Чим живе полтавська молодь і як формує сучасне обличчя міста – інтерв'ю до Дня молоді з «Молодіжним лідером Полтавщини»

12 серпня Україна відзначає День молоді. І саме цього дня цілком логічно поговорити про полтавську молодь: яка вона, чи має своє обличчя та як розвивається в умовах воєнного часу.

Щоби знайти відповіді на ці запитання та розкрити інші теми, пов’язані з життям і розвитком місцевої молоді, журналіст 0532.ua Михайло Михайлюк поспілкувався з людиною, причетною до цього свята. Наш співрозмовник – Ярослав Передерій, який разом зі своєю командою активно займається в Полтаві культурною та громадською діяльністю, а також на постійній основі збирають кошти для військових. 

Він поділився своєю історією та розповів, як саме наша молодь формує сучасне обличчя міста.

«Мені довелося закинути сцену, але в творчий світ повернула одна неочікувана пропозиція»

Ярослав: Мій творчий шлях розпочався 2003 року, коли я записався до танцювальної секції. Спочатку виступав у школі, потім у міському будинку культури, а згодом – по всій Україні, в різних містах. З дитинства займався спортивно-бальними танцями, тож мав певне розуміння сцени: виступи приносили мені задоволення, давали нові навички та, що не менш важливо, знайомили з цікавими людьми й дарували нових друзів.

Але через певні обставини мені довелося тимчасово забути про творчість – готувався до вступу в університет. Потім, коли я вже став студентом, більше старався приділяти час навчанню і громадською діяльністю в межах закладу освіти. Тому якось було не до творчості.

Проте все змінила одна пропозиція: мені запропонували організувати мистецький захід. Я, звісно, погодився – і на тому ж дійстві мене вмовили виступити. У результаті повернувся до спортивно-бальних танців і почав танцювати знову – не лише на сцені полтавського вишу, а й у місті та навіть в інших регіонах України, куди нас час від часу запрошували.

Михайло: Під час підготовки до цього інтерв’ю, коли я збирав інформацію про тебе, я загуглив твоє ім’я та прізвище. І перше, що віднайшов, – «Молодіжний лідер Полтавщини». Що це за статус такий? Як ти його здобув?

Ярослав: Чесно кажучи, на цей конкурс мене висунули мої знайомі. Подзвонили й кажуть: «Ярославе, не хочеш податися на таку номінацію?» Я відповів: «Можна, але чи є сенс?» Вони наполягли: «Ти заслуговуєш, давай!». Зрештою, я подався і отримав нагороду. Потім мене запрошували в інші проєкти, де також можна було отримати цікавий досвід, але найбільше вони допомагали презентувати себе.

Ці конкурси навчили правильно оформлювати власну історію і демонструвати її широкій аудиторії. Це допомагає розвиватися й відстоювати власну позицію.

«Молодь після 24 лютого не «прокинулася» – вона значно подорослішала»

Ярослав: Якщо порівняти молодь до 24 лютого 2022 року і після, то можна сказати одне – вона "виросла". Чимало хлопців і дівчат, які народилися в незалежній Україні, зустріли війну ще зовсім юними. У 2022 році вони лише закінчували школу й вступали на перший курс університету. Тоді в них ще не було великого життєвого досвіду чи глибоких знань, але з’явилася сильна мотивація допомагати своєму місту й державі.

Молодь шукала своє місце у спільній справі: хтось шив, хтось організовував благодійні аукціони, хтось співав, писав вірші чи малював картини, щоби продати й передати кошти на потреби армії, а хтось проводив заходи та концерти.

Я переконаний: як тоді, так і зараз потрібно об’єднуватися. Не має значення, скільки тобі років, – головне згуртуватися й робити все можливе для нашої перемоги.

«Когось війна розкидала по різних куточках світу, а нас вона, навпаки, згуртувала»

Ярослав: У 2022 році, коли я вже закінчив університет, ми з командою друзів поїхали на фестиваль Одеської ліги сміху. Виступили, повернулися в Полтаву. І взимку вирішили: влітку всі звільняємося, переїжджаємо до Києва і запускаємо новий авторський проєкт.

Однак почалася війна, і всі плани митєєво зруйнувалися. Друзі роз’їхалися по своїх містах, а я залишився працювати в Полтаві. Багато людей виїхало, а тих, хто залишився, було мало.

Я усвідомлював – Полтаві потрібна допомога. Тому почав обдзвонювати всіх друзів: студентів Полтавської політехніки, Юридичного інституту, знайомих із коледжів і танцювальних колективів. Ми об’єдналися й буквально за день уже працювали разом біля Свято-Успенського собору, допомагаючи «Полтавському батальйоном небайдужих»: годували людей, приймали й фасували гуманітарну допомогу, возили її на блокпости. Три тижні ми там працювали зі своєю командою.

Потім нас покликали як волонтерів до міської ради. Я дуже добре пам'ятаю: ми заходимо, а там сидять чотири чарівні жіночки. І було видно, що вони вже втомлені, а черга людей тяглася від кадетського корпусу. Одні чекали на допомогу, інші приносили речі – віддавали чи не останнє, щоб допомогти переселенцям.

Роботи вистачало: ми разом із полтавцями це все приймали, розносили, фасували, пакували… І так наша команда відробила в міськраді чотири місяці.

Також увесь цей час ми паралельно працювали й у Полтавській політехніці: разом із керівництвом університету та командою створили власний штаб. Там організовували свою роботу й доставляли допомогу військовим.

Окрім того, я співпрацював із кількома дитячими будинками з деокупованих районів Запорізької та Харківської областях. Також їх підтримували.

Михайло: Під час такої напруженої волонтерської роботи чи були у вас вихідні?

Ярослав: Найцікавіше, що коли знайомі питали: «А у вас вихідні були?» – мені навіть було соромно сказати, що так. У той час просто вийти в місто й випити кави здавалося чимось недоречним. Чому? Бо було відчуття, що ти зробив замало, треба більше. Навіть коли ситуація трохи стабілізувалася, внутрішньо залишався дискомфорт, коли ти ідеш у кафе з друзями чи ще кудись. І щоб остаточно розвіяти ці сумніви, я поговорив із військовими й прямо запитав: «А це добре, якщо я піду на зустріч із друзями?». Вони відповіли: «Нормально. Вам теж треба перепочивати, не переймайся». Після цих слів я зрозумів: відпочинок – це нормально, бо нам всім треба відновитися, щоб рухатися далі.

«Молодь Полтавщини чекає свого часу. Хтось реалізує себе вже зараз, хтось – згодом»

Ярослав: Попри всі обставини, Полтава залишається духовною столицею України. Ба більше – вона й досі має літературну душу. І навіть під час війни, як би хто не казав, за останні роки в місті з’явилося багато нових крутих митців.

Хтось пише вірші, хтось створює пісні чи грає музичні композиції, хтось об’єднує людей навколо спільних проєктів. Тому я переконаний, що потрібно не боятися, а розвиватися і впевнено йти до своєї мети.

Мені приємно працювати з молоддю. Але, на жаль, у нас у всіх обмаль часу, бо кожен має основну роботу, а так можна було б набагато більше робити на цій ниві. Ці люди світлі. Вони, мов справжні світлячки, дарують натхнення та змушують замислитися над важливими речами.

«Коли завершиться війна, я мрію в центрі міста провести великий переможний концерт разом із "Творчою молоддю Полтавщини"»

Ярослав: Ідея цього проєкту з’явилася в той період, коли ми зрозуміли, що молодь почала сумувати за творчістю. Частина людей роз’їхалася, але залишилося кілька молодих полтавців, яких я знав ще зі школи, коледжів, університету. Я розумів, кого можна зібрати й разом із ними щось організувати. І потім в мене народився проєкт «Творча молодь Полтавщини».

Я хотів, щоб під цим «куполом» об’єдналася не лише молодь з Полтави, а й з усієї області – з Миргорода, Зінькова, Нових Санжар, Решетилівки, Лохвиці, інших містечок. Дехто приїжджав, дехто писав чи дзвонив: «А можна з вами?» І це дуже мотивує, бо коли люди самі хочуть долучитися, значить, їм комфортне твоє коло. Через це я розумію, що роблю це не даремно. 

Коли завершиться війна, я мрію в центрі міста провести великий переможний концерт разом із творчою молоддю Полтавщини. А вже після цього створити офіційну платформу, де всі ці люди зможуть працювати із фінансовою користю для себе. Але зараз ми всі працюємо, щоб зібрати кошти для військових.

Михайло: Якщо виходить успішно працювати з молоддю та організовувати різні проєкти, то, ймовірно, можна так само впливати й на зміни в місті. Чи замислювався ти над політичною кар’єрою?

Ярослав: Можливо, колись і виникне таке бажання, але точно після війни. Зараз – ні. Чому? Бо якщо йти в політику, то лише зі своєю командою, а не з тими, хто роками працює без відчутних результатів. Я розумію, що будуть певні перепони від конкретних людей чи груп, але, тим не менше, потрібно, після війни над цим принаймні подумати. Зараз головне – допомога військовим і перемога України.

Михайло: Якщо б у тебе була можливість звернутися до всієї полтавської молоді, що б ти їм сказав?

Ярослав: Я би порадив розвиватися, вдосконалювати себе й упевнено підкорювати нові вершини. Незважаючи ні на які труднощі, рухайтеся вперед рішуче, долайте перешкоди й набирайтеся досвіду, щоб ставати сильнішими. Не бійтеся виходити на нові сцени, беріться за амбітні проєкти й демонструйте свої таланти. І робіть це не лише заради розвитку Полтавщини, а й задля процвітання всієї України.

Стежте за усіма важливими новинами у нашому Telegram.