• Головна
  • «Ребята, я – украинец!»: відомий скрипаль розповів правду про війну у Луганську та людей у Полтаві
11:00, 12 вересня 2020 р.
Надійне джерело

«Ребята, я – украинец!»: відомий скрипаль розповів правду про війну у Луганську та людей у Полтаві

«Ребята, я – украинец!»: відомий скрипаль розповів правду про війну у Луганську та людей у Полтаві

У другу суботу вересня відзначають день Луганська. Щоправда, вже сьомий рік це українське місто та його жителі перебувають під російською окупацією у складі, так званої, «Луганської народної республіки». У 2014-му році разом із російськими «братами» до Луганська прийшла війна. І багатьом луганчанам довелося залишити місто. Як тоді вони сподівалися – на кілька місяців, як вийшло насправді – на роки, а то й назавжди.

Відомий український скрипаль, народний артист України Юрій Кириченко у 2014-му році мешкав у Луганську, працював концертмейстером у Луганському симфонічному оркестрі та не планував виїжджати із міста, але все змінили окупація та війна.

Сьогодні Юрій Кириченко живе і працює у Полтаві. Ми зустрічаємося із ним після репетиції Полтавського симфонічного оркестру. І впродовж години розмовляємо про Луганськ, Полтаву, деокупацію, мовне питання, перспективи самопроголошених республік та, звісно ж, музику. З неї, власне, все і розпочалося

- Юрій Миколайович, розкажіть - як довго Ви займаєтеся музикою?

- Виходить, що вже більше п’ятдесяти років. Моя мама – піаністка. Мене відідала у шість років до музичної школи навчатися грі на скрипці. Мені не було складно, навпаки, подобалося. Це справді моя професія, мама, як говорять, потрапила у неї точно. Зовсім не знаю, ким би я міг бути, якби не став музикантом.

«Ребята, я – украинец!»: відомий скрипаль розповів правду про війну у Луганську та людей у Полтаві, фото-1

Я навчався у Харківській спеціалізованій музичній школі. Там мені дав перший фундамент для подальшої творчості мій викладач Адольф Арнольдович Ліщинський. Після школи я поступив у Донецьку консерваторію, закінчив її, відслужив у армії та прийшов на роботу до Луганської філармонії. Спочатку працював у групі перших скрипок, а із 1990 по 2014 був незмінним концертмейстером. Отримав там квартиру, викладав у Луганському педагогічному університеті імені Шевченка.

Доки не почалася війна.

- Розкажіть про свою скрипку. Вона чимось особлива?

- Її виготовив майстер зі Швейцарії Міхаель Ронхаймер. Розповідають, що на закритому прослуховуванні музиканти грали на скрипках Страдіварі та Ронхаймера. Так от слухачі були переконані, що саме інструмент Ронхаймера – це і є Страдіварі. Так він звучав. Мені порадив поїхати до нього мій товариш – відомий диригент Лютаурас Бальчунас. Я коли по Інтернету познайомився із швейцарським майстром і скинув йому свої записи, він одразу відповів, що поставить мене без черги – першим. Тому що зі Східної Європи у нього жодного клієнта не було ніколи. Я приїхав, там було дві скрипки. Проте я із першого погляду закохався саме у цю. Граю на ній із 2012-го року. Жодного разу не пожалкував. У неї навіть ім’я є – Пінья.

«Ребята, я – украинец!»: відомий скрипаль розповів правду про війну у Луганську та людей у Полтаві, фото-2

- Музику яких композиторів любите грати найбільше?

Як говорить мій знайомий диригент: «Немає поганої музики – є погані виконавці!». Я – людина чутлива. І мене, справді, вся музика приваблює. Я знаходжу у ній красу. Слухаю різних - Арво Пярт, Філіп Ґласс, Гія Канчелі, Астор Піаццола. Але якщо вже запитати категорично, хто у мене улюблений композитор, скажу, що це Чайковський.

- За понад п’ятдесят років чи немає у Вас втоми від музики?

- Буває, що я приходжу втомлений і займатися немає бажання. Беру скрипку і граю хвилин десять, п'ятнадцять, двадцять, тридцять, сорок, п’ятдесят… І відчуваю себе зовсім іншою людиною, нібито вона мені енергію віддала. Минає дві-три години. Часу вже немає, потрібно відпочивати, а у мене все ще є бажання грати. Щось там є, таке для нас незрозуміле. І як воно трапляється – я не знаю!

«Ребята, я – украинец!»: відомий скрипаль розповів правду про війну у Луганську та людей у Полтаві, фото-3

- Чи грали Ви коли-небудь як вуличний музикант?

- Цілих десять років. У 94-му спершу поїхав до Швеції. Потім – до Німеччини, у Берлін. Там грав просто на вулиці. Виконував все підряд, що цікаво слухачам. Грав по 10 годин щодня – і це було справді важко. Але тоді, у 90-ті, було дуже складно, а завдяки таким поїздкам я міг себе спокійніше почувати у матеріальному плані.

- Яким Ви пам’ятаєте Луганськ?

- У радянські часи там забезпечення було дуже гарним. Навіть із Ростова приїздили люди на автобусах та купували продукти. І турбота за містом була: багато квітів, порядок, чистота. Мери були хоч і радянськими, але хазяйновитими. Потім ситуація змінилася. Зрештою, після перебудови складно стало не лише там, але і в усій країні. Проте іще варто врахувати, що Луганщина та Донеччина – це край не натуральний, а зроблений штучно іще за часів Сталіна. Туди відправляли багато людей. І чимало там було російськомовних. З Росії. Українську мову там важко було почути.

- Щодо мови. Як у Луганську ставилися до української та україномовних?

- Для мене особисто це ніколи питанням не було. Я себе вважаю етнічно українцем і пишаюся цим. Хоча вдома в сім’ї у нас російською спілкувалися. Я вважаю, що людина, яка поважає себе, повинна знати державну мову. Вона не така складна, щоб її не знати.

«Ребята, я – украинец!»: відомий скрипаль розповів правду про війну у Луганську та людей у Полтаві, фото-4

У Луганську дійсно мало було україномовних. Проте я свого сина віддав в україномовну гімназію, де всі предмети викладали українською мовою. І він вільно спілкується українською.

Щодо мовного питання, я вважаю, що воно надумане. Різні політики використовують його як козирну карту, яку завжди розіграють. До війни це проблемою не було. У нас в університеті був викладач Володимир Павлович Калашников. Він жодного речення ніколи не вимовив російською – лише українською. І на цьому ніхто не акцентував уваги.

- Коли ситуація почала змінюватися? Чи пригадуєте Ви, як починалися перші мітинги сепаратистів?

- Це починалося іще у період Майдану. Проте тоді наш оркестр був із гастролями по Італії. Ми повернулися наприкінці січня. І спочатку я не вірив, що може початися щось серйозне. Всі думали: помутять – і все. Проте наш «старший брат» там приймав дуже велику участь. Серед цих людей було багато приїжджих із Росії. А керівники силових відомств у Луганську свідомо нічого не робили, щоб протидіяти цьому.

- Хто саме виходив на вулиці Луганська, що це були за люди?

- Луганчан там було дуже мало. Ми ж усі працювали. Пригадую: всі їдуть у маршрутці, люди зранку сонні, втомлені, дивляться у вікна. На той час вже СБУ було захоплене і це все постійно доводилося об’їжджати. І всі у маршрутці: «Коли ж це нарешті закінчиться». Ми тривалий час думали, що це - звичайний цирк. Але ні. Туди привозили багато людей із Ростовської області, із Білгородської. І чимало було мешканців із передмість Луганська – Стаханова, Красного Луча. Влада місцева, обласна, яка не перший рік вже там була, намагалася розхитати ситуацію, щоб потім домовитися. А закінчилося все справжньою війною.

- Як змінилося життя у Луганську навесні 2014-го?

- Там, де я мешкав, у квітні вже стояли гаубиці: біля 10-ої поліклініки, біля пологового будинку та у саду колгоспу імені 8 Березня. Вони всі гатили по Луганському аеропорту. Обстріли могли вести і вночі, і о шостій ранку, будь-коли. Спершу ми постійно прокидалися, а потім звикли до цього.

Далі стало ще гірше. На вулицях ставало все більше людей із георгіївськими стрічками. А ще з’явилися люди у специфічній формі. І було дуже помітно, що ці люди – із Росії, їх важко було не ідентифікувати.

- Хтось із ваших знайомих пішов до, так званого, «ополченія»?

- Із нашого оркестру чоловік однієї зі скрипальок записався. Ще троє музикантів щодня ходили на мітинги до СБУ, допомагали там готувати їжу, ще щось робили. Вони хотіли, щоб там була Росія.

- Коли і як Ви поїхали із Луганська?

- Спочатку у червні я відправив родину: дітей, потім дружину. Ми іще працювали, але це вже було загублене місто. Без людей. Люди вже боялися виходити, крамниці деякі не працювали. Було вже страшнувато. Як у кінофільмах жахів. Літали наші літаки. Біля мого будинку зенітки стояли, сирени по кілька разів лунали. У моєму районі міни рвалися. Сепаратисти говорили, що це - обстріли української армії. Проте я розумів, що із аеропорту добити до міста просто нереально. Потім нам сказали, що українські диверсанти на велосипедах перевозять міномет і з поля обстрілюють місто. Зрештою, пізніше сепаратисти самі визнали, що вони стріляли в обидва боки – і по українським позиціям, і по місту. На вантажівках із відкритим дахом стояли міномети і вони стріляли – куди влучать.

Я виїжджав у липні. Вже нічого не ходило в місті, але я ще встиг купити через Інтернет квиток на потяг «Луганськ-Київ». За деякий час до відправлення приїхав на вокзал. Жінки, діти, спека. Ніколи на одному просторі стільки людей не бачив. Із усіх боків: «Скорая! Скорая!» Це було щось страшне. Коли я підійшов до свого поїзда, десь у 500 метрах від нас «запрацювали» міномети по селищу Металіст, а потім повернули – і почали стріляти по центру міста.

- Чи розраховували Ви повернутися до Луганська?

- Я спершу поїхав до свого друга у Київ. Гадав, що це буде тимчасово і я там перечекаю. Тим більше, почалося визволення: Червоний Лиман, Костянтинівка, Слов’янськ, мій рідний Артеміськ (нині – місто Бахмут). Наші війська були вже на околицях Луганська. Тоді справді така велика надія у нас була. Іще б трішечки, ті два шляхи були б перекриті і псевдореспубліки не мали б допомоги зі сторони Росії. Але на День Незалежності все змінилося. Я зрозумів, що це – вже кінець. Того, що було, вже не буде. І Луганськ, принаймні на моїй пам’яті, вже не буде українським.

«Ребята, я – украинец!»: відомий скрипаль розповів правду про війну у Луганську та людей у Полтаві, фото-5

Спочатку важкувато було усвідомити, що трапилося. Що потрібно буквально починати життя із нового аркушу. Ми фактично за безцінь продали своє житло у Луганську. Але якби не зробили цього тоді, далі було б іще важче. Із кожним роком воно б падало у ціні. А зараз продати там нерухомість зовсім нереально. І влада, так званої, «ЛНР» просто забирає у житло тих, хто не мешкає у Луганську.

- Як Ви потрапили до Полтави?

- Я тут бував із гастролями, мав багато друзів – і по харківській десятирічці, і по донецькій консерваторії. А 31 жовтня 2014-го головний диригент оркестру Віталій Скакун запросив мене переїхати до Полтави.

- Чим Полтава відрізняється від Луганська, а полтавці – від луганчан?

- Полтава відрізняється всім. І між людьми велика різниця. Тут вони лагідні такі, спокійні. Таке враження, що вони щасливі.

У Луганську є лише кілька будівель історичних, а тут, у Полтаві, зберегли історію.

Ще значна різниця у воді. У Луганську впродовж 15 років я виходив із флягами на вулицю і ми купляли воду – пити воду із крану було не можливо. А ще у Луганську із 1991 року просто не було централізовано гарячої води. Можливо, була лише у дитячих садках та партійних будинках. А тут – і холодна, і гаряча, і у достатній кількості. Тому коли полтавці нарікають, що влітку на два тижні вимикають воду на час проведення ремонтів, я просто посміхаюся – є із чим порівнювати. Там, у Луганську, дійсно було важко жити. Я це зрозумів, коли сюди переїхав.

- Чи можлива деокупація та Ваше повернення до Луганська?

- Деокупація неможлива. Їх не треба брати до складу України у жодному разі! Той, хто раз зрадив – зрадить іще раз. Треба людям довіряти, але якщо вони тебе здадуть, треба забувати цих людей! На жаль, це надалі буде аналог Придністров’я, Абхазії, Осетії, який чим далі, тим більше занепадатиме.

Для мене ця сторінка вже закрилася. Зараз у мене зовсім інше життя, інша мета. Я досі згадую якісь приємні моменти, але розумію, що це назавжди лишилося у минулому.

- Зараз своє майбутнє Ви пов’язуєте із Полтавою?

- Я ж не тільки працюю тут у філармонії, я – соліст оркестру. Шість років я виступаю із Полтавським симфонічним оркестром і з мініатюрами, і з великими програмами. Моє професійне життя не закінчилося. І у мене багато планів. Я виїжджаю грати у різних містах України: Івано-Франківськ, Хмельницький, Черкаси. Багато зв'язків лишилися, багато з’явилося нових. Я у цьому плані невгамовний.

«Ребята, я – украинец!»: відомий скрипаль розповів правду про війну у Луганську та людей у Полтаві, фото-6

- Про майбутнє самопроголошеної республіки Ви вже висловилися. А чи немає загроз для майбутнього України як розвинутої європейської держави?

- Я впевнений, що відкату України вже не буде. Зараз генерація інша. Вона не радянська, не проросійська. Вона ідентифікує себе як українець, як європеєць. Я бачу це по своєму синові.

До речі, щодо власної ідентифікації. Коли я сюди приїхав, мене підняв Віталій Скакун, познайомив із оркестром. А я стояв, мовчав і думав, що я можу сказати цим людям. Адже була вже осінь 2014-го, йшла запекла війна. Тоді я просто сказав: «Ребята, я – украинец!» І одна із колег відповіла мені: «Це – вже немало!»

Текст та фото - Володимир Паршевлюк

Бажаєте отримувати найважливіші новини Полтави у месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram  https://t.me/polltava0532ua

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію
#Україна #Луганськ #Полтава #історія #музика #філармонія #оркестр #скрипаль
Оголошення
live comments feed...