не хочемо в це вірити. Ні, ми в це не віримо. Хай краще він буде в полоні. Володя, ми чекаємо тебе », - наголошує Юрій Бойко. 

Історія цієї війни ще не завершена, бо вона триває — у зведеннях із фронту, у рішеннях влади, у долях тисяч українських родин.

Ми щиро сподіваємося, що серед цих історій буде й особиста — про повернення Володимира Паршевлюка додому, до родини, до синів, до колег. 

Стежте за усіма важливими новинами у нашому Telegram.