«Локдаун в наших умовах — це наче покарання дрібного бізнесу» - полтавський підприємець про роботу свого кафе

Завершився черговий період суворого карантину, що тривав із 8 по 25 січня. Однією з його умов була заборона роботи закладів громадського харчування. Одні після локдауну так і не відчинили своїх дверей відвідувачам, інші «зализують рани» і сподіваються на відновлення наближеного до нормального життя. Серед останніх — полтавське кафе мого співрозмовника Олега. (Ім’я за його проханням змінене). Як вдалося утриматися в бізнесі після двох локдаунів? Наскільки суттєвою була допомога держави? Про це наша розмова.

— Олеже, в «доковідний» час ваше кафе працювало доволі впевнено. Перший, весняний, локдаун завдав значного удару по бізнесу?

— Відразу скажу, що подібний до нашого заклад громадського харчування спроможний протриматися без надходження коштів місяць, максимум два. Коли ввели перший локдаун, всі сподівалися, що триватиме він два тижні, як і було оголошено. Я тоді ще не дуже переживав, думав, що зароблених коштів вистачить, щоб оплатити комунальні послуги, податки й заробітну плату, а тоді знову можна буде повернутися до звичного графіку роботи.

Коли ж суворий карантин продовжили до місяця, звісно, я захвилювався. Допомоги від держави немає, у мене працює 30 людей, кожному з яких потрібно заплатити зарплату, а з цієї зарплати державі треба заплатити податки. Місяць на попередніх запасах ми протрималися. Але потім стало відомо, що на цьому локдаун не закінчується. І мені довелося звільнити майже всіх людей, щоб вони мали змогу стати на облік у центр зайнятості й отримати хоча б якусь соціальну допомогу. Запасу міцності в кафе вже не вистачало.

Ресторанний бізнес має високі ризики. Продуктами запастися наперед неможливо, бо вони швидко псуються. Тому в нашому кафе зароблених у докарантинний час грошей вистачило всього на місяць простою.

Людей було дуже жалко. Одним потрібно було оплачувати навчання, вони опинилися на межі відрахування, комусь гроші необхідні були на лікування, іншим елементарно не вистачало на харчування. Вони приходили до мене і запитували, чи немає хоч якоїсь оплачуваної роботи. Що я міг відповісти? Тому звільнитися й піти на біржу праці для них було єдиним виходом.

А що залишалося робити? Я як ресторатор чесно дотримувався карантинних вимог — заклад не працював. Проте потрібно було й далі оплачувати комунальні послуги, принаймні за тепло, адже, як пам’ятаєте, перший локдаун теж був в опалювальний сезон. Пізніше уряд оговтався і прийняв програму, згідно з якою повертали таким підприємцям, як я, єдиний соціальний внесок. Але на рахунки кафе вони прийшли наприкінці 2020 року і їх сума була настільки незначною, що ситуації не змінила.

— Але ж можна було працювати навиніс?

— Доставка страв — дороге задоволення, для цього потрібно мати спеціальний транспорт, розкручену рекламу тощо. Навиніс теж годиться не кожна страва: люди не будуть замовляти солянку чи салат — вони й самі таке приготують. У Полтаві найбільшим попитом навиніс користувалися піца і суші, у нашому кафе інша спеціалізація, працюючи навиніс, ми не зможемо «відбити» навіть оплату за комунпослуги. Та й наша, так би мовити, ресторанна культура полягає в тому, що люди приходять у такі заклади не стільки вгамувати голод, скільки посидіти, поспілкуватися.

— Після закінчення першого локдауну вдалося вашому закладу вийти на попередні оберти?

— Не зовсім. Починалося літо, а це «врожайна» пора для закладів громадського харчування. Певна річ, жорсткий двомісячний карантин трохи вибив нас із колії. Я прийняв на роботу тих, кого довелося звільнити, але двадцять відсотків персоналу не повернулося. Більшість із них поїхала шукати кращої долі за кордоном.

Щодо кафе, то ми начебто й повернулися до звичного графіку роботи, але змінилися умови — потрібно було дотримуватися всіх карантинних вимог. І незважаючи на те, що відвідувачі надолужували попит на якісь масові заходи, кількість щоденних відвідувань кафе зменшилася, а згодом скоротилася до критичної — коли ввели локдаун вихідного дня. З одного боку, восени крива захворювань на коронавірусну інфекцію різко поповзла вгору, люди просто боялися відвідувати заклади харчування. З іншого, субота й неділя для ресторанів і кафе — найпродуктивніші дні, це 50% тижневої каси. Тому в нашого кафе прибуток скоротився удвічі.

— Вдалося, як ви говорили, накопичити запас міцності для наступного локдауну?

— Не вдалося. Ми не встигли оговтатися від попереднього, як знову ввели 0жорсткі обмеження, але накопичень для того, щоб навіть протриматися 17 днів, зробити не вдалося — всі кошти пішли на оплату комунальних послуг і заробітної плати. Я знову був змушений звільнити половину людей, щоб вони змогли отримати виплати на біржі праці. Дехто погодився на своєрідний тайм-аут — написав заяви на відпустку за свій рахунок. І таким чином я уникнув сплати податків на заробітну плату. Але, на жаль, ця пауза стосується і виплат до Пенсійного фонду, що в подальшому вплине на розрахунки пенсій і пенсійного стажу.

— А як же допомога по 8 тисяч гривень від держави?

— Її отримала всього п’ята частина персоналу. Повірте, з об’єктивних причин. Одна з них, наприклад, та, що в «нових старих» працівників, яких я прийняв на роботу після центру зайнятості, не вистачило необхідного безперервного трьохмісячного стажу.

— Можна сказати, що під час цього жорсткого карантину кафе не мало прибутків, але й збитків теж не було?

— Врахуйте, що комунальні послуги подорожчали з 1 січня 2021 року. Ми підтримували мінімально можливе тепло, але кафе грошей не заробило на його оплату. За січень розрахуватися вчасно я не зможу, сподіватимуся, що в лютому зароблених коштів вистачить, щоб оплатити комуналку за два місяці.

— Відбувши два локдауна, так би мовити, в ролі потерпілого, які ваші висновки щодо карантинних заходів, які вживає уряд?

— Якщо держава вдається до жорстких методів, щоб не допустити поширення коронавірусної інфекції, то повинна подбати й про те, щоб у цих умовах усі були рівними і щоб усі їх дотримувалися. У нашій країні це дещо не так. Чи всі надягають маску там, де потрібно, і так, як потрібно? Чому патрульні чи інші уповноважені особи не звертають на це уваги? Якби було притягнення до відповідальності не вибіркове, то наші люди навчилися б бути дисциплінованими.

Дивне рішення — заборонити продуктовим супермаркетам продавати товари непродуктової лінії. І пояснення міністра охорони здоров’я Максима Степанова, як кажуть, «притягнуте за вуха»: щоб обмежити кількість тих покупців, які збираються до магазину за не-продуктами. Та до супермаркету я йду передусім за продуктами, а не за носками! Але хіба буде загрозою поширення коронавірусу, якщо куплю їх теж разом із хлібом-ковбасою?

А черги в супермаркетах, особливо напередодні свят? Про дистанцію ніхто не дбає — і знову за це покарання немає. А магазини, де протягом години може з’явитися пара покупців, мають бути зачинені, бо ж локдаун!

На Буковелі, всі бачили, величезні черги, навіть під Полтавою, в Сорочиному Яру, черги. Чомусь одним можна працювати, порушуючи всі санітарні норми, а іншим зась. Міністерство охорони здоров’я бездоказово вирішило, що в ресторані чи кафе, де між столами дотримано дистанції, та й за столом обмежена кількість відвідувачів сидить, більша ймовірність заразитися вірусом, ніж у черзі на підйомник у Буковелі, в супермаркеті чи в транспорті.

Складається враження, що локдаун в умовах української дійсності — це покарання для одних і карт-бланш для інших. Чи потрібен він був тоді, коли всі новорічно-різдвяні свята вже позаду? Я не знайшов вагомих аргументів для ствердної відповіді. Закривши заклади громадського харчування, дрібні магазини, проблему поширення корнавірусу не вирішити. Зате натомість створили проблему напівпорожнього бюджету міста чи будь-якого іншого населеного пункту, куди саме й надходять податки від таких закладів. І збільшили навантаження на державний бюджет, з якого фінансують виплати цих же 8 тисяч гривень допомоги, безробітних у центрі зайнятості, яких стало більше внаслідок локдауну. Коло замкнулося.

— І все-таки нам гріх нарікати на умови локдауну, адже у нас він визнаний одним із найпоблажливіших серед інших країн.

— Тоді потрібно порівняти й допомогу, яку надають інші держави юридичним особам, діяльність яких постраждала від локдауну. В Німеччині, наприклад, всім працівникам, які опинилися на паузі, виплачують 70% заробітку.

Я вважаю, що якщо в Україні по-чесному дотримуватися карантинних умов «помаранчевої» зони, без локдаунів можна обійтися.

Автор : І. Крицька

Читайте також: Як і коли відбуватиметься вакцинація проти коронавірусу