Головний освітянин області поділився враженнями про почуте на освітянських парламентських слуханнях у Києві

Директор департаменту освіти та науки Полтавської ОДА Володимир Мирошниченко був одним із 7-ми  полтавців-учасників парламентських слухань на тему: “Доступність та якість загальної середньої освіти: стан і шляхи поліпшення”, які пройшли днями у Києві.

Посадовець завітав в ОКІА «Новини Полтавщини», аби поділитись враженнями від заходу та окреслити освітянські проблеми та перспективи їх вирішення, на чому було акцентовано під час столичних слухань.

Володимире Івановичу, розкажіть загалом, хто і навіщо зібрався в Києві на ці слухання?

Участь у них взяли народні депутати України, керівники центральних і місцевих органів виконавчої влади, голови профільних комісій обласних рад, Міністр освіти і науки, молоді та спорту Автономної Республіки Крим, директори департаментів (управлінь) освіти і науки, молоді та спорту обласних державних адміністрацій, начальники управлінь освіти і науки міських державних адміністрацій, директори, вчителі загальноосвітніх навчальних закладів, ректори вищих навчальних закладів, представники наукових кіл, громадськості та засобів масової інформації. Всього понад 500 учасників.

Як видно з теми, йшлося про стан і шляхи поліпшення доступності та якості загальної середньої освіти? Чи вдається нині ці питання вирішувати освітянській спільноті безболісно та спільно?

Суть в тому, що, на жаль, так склалося, що нині активної співпраці між Міністерством освіти і науки і нашим профільним комітетом у Верховній Раді з питань освіти і науки немає. Хоча всі розуміють, що спільна робота має давати лише позитив, але реально наразі спостерігаємо, що відбувається тлумачення питань освіти по-різному. На мою думку, це  пов’язане  в першу чергу з політичними амбіціями. Справа в тому, що Міністр Освіти і науки Дмитро Табачник є представником Партії Регіонів, а, скажімо, Лілія Гриневич,  яка на сьогодні є Головою комітету освіти і науки у Верховній Раді, представляє «Батьківщину».

Тому, як мені здалося, мета частини присутніх була на цьому засіданні скоріше деструктивною, ніж конструктивною.

У яких питаннях виникали різноголосся чи проблемні моменти?

Проблеми виникали, як на мене, там, де взагалі їх не може бути. Ну, наприклад, Голова комітету освіти і науки у ВР у своєму виступі сказала, що доцільно Україні повернутись до 13-річного терміну навчання школярів. Проте це питання у 2010 році було винесене на  засідання ВР і на відповідні парламентські слухання, які передували йому. Тоді переважна більшість освітян – науковці, педагогічні працівники –  сказали, що ні – недоцільний в Україні 13-річний термін навчання і мотивували чому це так. На той час було прийняте рішення, що Україна залишається в 12-річному терміні навчання для отримання документа про загальну  середню освіту.

Стосовно чого ще дискутували на парламентських слуханнях?

Друга проблема, яка піднімалася, як мені здалося, у досить некоректній формі –  коли обговорювали програму «Шкільний автобус».

Ми знаємо, що нині  Міносвіти для забезпечення рівного доступу до освіти зробило в сьогоднішніх умовах все можливе і неможливе, щоб в Україні належно вирішувалось питання програми «Шкільний автобус». Якщо взяти тільки на прикладі нашої області  - лише в минулому році ми отримали 41 автобус з держбюджету. І в цьому році нам дали влітку ще 30 автобусів з держави. Якщо сказати відверто, такої кількості машин не отримувала Україна, починаючи з 2003 року, відколи почала працювати програма з підвезення дітей.

Так, а в чому ж тут тоді були проблемні моменти?

Все рівно йшла критика в тому плані, що держава не має права проводити оптимізацію шкіл. І з цим би і можна було погодитись з одного боку, проте з іншого, все ж – ні. Коли мова йде про закриття навчальних закладів, в яких навчається 40-60- дітей, то тут, звичайно, варто міркувати над тим, як зберегти такі школи, бо є вчителі, кабінети, де проходить більш менш нормальний процес викладання предметів тощо. Коли ж ми ведемо мову про малокомплектну школу, то йде звинувачення в одному, мовляв, немає школи –  немає села. Але ж питання є і в іншому – якщо в тій школі сьогодні немає взагалі жодного класу, якщо діти навчаються за індивідуальною формою навчання по скороченій урізаній програмі, вчителі приходять до цих дітей додому і викладають свої предмети і, відповідно, немає живого дитячого спілкування. Про яку якість освіти можна казати в такій школі? У таких умовах немає спеціальних кабінетів, не читається інформатика, немає уроків праці, і так далі. Тому це дуже спірне питання. В ньому позиція Міносвіти одна – закриття шкіл не повинно бути самоціллю, закриття необхідне у зв’язку з демографічною ситуацією. Приводились на слуханнях цифри. Наскільки я пам’ятаю, більше ніж на 500 тис.  кількість школярів зменшилась за роки незалежності України. Тому і зрозуміло, що виникають проблеми необхідності зменшення кількості шкіл та кількості кадрів.

Вам не здається, що це питання заполітизували украй – адже попередня влада, яка нині в опозиції і  виступає проти оптимізації, свого часу активно пропагувала її?

Так, тут більше політики в цьому питанні. Наразі у парламенті розглядається ідея про прийняття закону про заборону закриття шкіл. Скажіть будь ласка, якщо так  станеться, а в школі на 1 вересня залишиться 2-3 учнів, так що, для цих дітей треба утримувати школу? Опалювати, освітлювати? В кінці кінців не краще взяти автобус та підвезти їх за 3-5,  а максимум –  10 км, щоб вони навчались у нормальній школі і отримували якісне навчання.

Зазвичай, це найважче пояснити батькам. Як працюють з батьками в цьому сенсі?

На сьогодні, щоб прийняти рішення про закриття школи в сільській місцевості, обов’язково потрібна територіальна згода громади. Ми ж розуміємо, що досягти такої згоди в переважній більшості випадків важко. Скільки не доводиш керівникам села, батькам, все рівно вважають, що школа для села є необхідною, а про долю конкретної дитини замислюється мало хто.

Ті батьки, які більш менш думають про долю конкретної дитини і планують, щоб вона не так просто отримала у якомусь невеличкому приватному виші  освіту, а закінчила престижний університет та знайшла в цьому житті гідне місце для себе, вони самі поведуть цю дитину туди, де вони вважають за доцільне, щоб вона навчалась.

Є на превеликий даль, у цьому сенсі розумні батьки, а є, на жаль, і байдужі.

Мені дуже подобається, як голова Котелевської РДА Тетяна Корост стосовно цього сказала. Коли батько школяра щодня знаходить гроші на пачку цигарок чи на пляшку пива, то чому ж він не знаходить ці гроші для того, щоб своїй дитині забезпечити якісне харчування, підручники, якісь книжки, щоб дитина ця кудись ходила в гуртки, розвивалась. Тобто на свої власні потреби багато з батьків часто знаходять гроші, а на потреби власної дитини якось ні.

Чи обговорювалось питання підручників?

Так це питання було теж серед скандальних. Лунали звинувачення на адресу Міносвіти про те, що підручники – це є корупційна схема. Опозиційні виступаючі показували підручники окремі, які були видані  не тільки за часів Табачника, а й Вокарчука, який раніше очолював Міносвіти. Стверджувалось,що там є помилки, називались ціни… Мені дуже сподобалась на це відповідь  директора інституту інноваційних технологій Мносвіти Удода, який не просто заперечив неправоту обвинувачень стосовно підручників, а конкретними цифрами та фактами, вартістю, тиражами фактично «в пух і прах» розбив те, що лунало перед тим на адресу Міністра.

Як обговорювалось реформування освіти, чи потреби в ньому?

Стосовно реформування освіти Лілія Гриневич висловила думки, що наша освіта – це освіта 19-го сторіччя, оскільки вона  не є просто консервативною, а є застарілою, бо у нас на сьогоднішній день відбувається навчання через урочно-класну форму, Тобто урок, клас, викладач. На її думку, нам потрібно перейти на інші форми, які є більш цивілізованими і їх використовують у сучасному світі. Скажімо так, якщо взяти окремі держави цивілізованого світу, то у них використовується форма дуже своєрідна. Це коли дитина приходить у школу не на урок, а на консультацію. Тобто переважну більшість свого часу дитина витрачає на підготовку домашніх завдань. Вона сама себе стимулює до пошуку матеріалу, а функція вчителя зводиться до консультації дитини, якщо їй щось незрозуміло в ході вивчення тієї чи тієї теми.

Ви з цим погоджуєтесь? Справді так було б краще?

 Мені здається що, якщо ми сьогодні візьмемо підсумки предметних олімпіад не всеукраїнського, а всесвітнього рівня, якщо ми візьмемо рейтинги, які проводять міжнародні агенції, то повірте, Україна у всесвітньому просторі займає досить високі місця і по багатьох навчальних предметах ми взагалі займаємо лідируючі позиції. Табачник наводив з яких предметів і яка кількість у нас переможців. Тобто ховати на перший погляд застарілу класно-урочну форму навчання, мені здається, ще час не прийшов. До речі, про це говорив  на парламентських слуханнях і Табачник. Він сказав: «Прийде час, будуть зміни, але сьогодні вони ще не на часі».