«Театр повернув мене до життя»: історія ветерана Вячеслава Яська, який після фронту вийшов на сцену

Вячеслав Ясько - підполковник поліції, ветеран війни та людина, яка пережила фронт, поранення й болючий шлях відновлення. З перших днів повномасштабного вторгнення він боронив Україну, а після повернення додому знайшов новий, неочікуваний для себе шлях - сцену.

Театр став для нього не просто хобі, а способом відчути життя заново, навчитися говорити про емоції та зцілитися. Сьогодні Вячеслав не лише актор, а й приклад для інших ветеранів, які шукають власний шлях до відновлення після війни.

Журналісти 0532.ua поспілкувалися з Вячеславом Яськом і дізналися, як театр став для нього терапією, чому це важливо для інших ветеранів, і про що мріє чоловік, який пережив війну, але не зупинився на цьому.

Все почалося зі спорту

В’ячеслав, відповідаючи на запитання про дитинство, усміхається й одразу зазначає - як і будь-яка дитина, він просто насолоджувався життям. Народився у звичайній робітничій родині: батько працював водієм, мати - кухаркою. Окрім нього, у родині виховувалися ще двоє дітей - старший брат і молодша сестра.

Батьки воїна

З дитинства чоловік займався спортом. Пан Вячеслав зізнається, що певною мірою це була необхідність:

"Ну, спорт, скажу відверто, був завжди. Я просто жив у такому районі в Полтаві, де треба було вміти постояти за себе. Тут то наркоманія процвітала, то ще щось, і просто так спокійно пройти вулицею було неможливо", - сміється В’ячеслав, пригадуючи ті часи.

Згадуючи дитинство та юність, він каже, що всі його знайомі жартували: коли він проходив повз, "за ним горів асфальт".

"Я був активним… іноді навіть гіперактивним. Я ніколи не любив сидіти на місці", - з усмішкою додає ветеран.

"У поліцію мене привели фільми про правоохоронців"

Після закінчення дев’яти класів Вячеслав вступив до ПТУ №23, де здобував спеціальність машиніста автомобільного крана. Після навчання він відслужив у внутрішніх військах, а згодом певний час працював і навіть мав власний невеликий бізнес. Однак тоді й гадки не мав, що пов’яже своє життя з правоохоронною системою, якби не фільми.

"Тоді я дивився різноманітні серіали та фільми про поліцейських. Мені це подобалося, і якось виникло бажання спробувати себе у цій ролі", - пригадує чоловік.

У 2006 році Вячеслав пішов працювати в тодішню міліцію. Починав сержантом на посаді помічника оперуповноваженого. Згодом отримав офіцерське звання.

"Пішов працювати в транспортну поліцію - це поліція, яка обслуговувала залізницю. Там я очолив відділ по боротьбі з наркотиками й працював декілька років. Потім перейшов у Головне управління Полтавської області, повернувся в Нацполіцію на посаду старшого оперуповноваженого відділу по боротьбі з незаконним обігом наркотичних речовин. Пропрацював там чотири роки, а потім пішов у слідчий відділ", - розповідає ветеран.

До повномасштабного вторгнення Вячеслав обіймав посаду старшого слідчого в ОВС по боротьбі з бандитизмом. Але коли почалася повномасштабна війна - без вагань став на захист країни.

24 лютого - відлік нового життя

Для кожного українця існує своє 24 лютого. Вячеслав та його родина не стали винятком. Як згадує ветеран, він навіть не допускав думки, що почнеться повномасштабне вторгнення.

"Тоді я працював слідчим. Напередодні, 23 лютого, ми вночі повернулися з відрядження із Києва. Усе було звично, ніч нічим не відрізнялася від попередніх, а вже зранку щось незрозуміле трапилось. Я не одразу усвідомив, що відбувається. Нас усіх по тривозі викликали на роботу", - пригадує чоловік.

З того моменту життя Вячеслава кардинально змінилося. 

"Певний час ми майже не залишали відділок - були постійно зі зброєю, ночували в кабінетах. Ми розуміли: бомблять Київ, Харків, інші міста, ворог проривається з різних напрямків. Я сильно переживав. Коли захопили Бучу, ще до офіційних новин я відчував на підсвідомому рівні: буде жах, хаос, ганебні злочини… І, на жаль, так і сталося", - каже ветеран.

Саме тоді Вячеслав прийняв для себе остаточне рішення - йти захищати країну.

"Я сам вирішив - треба йти на фронт. Написав рапорт, ні з ким не радився. Дружині навіть не сказав, бо просто знав: інакше не можу", - пригадує воїн.

Попри те, що колеги не хотіли відпускати його з відділку, начальниця, побачивши його рішучість, не стала відмовляти й підписала рапорт.

"В кінці березня я вже поїхав у складі батальйону "Полтава" на схід. Спочатку це був Сєвєродонецьк, потім Лисичанськ. Згодом нас перевели до штурмового батальйону "Еней", де ми брали участь у боях за Бахмут", - говорить В’ячеслав.

Поранення та повернення додому з новою місією

1 червня 2024 року неподалік Торецька поліцейський та військовий Вячеслав отримав поранення під час ворожого обстрілу - уламок снаряда влучив у ногу та перебив артерію.

"Наш підрозділ пройшов Бахмут, Богданівку, Часів Яр - дуже важкі бої. Потім нас перекинули в Торецьк. Я пробув там деякий час. І вже 1 червня прилетіла міна. Мене поранило в ногу уламками, перебило артерію", - пригадує воїн.

Побратими миттєво відреагували й винесли його з поля бою, що врятувало життя. Вже за півтори години В’ячеслав був у лікарні, де лікарі провели термінову операцію.

"Спочатку зробили першу операцію, потім мене перевели в Дніпро, де продовжили лікування. Там мені провели ще одну операцію, адже уламки сильно пошкодили ногу. Згодом перевели до Полтави, де я проходив реабілітацію майже рік", - каже чоловік.

Попри важке поранення та довгий період лікування, Вячеслав не зупинився - нині він продовжує свою службу вже з новою місією.

Найважливіше - це підтримка родини

Саме в найважчі моменти життя особливо гостро розумієш, наскільки важлива підтримка близьких. Вячеслав зізнається: саме родина стала для нього головною опорою та "амулетом" у період після поранення.

"Підтримка родини дуже важлива, особливо дружини", - наголошує ветеран.

У Вячеслава є дружина - пані Оксана, а також двоє синів: 21-річний Владислав та 18-річний Ярослав. Вони були поруч від перших днів його лікування, підтримували у найскладніші хвилини та додавали сил не опускати рук.

Втім, окрім родини, воїн знайшов величезну моральну підтримку й у реабілітаційному центрі. Там на нього чекала особлива "маленька фея" - дівчинка на ім’я Улянка.

"Улянка - це така дівчинка з поля, яка пронизує тебе наскрізь. Коли я проходив реабілітацію в Ірини, її донечка Улянка прибігала до мене, називала "Сява-Сява" й обіймала. Це був для мене найбільший кайф", - пригадує з усмішкою чоловік.

Маленькій дівчинці лише близько двох років, але вона стала справжнім промінчиком світла для воїнів, які відновлюються після поранень. Її щирість і теплі обійми додавали сил і віри у завтрашній день.

Нове життя – нові відкриття

Під час лікування та реабілітації у Полтаві В’ячеслав випадково дізнався про народний "Театр на Павленках", де головним режисером є Галина Чернявська. Саме туди він прийшов у пошуках нового хобі та способу відволіктися.

"Я прийшов, і вони дуже позитивно, тепло та гарно мене прийняли. Мені запропонували роль камердинера у виставі "Емілія Галотті", хоча я ще пересувався на двох милицях", - пригадує чоловік.

На запитання, чому саме театр, Вячеслав відповідає з усмішкою, розповідаючи історію, яка почалася ще у 2023 році під Бахмутом. Тоді, перебуваючи в окопах, він вирішив, що після війни піде грати у театр.

"Саме тоді мені захотілося зіграти в театрі та навчитися співати, піти на вокал. Я зрозумів, що театр допоможе мені додатково реабілітуватися", - ділиться ветеран.

Сьогодні театр для Вячеслава не просто спосіб відволіктися чи реабілітуватися, він став другою родиною.

"Я постійно кажу своїм хлопцям: приходьте в театр, грайте. Культура повертає у життя, дає більше розуміння того, що відбувається навколо. Театр лікує душі, і це не метафора, а реальність", - наголошує В’ячеслав.

Нова соціальна роль - нові цілі та мрії

Сьогодні Вячеслав продовжує службу, але вже на новій посаді - помічника начальника головного управління поліції Полтавщини у справах ветеранів і ветеранської політики. Головна місія чоловіка зараз - допомагати всім ветеранам, ділитися власним досвідом та підтримувати їх у адаптації.

"Для мене, як і для більшості українців, головною мрією є наша перемога, а щодо роботи, я добре розумію проблеми ветеранів. Тому прагну підтримувати їх та вирішувати нагальні питання, щоб покращити їхню соціалізацію у сучасному суспільстві", - розповідає Вячеслав.

Стежте за усіма важливими новинами у нашому Telegram.