« Я не могла покинути Україну. Це моє місце сили» - волонтерка Ольга Боркунова

«Наша Оля» - так називають цю невтомну трудівницю, котра возить сотні тонн вантажів гуманітарної допомоги у лікарні, соціальні заклади та на передову. Полтавка Ольга Боркунова та її невгамовні  соратники  завжди бажані гості там, де найважче. При цьому вони зовсім не публічні та не розпіарені в ЗМІ. Ольга довго відмовлялася від спілкування з журналістами: «Допомога – це не лише моя заслуга. Це титанічні зусилля великої команди - багатьох людей і в Україні і в різних куточках світу» - говорить вона. Про перші дні війни, про те як вирішила поповнити ряди волонтерської армії – у нашій розмові, що відбулася напередодні Дня волонтера.

МОЯ СВІДОМІСТЬ ДОВГО НЕ СПРИЙМАЛА ІНФОРМАЦІЮ, ЩО ПОЧАЛАСЯ ВІЙНА. Я НАВІТЬ НАМАГАЛАСЯ У ЧОМУСЬ ПЕРЕКОНАТИ РОСІЙСЬКИХ РОДИЧІВ…

… Раннім ранком, 24 лютого, мені раптом  зателефонував брат. «Оля, почалася війна». Спросоння я на нього нагримала – мовляв, знайшов час для жартів. І кинула слухавку. Але він зателефонував вдруге. І був дуже серйозним, наполягав – казав, що російські війська перетнули кордон і почалися ракетні обстріли аеропортів.

Я почала вмикати телевізор, інтернет. Звідусіль – перші кадри вибухів, страшні новини. Моя свідомість довго опиралася цьому. 21 сторіччя на дворі. І раптом – війна. Війна у самому центрі Європи.

В перші дня я намагалася комунікувати з російськими родичами. Але у відповідь – лише глуха стіна нерозуміння і звичайні в таких випадках кліше з їхньої пропаганди про «нацистів» та «бандерівців». Намагання та сподівання їм щось пояснити та донести були марні. Я зрозуміла, що лише втрачаю дарма свої життєві сили і енергію.

Відтак, у своїй свідомості всіх "поховала за плінтусом" і подумки поставила жирну крапку. В мене батьки живуть і прикордонній території на Чернігівщині, я добре знаю на прикладі знайомих, як працює пропаганда.

Телебачення робить свою справу - там роками транслюються і російські і білоруські канали, вони один і той же факт подають своїй аудиторії, майстерно маніпулюючи свідомістю.

ЖИТТЯ «ДО» І «ПІСЛЯ». ВОЛОНТЕРСЬКІ БУДНІ

Отож, 24 лютого моє життя,як і багатьох людей в Україні поділилося на «до» та «після». Ми живемо у центрі міста і я бачила, як люди одразу ж потягнулися до Свято – Успенського собору з допомогою. Пішла подивитися і я. Вирішила дізнатися, чим зможу бути корисною, бо я людина непосидюча і для мене рух то життя.

На Соборній площі все вирувало як мурашник. Я зустріла там своїх добрих знайомих - Анатолія Волика та сім'ю Захарченків, більше відомих як музичний колектив «Ктулху». Чоловіки вантажили пісок, робили «Коктейлі Молотова».

Там же я побачила і свого земляка та давнього знайомого Володимира Ткаченка. Володя надав свій офіс, який знаходиться у підвальному приміщенні, як прихисток під час тривог. Там він, його родина, друзі та колеги, годували людей. Таким чином до цієї справи долучилася і я. Адже дівчата готували у скороварках, а я жила поруч, то могла готувати на плиті і випічку зробити. Фактично, офіс Володі став для нас першим волонтерським пунктом під назвою «Калина». Деякий час кожного дня ми готували їжу для людей, які охороняли Свято - Успенський собор і взагалі всіх, хто цього потребував.

Мені допомагали студенти УМСА, - моя донька Евгенія та її однокурсник Тарас Яременко зі своїми друзями. Вони бігали по всіх магазинах та придбавали продукти. На той час існували обмеження на видачу продуктів в одні руки. А ще дуже важко було знайти хлібопекарські дріжджі.

Дівчатка з дому свої, навіть початі несли. Зараз пригадую, яке в мене було щастя, коли Юрій Субота приніс мені кілограмову пачку дріжджів, я мабуть такою щасливою ніколи не була! Пекли пиріжки та возили на вокзал, роздавали людям, які їхали у евакуаційних потягах по декілька годин, стоячи з дітками. Та ми не єдині такі були. Дуже вдячна моїм однокурсницям Ользі Сорокіній, Марині Гергель, своїй подрузі Людмилі Ткаченко, Ніці Волик, які теж допомагали продуктами. Одночасно ми збирали передачі для дітей та людей в окупації, передавали їжу, памперси, дитяче харчування, і ще багато – багато іншого.

У перші місяці війни наш дружній гуртечок долучався до багатьох справ. Скажімо, Людмила Ткаченко та її сестра Тетяна Бережецька, плели маскувальні сітки для хлопців та чугайстри. Що таке чугайстр? Це так звана «кікімора». Але мені дуже подобається слово чугайстр, більше ніж кікімора…

Я спочатку думала,що «чугайстр» це українською, а «кікімора»,- це російською, аж ні. Ну, в орків дійсно «кікімори», негативні персонажі. Бо вони злі та заздрісні. А в нас чугайстр, це добрий лісовик, який захищає своє.

Дівчатка майстрині у цій справі. Вони вдягли багатьох наших хлопчиків та дівчаток на передовій. Не так багато людей які плетуть чугайстр, і все не так просто, то дуже копіткий процес.

ПІД ЧАС ВІЙНИ ВКОТРЕ ЗРОЗУМІЛА – ЯКІ УНІКАЛЬНІ ЛЮДИ НАС ОТОЧУЮТЬ

Потроху зменшувалася потреба в охороні та годуванні, бо було вже все більш - менш організовано. І запити з’явилися інші. Оскільки ми з Толею Воликом медики, то почали займатися тим, в чому насправді розуміємося. Ми збирали кошти та закуповували ліки для військових.

Дуже вдячні нашим друзям, які допомагали та збирали нам кошти для тих закупівель: Вергелес Ігор, Коба Роман, Молодчик Павло, Молодчик Дмитро, Воловод Микита.

Допомога надходила звідусіль: хтось присилав коробки з ліками, інші перераховували кошти, талони на пальне. Особливо це було на часі, коли відчувався дефіцит пального. Вдячні за це Стасу Молодецькому та Максиму Ганжі. Ще ми дуже вдячні Сергію та Максиму Іщенко, які привозили зі Львову дефіцитні медикаменти. Ми з Толею розвозили ті ліки по військовим частинам, в Стасівську та Диканську ОТГ. А також вони привозили та давали кошти на закупівлю комплектуючих до «буржуйок». Дуже великий молодець Сергій Рак, наш газозварювальник, який зварював ці буржуйки.

Особливо мені хочеться сказати слова вдячності моїм однокурсницям. Оксана Коздоба, яка нині мешкає в Ірландії, та з своїми коліжанками та місцевою владою організували фонд Меdical help Ukraine, завдячуючи їм ми привезли в Україну, багато медичної дороговартісної апаратури, яка дуже потрібна шпиталями та медичним закладам.

Завдячуючи допомозі та консультаціям Віталія Катеренчука, я осягнула тонкощі логістики. Дякую Віталію за його дружні поради та підтримку. Віталій безкоштовно консультував та допомагав ліками. Дуже вдячна Роману Романенко та Геннадію Левченку, які безкоштовно нам привезли медичне обладнання зі Львову в Полтаву. Ще вдячні клініці Безега і К,які безкоштовно надавали послуги військовим ,та ВПО,поза межами свого робочого часу. Весь колектив збирав кошти, робили пожертви закуповували різні "смаколики"для хлопців,дуже важливих боротьби з ворогом.

Величезне дякую ВАТ "Медвестснаб" м.Київ за надані ліки для громад, які ми розвозили по амбулаторіям, канцелярські товари, допомогу автотранспортом та пальним. Дуже вдячна своїй феєчці Олені Шевченко та команді і її дівчаткам з м.Київ - Лесі,та Ірині в Німеччині, водію В'ячеславу, які неодноразово надавали допомогу з ліками, одягом. Костянтину Місюку та команді хірургів ЦРЛ, які ніколи не відмовляли в консультаціях та надавали допомогу діточкам з Краматорська, котрі потрапили під обстріл на вокзалі і переїхали до Полтави.

Ще слова вдячності Володимиру Суровікину, він більше відомий у Полтаві, як музикант групи "Ордер на арешт". І який допомагав руками, вантажив розвантажував, хлопцям з Гурту «Онейроїд», які надали кошти на закупівлю необхідних речей.

Дуже великий шмат роботи ми виконуємо з Анатолієм Воликом. Знайомі ми вже понад 30 років,це друг мого чоловіка, та став моїм найкращим другом. Ми спілкувалися сім'ями та збиралися на сімейні свята. Ми дружили сім'ями. Родина Ткаченко, родина Воликів, родина Продайко, родина Яремченко. Це був постійний склад, який не змінювався на протязі життя, цей «кістяк» залишався незмінним. Ми завжди Толю сприймали творчим та веселим. А коли мені до рук потрапили його вірші, то я замислилася: яка глибина у цієї людини, то такий космос, що навіть Ви собі не уявляєте.

А під час війни і нашої з ним співпраці, я побачила його з іншого боку. Це багатогранна натура. Він може бути емоційний і дуже врівноважений, він завжди підтримає, дасть слушну пораду, він бере на себе відповідальність, він дуже коректно та інтелігентно без образ відстоює свою думку. З ним тихо та спокійно, про таких кажуть ,що пішов би у розвідку.

Окрема сторінка – початок роботи в БО «Громадське здоров’я». Але це - тема окремої бесіди і розповіді. Адже команда Андрія Протопопова – це теж коло унікальних людей з великими серцями.

Я щаслива, що Боженька дає мені можливість бути корисною в цей час та познайомитися та стати майже сім'єю з дуже цікавими та прекрасними особистостями.

ВІЙНА ЯК СПОСІБ ПЕРЕОСМИСЛЕННЯ ЖИТТЯ

Коли почалася війна , розгорталися всі трагічні події, все це викликало багато різних питань до себе. Перші дні були роздуми: що робити?!

Залишатися в Україні, чи виїжджати, як робило багато людей? Чи страшно мені?! Яке буде майбутнє у моєї дитини, як може на неї все це вплинути? Так, мені пропонували виїхати за кордон, і чоловік пропонував, і подруги запрошували до себе. Але ми сіли з донькою поспілкувалися і вирішили, що де народився там і згодився. Що це наша земля і раз нам прийшло таке випробування, то потрібно з гідністю його пройти. Можливо, це пафосно звучить, але це справжнє відчуття. Я багато подорожувала і за кордоном, і в Україні. Та мені дихається в Україні по іншому, це моє місце сили. Я не дай боже, не засуджую тих людей, які виїхали. Бо кожен проходить свій шлях, кожному болить по - своєму, кожен має право на свій біль,свій страх,своє щастя.

Не можна наші страхи, відчуття,бажання заганяти в якісь рамки.Всі наші відчуття повинні бутипросто людськими і суб’єктивними?! Це як щастя,для кожного своє! Хтось знаходить його в партнерстві, живучи амбіціями чоловіка. Хтось - в материнстві, дітях, макраме чи лабрадорах. Для когось щастя - це кар’єра і зарплата з шістьма нулями,для когось - рух, постійні зміни, пригоди, виклики та стрибки в невідоме. Хтось знаходить щастя в балансі, поєднуючи все вище перераховане, а хтось розуміє, що абсолютно щасливим може бути лише на одинці з собою…

Для мене щастя - це воля. Воля та обирати яким це щастя повинно бути саме для мене. Щастя - це незалежність від чужої думки. Це відсутність бажання відповідати очікуванням суспільства, яке проектують «філософи» за для підтримки власного комфорту на всіх рівнях. Щастя - це не виправдовуватись за свої мрії та бажання, не доводити їх адекватність та актуальність, не просити дозволу на їх присутність в моєму житті. Так, саме у МОЄМУ житті. Щастя - це розуміння, що я належу собі і сама обираю дорогу, якою крокую, сама обираю темп, яким крокую і те, з ким її розділяю. Я знаю, що правильної відповіді не має. Тому не засуджуйте нікого! Тому я тут і роблю те, що вважаю за потрібне для себе. Я щаслива,що знайома з багатьма прекрасними людьми, моїми однодумцями. Мені дуже пощастило в житті, навіть в такий час. Бережи, Боже Україну!

Слава ЗСУ! Дякую Всім нашим захисникам та захисницям, які надають нам таку можливість бути щасливим у своїй Країні.

Читайте також: "Brosko Studio" долучилась до волонтерського проєкту “Допоможи нам тобі допомогти” від ГО “Інша жінка”