Чародійниця глиняної іграшки: 100 років з дня народження всесвітньо відомої гончарки з Полтавщини - Олександри Селюченко

6 травня 2021 року виповнилося 100 років від дня народження славетної полтавської гончарки, заслуженої майстрині народної творчості України, членкині Національної спілки художників України, іграшкарки, малювальниці Олександри Федорівни Селюченко. Усе своє життя, величезний талант і непохитну волю вона віддала гончарному ремеслу. Її творчість стала одним із найкращих надбань української культури ХХ століття. Вона залишила свій унікальний слід у творчому осередку Полтавщини.

Олександра Селюченко народилася у гончарській родині. Першою вчителькою в царині гончарного ремесла була мама – найкраща подруга й порадниця. У своєму щоденнику майстриня писала:

«Багато горя вона хльоснула, але ліпниця була гарна, хоч ніхто її не згадував з оцих останніх гончарів. Було, прийде Поросний, сяде і так любується, як вона ліпила і говоре: люблю, Петровна, як ви ліпите. Пам’ятаю я його вуса і швидкі очі».

Батько був організатором всієї роботи(готував глиняну масу, ангоби, поливи, випалював вироби), брат виготовляв посуд. Коли Олександра підросла, її теж залучили до справи. І вже в шестирічному віці дівчина вправно ліпила свої перші вироби.

«Посадили і мене малою до лави ліпити. Брат гончарує, мама ліпить, а я вчуся. Батько доводить до кінця все обпалом. Перш за все, я ліпила рибки і качечки. Так, моя матінка не знала, що вона привила любов до глини, що немов чари,за які все життя віддам і ладу не матиму – стану одинокою», - писала у своєму щоденнику мисткиня.

За порадою матері  1949 року Олександра Селюченко відіслала свої вироби на Всеукраїнську виставку іграшки в Київ, де вони зайняли призові місця. Відтоді почалося її сходження до вершин творчості, хоча було воно нелегким. Змушена, як і інші ліпниці, виконувати норму й копіювати свистуни, довгі роки вона виборювала своє право на творчість. Уже ставши відомою далеко за межами України майстринею кераміки, учасницею близько 100 виставок, у тому числі європейських і міжнародних, немолода й хвора жінка продовжувала щодня ходити на роботу, відпрацьовувати вісім годин й виконувати норму.

Лише 1970 року Олександру Селюченко прийняли в члени Спілки художників УРСР, а через рік їй присвоєно звання заслуженого майстра народної творчості УРСР. І персональна виставка все-таки відбулася, хоча лише 1985 року в Полтавському краєзнавчому музеї.

У творчості зверталася до звичних для народної пластики сюжетів. Це різноманітні коники, баранці, пташки, вершники тощо. Теми складніших багатофігурних композицій шукала в улюблених письменників-класиків, передусім Івана Котляревського та Миколи Гоголя, які писали про Полтавщину. Серед її глиняного світу образи персонажів п’єси «Наталка-Полтавка», композиції на теми «Сорочинського ярмарку» та «Ночі перед Різдвом». Усе, що створювалося майстринею, було носіями її певних ідеалів, естетичних чи моральних цінностей українського народу. Олександру Селюченко адресувала своє мистецтво людям.

Після смерті майстрині в її будинку був створений Меморіальний музей-садиба славетної гончарки Олександри Селюченко, де і до цього часу зберігаються глиняні іграшки, інструменти, речі повсякденного вжитку, які оточували майстриню за життя. Також після себе мисткиня залишила багату епістолярну спадщину – листи, щоденники, записники, які залишилися нащадкам для того, щоб глибше зрозуміти долю майстрині та стан її душі.

Читайте також: Міський духовий оркестр «Полтава» переміг у міжнародному конкурсі