Квіти від мами

Якби Марія Василівна Ягідка взяла участь у всеукраїнському конкурсі супермам, то з великою вірогідністю стала би переможницею. Та навіть і без конкурсу заслужена артистка України, акторка Полтавського обласного музично-драматичного театру імені Миколи Гоголя Вікторія Ягідка вважає свою маму супержінкою.

Це Марію Василівну бачать глядачі нашого театру з букетом квітів кожного разу, як її донька співає у концерті чи грає у виставі. І ці квіти — лиш поверхня айсбергу всеохопної материнської турботи.

— Знаєте, чому я ходжу на виступи Вікторії? Я опікаю її, — розповідає Марія Василівна. — Щоб її добре чули в залі, щоб їй усе вдалося виконати правильно. Я їй багато допомагаю в творчості. Підказую, як стати, як озвучити. Було таке, що коли бачу, що поганий звук, то йду до звукорежисера. А як після виступу скажу доньці, що вона звучала чудово, то в неї тоді настрій хороший. І в мене від цього хороший настрій!

А ви помітили, в яких розкішних сукнях виходить на сцену заслужена артистка України Вікторія Ягідка? Лише втаємничені знають, що майже всі сценічні костюми Вікторії — то робота рук її мами. У прямому значенні слова — вона шиє їх руками! Чоловік уже й швейну машинку подарував, а Марія Василівна все одно своє править. Каже, що так голку й нитку дужче відчуває. І ось так з-під маминих рук вийшло три десятки різного сценічного вбрання для доньки, що не повторюється.

— У мене така фантазія! — розповідає Марія Василівна. — Вигадую всякі види платтів. 

— Яка ваша найулюбленіша сукня? — запитую Марію Василівну.

— Та я всі люблю! Ну, може, найперше, що я пошила для доньки, коли вона стала вже професійною артисткою, — рожеве. Вікторія тоді тільки прийшла працювати в театр імені Гоголя. А коли вона вчилася в консерваторії в Харкові, то я там набирала матерію для цього плаття.

Сценічний костюм — то така конструкція, що має не просто добре сидіти на артистові, а ще й не відволікати його під час виступу. І швидко зніматися. Всі ці тонкощі враховує Марія Василівна у своїй творчості:

— Я передусім хочу підкреслити красиву фігуру моєї доньки. Потім враховую, що ось тут треба стягнути більше, ось там петельку підв’язати, щоб із плечей не спадало. Усе це в мене продумано. 

—  Скільки часу витрачаєте на пошиття сценічного костюму?

— Таке буває, що й за два дні можу пошити. Я  дуже-дуже швидка людина. Колеги Вікторії кажуть, що вони не бачили ще, щоб із такою швидкістю, як це роблю я, артистам переодягали плаття. А воно ж на один номер одне плаття, на інший — інше. 

Шиє Марія Василівна чи не все своє життя. Раніше радянська легка промисловість не відзначалася особливою різноманітністю, а жінці хотілося бути красивою (тим паче, що вродою Бог не обділив), вирізнятися серед однаковості.

— Я в селі жила і все собі шила. Така була дама! Модниця, — згадує Марія Василівна. — «Галю, - казали моїй свекрусі, — що вона ото на голові накрутила? І в отакому платті ходить!» А свекруха відповідала: «Та ви не бачили, як вона із сапою на городі вправляється! Хай ходить, як бажає. Вона в мене найкраща!»

Якщо думаєте, що Марія Василівна за професією швачка, то це не так. Вона за освітою — вихователь дитячого садка. І в садочку, й біля свого будинку, й на дачі її фантазія безмежна. І що найголовніше —  цю фантазію Марія Василівна у свої 75 років (вік вказую з її дозволу ) не втомлюється втілювати:

— Якби ви приїхали на мою дачу! Там усе в аплікаціях, у дворі кругом квіти.

Ось була ванночка, а тепер там чорнобривці ростуть. А то поставила стовпчики, обтягнула їх матерією, розмалювала, наче берези, повісила горщики з квітами. Ой, красиво! Таке вигадую! Я фантазерка страшна! І полуниця в мене є, і виноград, і малина, і капуста, і картопля. І я сама все це вирощую, більше ніхто. І шию, і на городі вправляюся, і квітники саджу. Я така людина, що не можу й секунди посидіти. Хочу всім допомагати: і дочці, і онуку, і сусідам. Отака в мене натура.

— Де ви берете сили?

—  Я й сама не знаю. Якщо я не пороблю, я не сплю тоді. Коли, наприклад, іде дощ і мені нічого робити на городі, я шию навіть на дачі. Я в роботі відпочиваю. Якщо я лежу, значить, я хвора. Я  дуже люблю щось робити. І прибирати, і полоти, і шити, і варити.

І додає:  «Це мене інтернат загартував».

Марія Василівна Ягідка маленькою втратила батьків, тож виховували її спочатку в дитячому будинку, потім в інтернаті. Зазвичай подібні соціальні заклади формують у характері людини суворе ставлення до життя, а в Марії Василівни навпаки — накопичилося стільки любові, що вона готова всіма з нею ділитися.

— Я сирота. Я не знала батьківської любові, тому  я свою любов дочці передаю і шиттям платтів, і відвідуванням театру. Я її дуже люблю і дуже підтримую. Так, як би мені хотілося, щоб і мене колись підтримували. Мабуть, до кінця життя буду її опікати і допомагати. 

Це Марія Василівна свого часу підтримала юну Вікторію, яка вирішила піти проти батькового бажання бачити дочку в юриспруденції.

— Вітуся таки тягнулася до пісні! Гойдалка така в нас була, а Вікторія гойдається маленькою та все співає. Я й кажу: «Ні, не буде з неї юриста, буде артистка!»

У нинішні часи багатьом, а особливо сучасним психологам, такі стосунки матері й дочки можуть видатися надто залежними, такими, що подавляють розвиток особистості. У мене теж виникла спокуса запитати Вікторію, чи не обтяжує її така материнська опіка? На що заслужена артистка України відповіла:

—  Іноді ми сперечаємося, мені хочеться бути більш самостійною, а тоді розумію, що це — прояв  маминої любові. І мама завжди права. Виходить завжди так, як скаже мама. 

Коли прийдете до театру і дивитиметеся виступ заслуженої артистки України Вікторії Ягідки, знайте, що в тому прекрасному жіночому альті, у віртуозному володінні голосом, у акторському мистецтві є і частка безмежної любові і жертовності її мами, Марії Василівни.

— Так хочеться іще багато всього, — каже вона.

— А що вас найбільше радує? — запитую.

— Коли Вітуся прийде й скаже: «Я така задоволена концертом!» Або коли онук скаже: «Бабусю, ти такий борщ смачний зварила!» Мене радує, щоб у родині був порядок і щоб усі були здорові.

Стежте за усіма важливими новинами у нашому Telegram.