Історики не знають, а Вікіпедія мовчить: випускник Кадетського корпусу розповів нові подробиці про колишнє полтавське училище — ексклюзивно в спецпроєкті «Голос крізь руїни»

У межах нашого нового спецпроєкту «Голос крізь руїни» ми підготували матеріал про колишню велич Кадетського корпусу — та яким його пам’ятають сьогодні ті, хто навчався там десятки років тому. Ми не хочемо переказувати загальновідому історію будівлі — це можна легко загуглити в інтернеті. Натомість вирішили піти глибше — і знайшли справжнього випускника цього училища. У розмові з ним ми дізналися ті цікаві факти, які не розкажуть навіть історики, і які точно не знайдеш у Вікіпедії.

Пропонуємо до уваги наше відео із захопливими подробицями, а також дивіться архівні фото і читайте матеріал, де є більше спогадів про престижне військове училище, яке ще не так давно було гордістю Полтави.

Урочисте відкриття Кадетського корпусу відбулося 6 грудня 1840 року. Він припинив роботу у лютому 1919 року. Далі заклад почав знову працювати в 1958 році, коли на території колишнього корпусу розмістили Полтавське вище зенітне ракетне командне училище. І хоча воно успішно проіснувало до 1995 року, його розформування стало, без перебільшення, жирною крапкою в історії Кадетського корпусу.

Нині він просто існує в ансамблі Круглої площі, немов випадковий гість на світському прийомі. Його вигляд лише псує загальну історичну картину, яка й без того тріщить по швах. Важко повірити, що колись це був найпрестижніший військовий навчальний заклад на території сучасної України. Його велич і дух досі живуть у спогадах випускників — зокрема 74-річного Михайла Климка.

Михайло Климко під час інтерв'ю з журналістами

У розмові з журналістом 0532.ua, літній чоловік з теплотою згадує роки навчання, яскраві моменти та особливу атмосферу, яка панувала в училищі. Попри сувору армійську дисципліну, тут влаштовували танці, а полтавські курсанти — навіть у той час, коли українська культура в СРСР вважалася другорядною — співали українські пісні та розмовляли рідною мовою.

Михайло Климко

Пан Михайло згадує зенітне ракетне училище охайним, добре організованим місцем. Він вступив до закладу у 1970 році, а вже у 1974-му закінчив навчання. На запитання журналіста, яким у його пам’яті залишився Кадетський корпус, літній чоловік відповідає:

«Я скажу так: на той час у Полтаві було два вищих військових училища — зенітне та училище зв’язку. Я не хочу нікого образити, але в народі казали, що наше училище було потужнішим. Це стосувалося дисципліни, розташування в самому центрі міста, та й загальної популярності серед молоді».

Говорячи про внутрішній вигляд колишнього Кадетського корпусу, наш герой зазначає, що в приміщенні панувала майже ідеальна чистота, а сам заклад був зразковим як іззовні, так і зсередини. Прилегла територія також утримувалась у відмінному стані: чисто, доглянуті дерева, акуратні алеї — усе буквально сяяло.

Також випускник поділився спогадами про традиції, які існували у навчальному закладі.

«Я вступав до училища вже після строкової служби в армії, тому особливих традицій при вступі не пам’ятаю. Але от під час випуску — так, тоді були певні ритуали. Наприклад, курсанти натирали статую лева біля парку Перемоги. Це була така жартівлива прикмета на удачу, хоча міліція й охороняла територію, хлопці все одно примудрялися це зробити. Що саме натирали — промовчу», — сміється Михайло.

Сьогодні традиції дещо інші — випускники збираються раз на п’ять років. Пан Михайло є одним із організаторів цих зустрічей, і, як він каже, «це вже також стало певним звичаєм».

Зустрічі випускників

Зустрічі випускників

Продовжуючи нашу розмову, він згадує те, що назавжди закарбувалося в пам’яті:

«Якщо подивитися над колонами на другому поверсі — там було кафе, де проводили танці. А моя казарма була на третьому поверсі, і моє ліжко стояло якраз біля другої колони зліва».

Один з найяскравіших спогадів Михайла пов’язаний із осіннім балом у педагогічному університеті. На четвертому курсі він разом із товаришами потрапив туди, познайомився з дівчатами, і ті запитали, чи проводяться вечори в самому училищі. Не довго думаючи, він запросив їх на суботній танцювальний вечір до Кадетського корпусу.

«На той момент я був уже сержантом, тому пообіцяв зустріти їх і провести. Тоді ж не було мобільних телефонів, домовились: приходьте до чергового, я вас заберу. Але коли я вийшов — перед корпусом стояло з два десятки дівчат! Всі хотіли потрапити всередину, познайомитися з курсантами. Це ж було престижно — багато випускників служили в Німеччині, Чехословаччині, Угорщині, Польщі, навіть в Африці. Я був трохи в шоці — ну одну-дві дівчини ще можна провести, але не двадцять п’ять!»

«Побіг до друга, у якого були ключі від спортзалу. Кажу: "Юро, рятуй!" Він не розгубився: "Не переживай — відкриємо вікно!" Так і зробили: відчинили перше вікно спортзалу, я з вулиці підсаджував дівчат, вони вставали на широкий підвіконник, а Юра приймав їх усередині. І так, одну за одною, всіх провели. Не осоромилися перед студентками педуніверситету», — усміхається Михайло.

Випускники цього навчального закладу проходили службу за кордоном. Їм надавали ще й помешкання, де могли жити разом зі своїми сім'ями. Самого Михайла Глинька після закінчення училища направили до Чехословаччини.

Фото з архівного альбому

«Це було майже як правило — негласне, але працювало у 99% випадків. Якщо ти потрапляв за кордон і був одружений, то, за умови, що не порушував дисципліну й поводився належно, тебе залишали на п’ять років. Так було з усіма, хто служив у країнах так званого соціалістичного табору — Польща, Угорщина, Чехословаччина, Німеччина... Якщо ти був холостяком — служив три роки, а потім тебе замінювали. Я прослужив у Чехословаччині п’ять років».

Літній чоловік зізнається, що жодного разу не пожалкував про свій вибір, оскільки вступ до училища відкрив перед ним безліч можливостей: «Є, звісно, моменти, які, можливо, зробив би інакше. Але я щиро задоволений тим, що став офіцером. Це сформувало мій характер, заклало життєві принципи. Я вдячний армії, якій віддав частину свого життя».

Михайло Климко під час навчання

Але сьогодні, дивлячись на «руїни» рідного навчального закладу, 74-річний Михайло відчуває біль. 

«І найбільше болить не сама руйнація Кадетського корпусу, а спроба стерти його історію — історію, в якій виросло не одне покоління офіцерів».

Нагадаємо, чи поверне ансамбль Круглої площі свою колишню велич?

Стежте за усіма новинами у нашому Telegram.