Беріг у серці Україну: До 75-річчя утворення Мистецького Українського Руху

Леоніда Лимана вважають видатнішим поетом покоління, "народженого у війні".

Ю. Лавріненко

Згадаймо сьогодні нашого земляка, яскравого обдарування поета, прозаїка, публіциста, наукового співробітника Української Вільної Академії наук у США, активного члена Міжнародного Українського РухуЛеоніда Лимана (Григоріва). Письменника, три чверті життя якого пройшли поза Україною. І хоч майже весь творчий доробок його був здійснений в еміграції, він змістом та духом – український.

Леонід Лиман-письменник вийшов з горнила Другої світової війни, з "покоління 1941-го року". Леонід ІвановичГригорів (Лиман) народивсяу с. Малі Сорочинці 13 серпня 1922 року. У закордонних джерелах місце народження визначалося по-різному: "Миргород", "Миргородський повіт", "народився на автохтонній Полтавщині".

Багато довелося пережити майбутньому письменникові. Голодомор 33-го, колективізація, сталінські репресії – усе це зачепило підлітка чорним трагічним крилом. У Гадяцькій тюрмі розстріляли репресованого отця Івана Григоріва – батька Леоніда. Старший брат Дмитро помер від сухот, а мати наклала на себе руки. Хлопчина-школяр залишився круглим сиротою.

Ним опікувалася громада с. Соснівка Гадяцького повіту, де батько був священиком. З Гадяччиною пов'язані шкільні роки Леоніда, навчання у педагогічному училищі, перші публікації ранніх поезій. 1939 рокуюнак став студентом Харківського учительського інституту.

1941 рік, війна. Леонід залишився в Харкові, окупованому нацистами. Його поезії друкувалися в харківській газеті "Нова Україна" поряд з творамиД. Нитченка, А. Любченка, Ю. Шевельова (Шереха). У нарисі "Моє інтимне" з вірою і надією він писав: "Спалено інститут, в якому я вчився, десь над Хоролом пусткою стоїть будинок, де я виріс, лободою заросли могили моїх батьків…, все ж "не все пропало", буде спокій, сонце і буде для сильних духом майбутнє".

Під воєнне лихоліття (у 1943–1944 рр.) Леонід, взявши прізвище Лиман, яке мав хтось із рідні, опиняється у Львові (тоді – всеукраїнській літературно-мистецькій столиці), куди з'їхалося багато молодих непересічних українських літераторів, в т. ч. земляків-полтавців:

Їм чути, як дихає Львів.

Згадається кривда і слава.

Не видно полтавських шляхів,

Далеко-далеко Полтава.

Леонід Іванович в ті роки друкувався у таких виданнях, як"Львівські вісті","Наші дні", "Золотий перстень".

Далі дорога втікачів від наступу більшовиків лежала на Захід – німецьке м. Регенсбург. 1945 року в знекровленій і вкрай виснаженій Німеччині виникла ідея об'єднати письменників-емігрантів у літературну організацію – МУР (Мистецький український рух). Юрій Шевельов (1908–2002), видатний український літературознавець, критик , лауреат Національної премії ім. Т. Г. Шевченка згадував:"Вона постала з наміру Леоніда Полтави і Леоніда Лимана створити видимість літературної організації, щоб опанувати друкарню, яку вони вивезли з Пляуену, коли те місто мало перейти з американських рук у російські.Це була авантюра, і вона вдалася: скриню з [українськими]шрифтами привезено до Регенсбургу, підвалина під розвиток літератури була закладена. Можна було ставити пам'ятник героям".

В ту західнонімецьку пору Лиман активно друкував вірші, нариси, статті, рецензії в українській пресі. У 1946–1947 рр. він вніс в українську поезію щось таке, чого в ній не було досі. Оте "щось" український літературознавець Юрій Лавріненко (1905–1987) визначив як "духовний аристократизм". У вірші "Лиман" поет, лауреат Національної премії ім. Т. Г. Шевченка В. Базилевський написав:

Немолодим вогнем грів Лиман молодий,

У двадцять ноту брав, як іншим зась і в сорок.

Не п'явся в перший ряд, хоча туди і пхав старик Державин.

Метеором не був, не є. Його козирні – стрим,

фактура, тон, шляхетності ознаки…

І раптом Леонід Іванович , володар "особливого мистецького знання слова", без пояснень зіходить з поетичного шляху. Цитуємо далі

В. Базилевського:

Знічев'я вмовк. Чому? Що сталось з ним?

Те зна Господь, а може, й він не знає.

Та "Мгарський монастир" не промина,

А "Казка" загадкова і нетлінна.

Чужина стала його гнітити. У нарисі "Моє інтимне" читаємо: "В житті ми йшлине так, як нам бажалось. Нас привчали жити у світі чужих поривань і набутих норм життя. Ми дихали чужим повітрям…".

ЛітературознавецьМ. Слабошпицький доповнив: "Самотність у них, поетів нашої еміграції, була в широкому розумінні – це самотність у чужому краю".1949 року Леонід Лиман переїхав до США, постійно проживав у Нью-Йорку:

Однакова романтика портів

Нью-Йорку, Севастополю, Бізерти…

Повсюди та ж неумолимість слів:

"Коли від'їхати – це трохи вмерти".

Мешкав у церкві, на другому поверсі мав невеличку кімнатку: "Я самітний у своїй кімнаті…", – писав він, не маючи родини, дітей. Допомагати, турбуватися, перейматися болями інших – було його сутністю.

У середині 60-х років XXст. він наважився написати листа у Соснівку (Гадяцького району, де сільська громада прихистила його, сироту, у дитинстві): "Я не багатий і не бідний. Живу в Америці. Є що їсти й пити, є дах над головою. Маю можливість вам трохи допомогти. Все, що вишлю, прийміть як подяку за те, що були близькими людьми моєму батькові, за те, що ви молилися разом з ним…".

У Леоніда Івановича не було бажання інтегруватися в американський світ. Він слідкував за українським життям, був частим гостем на українських вечорах, любив бувати у бібліотеках. Проживши десятки років у США, Лиман так і не позбувся свого м'якого полтавського "ль", говорив з притаманною йому трохи співучою інтонацією. Самотужки видавав "Нотатник" – місячник суспільно-політичної тематики, в якому висвітлював літературно-мистецьке життя в Україні і в еміграції, працював редактором на радіостанції "Свобода".У зарубіжжійого творчість привертала увагу читачів, критиків. Так, літературознавець В. Державин (1899–1964)у журналі "Україна і світ" відзначав, що Лиман належить до тих письменників "чия творчість позначена певними рисами геніальності".

2002 року у київському видавництві "Задруга", за редакцієюукраїнського літературознавця Р. Доценка, вийшла книгатворів Л. Лимана"Пам'ять" (поезія і проза). Його поезії беруть у полон з першого рядка.

За словами есеїста, публіциста В. Лесича (1909–1982),"поезія Л. Лимана… має своєрідну елегантність… якесь спокійне, хоч по суті трагічне, сприймання своєї доби".

НеодноразовоЛеонід Івановичзвертається до постаті Т. Г. Шевченка – символу української самобутності, державності, духовності. А ще вражають глибина думки, витонченість, зворушлива любов до рідної землі, віра у її майбутнє:

… віриться мені,

Що Україна буде молодіти

І переможців чутиме пісні.

* * *

Україна прогримить могутньо,

В віки піднісши непомеркний стяг.

У житті Леоніду Івановичу були властиві рідкісна скромність, небагатослівність, інтелігентність. Він ніколи не принизив людську гідність, ніколи про людей не говорив погано.

Своє життя він прожив гідно, з любов'ю до ближнього, до рідного краю, редагував інформаційний листок "Полтавське земляцтво", намагаючись об'єднати полтавців у діаспорі.

Помер Леонід Іванович Лиман 31 жовтня 2003 року. "Він жив для людей і вельми їм прислужився" (із некролога в діаспорі). Він залишився у пам'яті всіх, хто його знав, людиною світлої душі, чистого серця, безмежної доброти. У рамках декомунізації з ініціативи головиобласного товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка Миколи Кульчинського одну із вулиць Полтави перейменували на честь Леоніда Лимана.

Надія Требіна, провідний бібліограф сектору краєзнавчої літератури і бібліографії Полтавської обласної бібліотеки для юнацтва імені Олеся Гончара(дляПівнічно-східного міжрегіональноговідділу Українського інститутунаціональної пам’яті) .